Опис

Теорія літератури як філософія художньої словесності задає системне бачення джерел, природи й естетичної сутності літератури, її місця в системі естетичних явищ, специфіки родових і видових форм твору і тексту, особливостей самовираження автора. Завдяки цьому набуває цілісності розуміння її історичного розвитку і сучасних тенденцій. Усе це становить концептуальну основу пропонованого навчального посібника, в якому завдяки синтезу історичних знань, новітніх теорій, узагальненню світового і вітчизняного літературного досвіду висвітлено необхідні для повноцінного засвоєння курсу положення. Заглиблення в методологію літературознавства і теорію інтерпретації літературного твору сприятиме формуванню навичок самостійної дослідницької практики.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто цікавиться теорією словесного мистецтва, досліджує літературні явища, дбає про розвиток своєї літературознавчої компетентності.

Зміст

1. Теорія літератури як галузь літературознавства

1.1. Предмет теорії літератури
1.2. Розвиток літературної теорії
Арістотелівська теорія літератури
Гегелівська теорія літератури
Модерні літературознавчі теорії
1.3. Терміносистема літературознавства

2. Естетична сутність літератури

2.1. Художня література як вид мистецтва
2.2. Художній образ у літературній творчості
Образ як об’єкт теоретичного осмислення
Генеза художнього образу
Структура художнього образу
Типологія художніх образів
Функції художнього образу
Відтворення художнього образу в уяві читача
2.3. Простір літератури
2.4. Мовлення і письмо
2.5. Поезія і проза
2.6. Проблема художності літератури
2.7. Функції літератури

3. Література в системі естетичних явищ

3.1. Прекрасне і потворне в літературі
3.2. Трагічне і комічне в літературі
3.3. Піднесене і низьке в літературі
3.4. Естетичний ідеал у літературі
3.5. Естетичний смак у літературі

4. Літературний твір

4.1. Літературний твір як феномен
4.2. Структура літературного твору
4.3. Змістові чинники літературного твору
4.4. Змістоформальні чинники твору
4.5. Формальні чинники твору
4.6. Художній світ твору

5. Літературний текст

5.1. Текст у світлі наукових концепцій
Риторичний і філологічний аспекти тексту
Теорія знаку в дослідженнях Ф. де Соссюра
Психолінгвістична теорія О. Потебні
Висловлення як одиниця тексту
Текст як об’єкт структуралізму
Текст і семіотика
Герменевтичний вимір тексту
Деконструктивістське тлумачення тексту
5.2. Динаміка літературного тексту
5.3. Засоби організації художнього тексту
5.4. Контекст, підтекст, гіпертекст
5.5. Інтертекстуальність
5.6. Текст і твір

6. Генологія і морфологія літератури

6.1. Теорії походження словесного мистецтва
6.2. Родові форми літератури
Епос
Лірика
Драма
Міжродові форми в літературі
6.3. Видові форми літературної творчості
Епічні жанри
Ліричні жанри
Драматичні жанри
6.4. Жанровий синкретизм і синтез

7. Автор літературного твору

7.1. Типологія античного авторства
7.2. Середньовічна авторська свідомість
7.3. Автор як індивідуальність
7.4. Образ автора, типи його вираження
7.5. Автор як мовлення
7.6. Автор як творець тексту
7.7. Автор як індивідуальний стиль
7.8. Автор як учасник діалогу з читачем
7.9. Автор і наратор
7.10. Автор і літературний герой

8. Функціонування літератури

8.1. Художня література як гра
8.2. Література і суспільство
8.3. Етичні виміри літератури
8.4. Елітарна і масова література
8.5. Історична типологія літератури
Античний міфологізм
Середньовічний символізм та алегоризм
Бароко
Класицизм
Сентименталізм
Романтизм
Реалізм
8.6. Стильові форми літератури
Модерністські стильові різновиди
Стильові різновиди в авангардизмі
Постмодерністські стильові тенденції
8.7. Закономірності та парадокси літературного буття
Традиції і новаторство
Художня цілісність і гармонія
Впливи і взаємовпливи
Літературні запозичення
Парадокси літературного процесу

9. Методологія літературознавства

9.1. Науковий метод пізнання літературного твору
9.2. Міфологічна критика
9.3. Психоаналітичний метод
9.4. Феноменологія
9.5. Структуралізм
9.6. Семіотика
9.7. Комплексні види літературознавчих досліджень

10. Теорія інтерпретації літературного твору

10.1. Основні засади літературної герменевтики
10.2. Еволюція літературної герменевтики
10.3. Сприймання художнього світу
10.4. Розуміння літературної образності
10.5. Рівні літературної інтерпретації

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Теорія літератури” Білоус П. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Теорія літератури як галузь літературознавства

Теоретичне осмислення будь-якого явища, зокрема і словесної творчості, розпочинається у зв’язку з потребою зрозуміти його природу, сутність і суспільну роль, перевести нагромаджений практичний матеріал у площину узагальнених понять і суджень. Теорія належить до сфери абстрактного мислення, яке заглиблене в людську діяльність — матеріальну і духовну. Теорія літератури є формою абстрагування від літературної творчості, яка здавна супроводжує людину в її конкретно-чуттєвому бутті і є частиною її культури. Серед інших галузей літературознавства — історії літератури і літературної критики — теорія літератури виявляє себе як філософія художньої писемної словесності, бо займається формуванням літературознавчих понять, узагальненням літературного досвіду, розкриттям закономірностей та особливостей художньої творчості, впорядкуванням літературного матеріалу. Вона є своєрідною системою координат, у якій розвивається література. Теоретичні аспекти літератури посідають важливе місце у науковій гуманітаристиці, висвітлюючи творчість як яскравий психологічний і суспільний феномен.
Ключові ознаки наукової спроможності теорії літератури — постійний розвиток, методологічне збагачення, здатність багатовимірно бачити літературний світ.

1.1. Предмет теорії літератури

Теорія літератури, предметом вивчення якої є сутність і функції літературної творчості, належить до фундаментальних гуманітарних дисциплін.

Теорія літератури — галузь літературознавства, завдання якої полягає в науковому осмисленні, узагальненні закономірностей та особливостей розвитку художньої творчості, розробленні і систематизації літературних понять.

Найхарактерніша її роль виявляється в узагальненні та уніфікації літературного досвіду (виробленні терміносистеми літературознавства), а також наданні літературознавчим дослідженням пізнавальної перспективи.
Головне питання, над яким працюють теоретики літератури, — сутність художньої словесності як виду мистецтва. Осяг-
нення його передбачає генерування та збагачення наукових знань за такими підрозділами:
— вчення про літературний твір і текст (зміст і форма, функції, поетика, різноманітні модифікації);
— вчення про літературні роди і жанри, що є основою кла-
сифікації літературних творів та їх історико-культурної визначеності;
— виявлення закономірностей літературної творчості в її історичному розвитку;
— дослідження історично змінних типів творчості і стильових різновидів;
— дослідження специфіки авторства, яке є важливим елементом феноменологічної сутності кожного літературного твору чи загалом творчості;
— визначення та обґрунтування критеріїв художності літератури;
— розроблення методології літературознавчих досліджень і методики застосування наукових методів до інтерпретації літературних явищ.
Теорія літератури не є догматичною наукою і не сповідує моністичних (грец. monos — один, єдиний) принципів у вивченні літератури. Вона не обмежує себе у використанні наукових методів, що відповідає різноманітності художніх явищ у літературі, й не абсолютизує жодного з них.
Дбаючи про поняттєво-термінологічну стабільність («мова» літературознавства має бути чіткою, точною і зрозумілою), теорія літератури завжди відкрита для дискусій, завдяки яким відбувається пошук відповідей на питання, які ставить літературна дійсність. Не було і тепер немає універсальної теорії літератури, бо вона розвивається і постійно оновлюється.
Це не означає, що предмет теорії літератури постійно змінюється, модифікується і трансформується: він залишається тим самим — художня словесна творчість в усіх можливих її виявах. Як і в давні часи, так і тепер література активізує і спрямовує дослідницькі зусилля вчених, мета яких — зрозуміти і дати пояснення цьому мистецтву, визначити його роль у житті суспільства й окремої людини.

1.2. Розвиток літературної теорії

Теоретичні основи літературознавства сформовано ще в античні часи. Подальший його розвиток не був планомірним нагромадженням і розвитком естетичних ідей та уявлень про письменство, а складним шляхом осягнення сутності художнього слова. Самобутні етапи людської історії накладали свій відбиток на ті пошуки, заперечуючи віджиле і народжуючи нове та пробиваючи йому дорогу. У тому неоднозначному історичному поступові окреслювалися різноманітні теоретичні вектори, що сприяли осмисленню все нових літературних явищ. Теоретична думка не тільки відображала наукові виміри розуміння словесного мистецтва, його ролі в суспільному та індивідуальному бутті, а й сягала у глибини смислів людського життя. Теоретизування стосовно проблем літератури ніколи не було відірваним від людської екзистенції, воно завжди мало гуманістичні імпульс і підтекст. Етапи цього багатостолітнього шляху теорії літератури — арістотелівська теорія, гегелівська теорія, модерні теорії літератури.

Арістотелівська теорія літератури

Системне генерування теоретичних поглядів на словесне мистецтво започаткував Арістотель (384—322 до н. е.). За його переконаннями, викладеними у трактаті «Поетика», джерелом мистецтва є об’єктивна реальність, форми і смисли якої митець наслідує (теорія мімезису): «Твори епосу, трагедій, а також комедій і дифірамбів (…) — все це в цілому наслідування». Об’єкти наслідування — характери, пристрасті, дії; засоби — ритм, гармонія, слово; способи — від першої особи, у формі повідомлення, у формі дії. Арістотель вважав, що здатність до наслідування властива людині з дитинства; поет — не копіювальник, відтворювач навколишнього світу, а особистість, котра створює нові — художні — явища завдяки техне (грец. techne — мистецтво, майстерність) — діяльності митця як майстра своєї справи.
Літературну творчість Арістотель вважав усвідомленим актом відтворення реалій в їх природному, уявлюваному або бажаному стані. Звідси походить пізнавальне і суспільно-виховне значення літератури. Надмета мистецтва, на його погляд, полягає в тому, щоб «пом’якшувати дикість прагнень», надавати їм «культурного характеру». Механізм того «пом’якшення» вмотивовував призначення літератури: завдяки їй людина отримує змогу спостерігати начебто збоку (через мистецтво) свою дикість, починає усвідомлювати це і «соромитися», що сприяє її втихомиренню, добропорядності. На цьому ґрунтувалося твердження про катарсис — очищення, яке веде до морального вдосконалення. Найвища мета мистецтва, зокрема і літератури, вбачалася у повчанні та вихованні. Відповідно, художньому твору мають бути притаманні дидактизм і корисність для тих, хто його сприймає.
Ідеї Арістотеля розвинув Квінт Горацій Флакк (65—8 до н. е.) у трактаті «Ars poetica» («Поетичне мистецтво»), обстоюючи єдність у мистецтві (поезії) насолоди і користі: «мало, щоб вірш був красивий, нехай і солодким він буде». За Горацієм, джерелом поезії є природа, споглядання якої і спонукає поета до творчості: «Природа викликає у нас настрої різні, потім — і словом пояснює вже ті пориви душевні». Для того, щоб «полонити дух» читача (слухача), автор має «страждати наперед», тобто імпульс для збудження виникає в душі поета. Мета поезії, на думку Горація, — «розважаючи, повчати».
У Середньовіччі міркування Арістотеля про мистецтво з певними інтерпретаціями знайшли собі місце в християнському розумінні творчості. Мислителі ІІ—ІІІ ст., відомі як апологети, у своїх проповідях і трактатах актуалізували античність, взявши з неї те, що узгоджувалося з християнською ідеологією. Зокрема, Климент Александрійський, Тертулліан, Юстин Філософ, Лактанцій піднесли сугестивну роль Слова Божого, підтримали арістотелівську теорію мімезису як основи мистецької творчості, оновили натурфілософські (умоглядне вчення про природу як цілісність) й антропологічні (наука про людину та її буття у світі) погляди античності, підсиливши у них передусім духовний зміст.
Глибоко шанував класичну традицію Оріген (185—254), який покладався на неї, вдавшись до інтерпретації Біблії і заклавши основи екзегетики (грец. exegetes — тлумач) — мистецтва однозначного розуміння тексту, передусім сакрального. Він вважав, що Святе Письмо слід тлумачити: а) буквально, історично; б) морально; в) духовно (алегорично-містично). Екзегетична концепція та оновлені естетичні ідеї апологетів знайшли свій розвиток у працях грецьких і латинських отців церкви, зокрема богослова і філософа Августина (354—430). Він розглядав мистецтво слова в системі Творіння Бога — як шлях людини до духовної досконалості, абсолютної краси, блаженства. Джерелом прекрасного у мистецтві, з погляду Августина, є Бог, який створив світ за законами краси; мистецький твір — відблиск тієї краси, яка може втішити, піднести дух, тобто вчинити емоційно-естетичний вплив. Інший мислитель і богослов — Фома Аквінський (1225—1274), як і Арістотель, вважав, що мистецтво наслідує природу; воно не створює принципово нових форм, а лише відтворює чи перетворює уже готові «тільки для прекрасного». Література належить саме до «відтворювальних» мистецтв, котрі служать для «користі і задоволення». Джерело творчості він убачав у митцеві, в його задумі, який згодом матеріалізується; наголошував на «прикрашальній» функції мистецтва («образ є прекрасним, якщо він змальовує річ досконалою, хоч у дійсності вона потворна»).
У середні віки розпочалося осмислення словесного мистецтва і в Україні. У «Збірнику» 1073 року («Ізборник» Святослава) є фрагмент із поетики болгарського автора Георгія Хуровського під назвою «Про образи», в якому подано визначення і тлумачення 27образотворчих понять. Серед них є літературні тропи: алегорія («инословіє»), метафора («преводъ»), інверсія («преходъноє»), синекдоха («съприятіє»), ономатопея («імятвореніє»), порівняння («сътвореніє»), перифраза («округлословіє»), плеоназм («изрядіє»), гіпербола («лихоречьє»), уособлення («ліцетвореніє»), еліпсис («нестатъкъ»), евфемізм («въспятословіє»). Згадані там і назви жанрів («притъча», «прикладъ» — загадка), композиційні елементи твору («послесловіє»), засоби комічного («поруганіє» — іронія, «поиграніє» — сарказм), способи емоційного увиразнення («напотребіє» — надмірність, «приятіє» — прийняття), що свідчить про відносну своєрідність системи поетикальних прийомів й інакше розуміння у ті часи окремих художніх засобів. Наприклад, про метафору йдеться як про «перенесення значення одного слова на інше. Є чотири способи перенесення: від живого до живого, від неживого до неживого, від живого до неживого, від неживого до живого». Таке її пояснення не відрізняється від поданого в «Поетиці» Арістотеля («метафора — перенесення слова зі зміною значення»). Класифікація Хуровським метафор свідчить про специфіку середньовічних уявлень, оскільки в Арістотеля йдеться про перенесення «з роду на вид або з виду на рід, або з виду на вид, або за аналогією».
В епоху Ренесансу (ХІV—ХVІ ст.) теоретики мистецтва підтримували арістотелівську ідею наслідування природи, а митці по-своєму її реалізовували. Завдання митця — відкрити приховану в природі красу. Пошуки краси становлять смисл творчості, що означало вивищення мистецтва над природою. Розуміння прекрасного залежить від індивідуального світу митця, тому в літературній, як і будь-якій іншій творчості, на першому плані — художник, котрий повинен творити так, як Бог творив світ. «Тут середньовічна маска раптом спадає і перед нами постає творчий індивідуум Нового часу, який творить за своїм власним законом» (О. Лосєв). На думку італійського інтерпретатора арістотелівської теорії Людовіко Кастельветро (1505—1571), основою мистецтва є новизна і насолода. Принцип насолоди від мистецтва, культивований в античній філософії, стає провідним і цілком вписується у ренесансний ідеал спраги життєвих відчуттів, що продемонстрували, наприклад, «Апологія поезії» Джованні Бокаччо (1313—1375) і трактат Лоренцо Валли (1407—1457) «Про насолоду».