Опис

Паломницький жанр активно розвивався у давньому вітчизняному письменстві впродовж семи (ХІІ—ХVIII) століть. Типологічно він об’єднав самобутні описи подорожей до Єрусалима (Святої Землі), його місцевостей і святинь, цінні для християнської душі і цікаві для кожної допитливої людини. Різноманітні аспекти цієї проблеми — історична зумовленість паломництва, найвидатніші паломники та їх твори, зміст і стильові особливості ходінь — досліджено в пропонованій монографії.
Для літературознавців, істориків, релігієзнавців, культурологів і всіх, кого цікавить паломницький жанр як неперебутній феномен давньої української словесності.

Зміст

Діалог сучасного з минулим

1. Феномен паломництва

1.1. Свята Земля
1.2. Подорож святої Єлени
1.3. Лицарі віри
1.4. Велике і мале паломництво
1.5. Хрестові походи як масове паломництво
1.6. Ставлення церкви до священних мандрівок
1.7. Паломницькі ходіння в контексті географічних уявлень

2. Образ Святої Землі у творах українських пілігримів

2.1. Середньовічна доба
2.1.1. «Блаженні, хто ходить путями Господа»
2.1.2. Данило Паломник — автор першого паломницького твору на Русі
2.1.3. Досифей на Афоні
2.1.4. Подорож Арсенія Солунського до Єрусалима
2.1.5. Дві мандрівки Варсофонія
2.1.6. Видатна компіляція Данила Корсунського
2.1.7. Опис святих місць Ісакія Борискевича
2.1.8. Перекладні путівники-проскинітарії
2.2. Барокова доба
2.2.1. Духовний пошук Мелетія Смотрицького
2.2.2. Дорога на священний Схід Макарія і Сильвестра
2.2.3. Сюжети мандрівок Іполита Вишенського
2.2.4. «Перегринація» Варлаама Ліницького
2.2.5. Ходіння до Святої Землі Сильвестра і Никодима
2.2.6. Мандрівка до священних джерел Василя Григоровича-Барського
2.2.7. Сакраментальна подорож Серапіона
2.2.8. Загадковий паломник Лука Яценко (Зеленський)

3. Поетика ходінь до святих місць

3.1. Апологія дороги
3.2. Художній час у ходінні
3.3. «Модель світу» у ходіннях
3.4. Образ дії як подвижницької діяльності
3.5. Природа в описах паломників

4. Ходіння в системі жанрів давньої літератури

4.1. Ходіння і житія
4.2. Ходіння й апокрифи
4.3. Ходіння і проповіді
4.4. Ходіння і «форми ходінь»
4.5. Ходіння і фольклорні жанри

Незгасний поклик непізнаних світів

Література

Уривок із монографії (“ТЯЖІННЯ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ. Українська паломницька проза” Білоус П. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

ДІАЛОГ СУЧАСНОГО З МИНУЛИМ

Наукова рецепція давнього письменства має свої особливості і відрізняється від художньої передусім раціоналістичним началом та аналітичним підходом. Її діалогічний характер передбачає охоплення смислу всього створеного за допомогою словесних образів — і саме в тій формі, в якій давня творчість постала. У процесі такого діалогу з художнім минулим науковець не просто має констатувати і фіксувати, а повсякчас ставити питання: чому? як? навіщо? І відповідь шукати у пам’ятках минулого, а не в сучасній художній свідомості, уникаючи невиправданої модернізації літературної старовини.
Донедавна літературознавці в літературних творах шукали переважно «ідейний зміст», навіть у пам’ятках давньої літератури, маючи на меті «осучаснити» художню давнину, «повернути її обличчям до наших днів». При цьому з духовних надбань минулих віків вилучала все «несучасне». У такому разі про рівноправний діалог з минулим немислимий. А завдання полягає в тому, щоб пам’ятки старовини сприйняти такими, якими їх було витворено — це і буде науковий підхід.
Проблема діалогу «сучасне — минуле» складна і не вичерпується методологічними принципами наукової рецепції. Вона лише визначає підхід, прогнозує оцінку, виробляє критерії. Вирішальне значення в науковому осмисленні художніх явищ давнини має реконструкція — відновлення естетичної цілісності словесної пам’ятки. Йдеться не стільки про охоплення зором і сприйняттям її зовнішньо-формальних параметрів, скільки художньої наповненості — образного смислу, чуттєво-емоційного сенсу, первісного естетичного начала. Художня рецепція і — як її завершення — наукова реконструкція є спробою зав’язати рівноправний і рівноцінний діалог з минулим, наблизитися до розуміння його та глибшого осягнення сучасного. Один із аспектів такого діалогу — вивчення окремих жанрів давньоукраїнського письменства.
Жанрову природу давньої української літератури спеціально ніхто не вивчав. У різноманітних працях з історії літератури давні жанри, їх розвиток подавали або у формі історико-літературного огляду, або через характеристику окремих жанрів чи жанрових різновидів. Загальновідому теорію жанрів, що бере свій початок від Арістотеля, застосовували і до явищ давньої літератури, однак без належного врахування її специфіки. Про це слушно зауважував Д. Лихачов: «Як правило, жанри Давньої Русі сприймаються з певною часткою модернізації, і це вкрай шкодить їх вивченню. Тут ми повинні передусім відійти від наших сучасних уявлень про жанри» [90, 56—57].
Передусім мають значення ціннісні орієнтації середньовіччя та бароко, з яких виростають орієнтації естетичні. Йдеться не лише про «закони краси», а про всю сферу світовідчуття: як світ сприймали, а не тільки розуміли та оцінювали. Щодо цього напрошується декілька концептуальних міркувань:
1. Оскільки йдеться про художню літературу, то дослідника має цікавити не те, яким було минуле насправді, а як його бачили люди в ту пору. Натепер більше відомі факти, події, а менше — їх причини, і зовсім мало — емоційна реакція на них, почуттєва аура епохи, спектр відчуттів, що дає ключ до розуміння особливостей образних уявлень, творчої фантазії, асоціативного мислення давнього часу.
2. Естетичні орієнтації в середньовічній та бароковій літературі значною мірою залежали від пізнання прекрасного через ідею Бога, божественного розуму. Цим зумовлена і система естетичних цінностей, серед яких домінують образ святого, сакральна історія (в сюжетах і персонажах), сакральний простір і час, атрибути сакральності.
3. Синкретичність художнього мислення у давнину породжена своєрідністю цієї епохи. Звідси — синкретичність художніх форм, що для розуміння структури окремих жанрів і жанрової системи відіграє визначальну роль.
4. Моделювання «картини світу» в українському середньовіччі та бароко має свої закономірності і суперечності. Теоцентризм як принцип розуміння і пояснення світу пронизував усю структуру відчуттів та уявлень людини, водночас позбавляв її налаштованості на активність і на творчість: людина добровільно і благоговійно поступалась першістю перед Верховним Творцем, вбачаючи свою місію у виконанні волі Божої. За тогочасними уявленнями, літописець, паломник і проповідник не творили, а лише виконували божественне завдання, свідомо притлумлюючи індивідуальне начало. Руському письменнику розуміння світу давав сакральний текст (Біблія), а власні враження і відчуття, що залишалися, як правило, «поза кадром» літературного твору, були не обов’язкові і навіть зайві, бо порушували узвичаєну «картину світу». Одна із особливостей світобачення руського письменника — наштовхування теоцентризму на автохтонні і добре вкорінені у духовну сферу людей політеїстичні дохристиянські уявлення, тісно пов’язані з поетично-образним світовідчуттям східних слов’ян. З часів Київської Русі запанували не тільки двовір’я в світоглядному виборі, а й двоплановість у сфері світовідчуття (співіснування естетичних явищ, породжених язичницькими і християнськими уявленнями). Це спричинило суперечливе моделювання «картини світу» в літературних творах українського Середньовіччя та Бароко, вплинула на становлення жанрової системи.
Становлення жанрів в українській літературі, як відомо, пов’язане з візантійським впливом. У цьому процесі помітна була і роль розвинутих на той час українських фольклорних жанрів. Основою для літературних жанрів вони не стали, однак живили окремі структурні елементи і художні прийоми. Тривалий час обидві жанрові системи розвивалися здебільшого паралельно, проте деякі твори давньої літератури свідчать про тісні взаємозв’язки між ними
(«Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід»).
5. Іманентними властивостями середньовічного світовідчуття є символізм та ірраціоналізм, з яких починалося вироблення художньої мови (знакової системи) тогочасної літератури. Йдеться не лише про світ символів, почерпнутих із Святого Письма, а й про поширеність стереотипів: «Стереотип не був прикметою бездарності автора, художньої слабкості його твору, — висловив думку Д. Лихачов. — Він входив у саму суть художньої системи середньовічної літератури. Мистецтво Середньовіччя орієнтувалося на “знайоме”, а не на незнайоме і “дивне”. Стереотип допомагав читачеві “узнавати” у творі необхідний настрій, звичні мотиви, теми. Тож певна монотонність, повторюваність, сухість, компілятивність в окремих жанрах — цілком природна властивість давніх творів» [90, 69].
У системі давньоукраїнських літературних жанрів цікавим феноменом є жанр ходінь (паломницька проза). У давньому українському письменстві цей жанр розвивався не ізольовано, а в найближчих контактах з аналогічними явищами в слов’янських літературах православного кола (російській, білоруській, болгарській, сербській), певною мірою зазнавав впливу західноєвропейських художніх явищ.
Паломницькою прозою в Україні цікавилися здавна, але вона тривалий час не потрапляла до друкарень, її не осмислювали ні як історичний чи літературний феномен, ні як стабільний жанр давнього письменства. Ходіння множили і поширювали у численних списках, доповнюючи читацьку бібліотеку белетристики розповідями про екзотичні землі, переказували усно, про що свідчить принаймні виникнення билин з мотивами подорожі до Єрусалима і Константинополя. Вони осідали в монастирських і церковних книгозбірнях як твори рідкісні і поважні. Причини неуваги видавців та дослідників до паломницького жанру аж до кінця ХІХ ст. з’ясувати важко — можна припустити, що описи мандрів до святих місць сприймали в давнину передусім не художньою свідомістю, а релігійною, і мали вони церковно-ужиткове призначення, бо унаочнювали оповідями очевидців християнську топографію, давали своєрідні географічні коментарі до Святого Письма. Це був і цікавий додатковий матеріал до церковних творів, розбавлений світськими відомостями. Писали їх від імені одного паломника, зрідка — кількох, що позбавляло такі твори узагальненого та сакрального характеру, а тому їх сприймали як відбиток чиїхось особистих вражень. Ця особливість мала велике значення для формування і функціонування ходіння як літературного жанру.
В Україні першим надрукованим таким твором були подорожні нотатки Василя Григоровича-Барського, які завершували довгу історію жанру ходінь. Дещо скороченими вони з’явилися друком у 1778 р. за редакцією українського журналіста і видавця Василя Рубана, котрий написав і передмову до цього видання. Згодом твір В. Григоровича-Барського зазнав ще п’ять перевидань (1785, 1793, 1800, 1899 — у Петербурзі, 1788 — в Клинцях під М…). У 1885—1887 рр. було здійснене повне видання записок за редакцією М. Барсукова, якому належить і невелика монографія про В. Григоровича-Барського. З-поміж усіх відомих натепер українських паломницьких творів опис мандрівок Григоровича-Барського удостоєний найбільшої уваги видавців.
Дискримінаційні заходи царського уряду щодо книгодрукування в Україні поширювалися і на паломницькі твори. Виняток становлять хіба що надрукована у Львові 1628 р. «Apologia» Мелетія Смотрицького, частина оповіді в якій присвячена святим місцям (Сіон, Голгофа, Єрусалим та ін.), публікація уривків з «Путешествия в Святую Землю священника Лукьянова» в «Черниговском листке» у 1862 р. (№№ 4—6, 8), здійснена О. Лазаревським, а також надруковане в «Трудах Киевской духовной академии» «Хожение» монахів із Чернігівщини Сильвестра і Никодима (1883, № 5). Доречно згадати і видання В. Щурата «Перегринації» Данила Корсунського (Жовква, 1906) та опис паломництва Ісакія, виданого А. Петрушевичем у «Науковому збірнику» 1871 року (с. 99—124).
Всі інші тексти паломницьких творів надруковані здебільшого у М… та Петербурзі, а серед них найбільше пощастило «Хоженію» Данила Паломника — основоположному твору в паломницькому жанрі, опублікованому вперше (за наявності близько 100 списків) лише в 30-х рр. ХІХ ст. Згодом його багато разів видавали, зокрема й іноземними мовами у Парижі, Мюнхені, Лондоні.
Публікацію багатьох ходінь здійснив І. Сахаров. Його кількатомні видання «Путешествия русских людей в чужие земли (1837, т. 1, вид. 2-ге), «Сказания русского народа (1847, т. 2) були адресовані допитливому читачеві і популяризували письмові пам’ятки про мандри до Святої Землі. Певний вклад у цю справу внесли і Ф. Греков, О. Лопарєв, архимандрит Леонід, які підготували до друку в різних виданнях ряд паломницьких творів.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. ґрунтовну і масштабну роботу щодо видання пам’яток взяло на себе Православне палестинське товариство, яке опублікувало майже всі відомі на ту пору ходіння, за винятком кількох творів українського походження (Ліницький, Макарій і Сильвестр, Серапіон, Сильвестр і Никодим). Ця прогалина була заповнена завдяки «Чтениям в Обществе истории и древностей российских» та деяким іншим виданням. А великі за обсягом 13-томні мемуари українця Луки Яценка до цього часу не видані.
Після 1917 р. інтерес видавців та науковців до паломницької прози геть підупав. Коли від вибухівок злітали в повітря храми, гинули ікони та церковні книги, то й описи мандрів до Гробу Господнього рішуче нищили войовничі атеїсти. Багато рукописів та видань безповоротно щезло з розорених монастирських та церковних бібліотек. Очевидно, із цих причин авторський рукопис «Мандрів» В. Григоровича-Барського, над яким він працював протягом 24 літ (потім переходив з рук в руки, поки десь не щез) порівняно недавно було виявлено серед нерозібраних матеріалів ЦНБ у Києві.
Найбільше пощастило «Хоженію» Данила Паломника, якому не раз відводили місця в різних збірниках «Древнерусской литературы» і неодмінно згадували в усіх «Історіях» та підручниках з давньої літератури. В Україні твір ігумена Данила до 2000 року не був видрукований, за винятком кількох невеликих уривків у «Хрестоматії давньої української літератури», упорядкованої О. Білецьким. Лише у 2002 році у хрестоматії «Золоте слово» (за ред. В. Яременка) цей твір опубліковано в перекладі сучасною українською мовою (скорочено).
Українських публікацій ходінь небагато. У «Бібліотеці української літератури» їх лише дві: «Українська література XIV—XVI ст.» (уривок з твору Данила Корсунського), «Українська література XVIII ст.» (уривок з «Мандрів» В. Григоровича-Барського). Уривок його твору в перекладі сучасною українською мовою вміщений у хрестоматії «Давня українська література» (1991, упорядник
М. Сулима) та журналі «Україна» (1987, № 28, липень). Невелика оповідь із записок Луки Яценка опублікована у «Вітчизні» (1988, № 2). У 2000 р. у видавництві «Основи» вийшли друком «Мандри по святих місцях Сходу» В. Григоровича-Барського в перекладі сучасною українською мовою. Оце, власне, і все.
Набагато активніше працюють на цьому поприщі в Росії. Чимало паломницьких творів включено в літературний комплекс «Полного собрания русских летописей»; увійшли вони і в кількатомне видання у серії «Памятники литературы Древней Руси». Тексти ходінь (здебільшого російського походження) надруковані в «Книге хождений. Записки русских путешественников ХІ—ХV вв.» (М., 1984) і в «Записках русских путешественников ХVI—XVII вв.» (М., 1988). Обидва видання підготовлені М. Прокоф’євим, йому ж належать коментарі та передмови до них.
У XIX ст. паломницька проза стала об’єктом досліджень передусім істориків православної церкви, бібліофілів та бібліографів, серед яких майже не значаться українські автори. Результатом уваги до ходінь були оглядові або словникові статті. Роботи Л. Пономарьова та архієпископа Філарета (Гумілевського) так і називаються — «Обзор русской духовной литературы». Імена паломників, короткий виклад їх біографії та змісту написаних ними ходінь занесені в найвідоміші словники ХІХ ст. У них українські паломники представлені як діячі російської православної церкви і російські письменники. Деякі імена паломників та лаконічні оцінки їх мандрів подає М. Карамзін в «Истории государства Российского», є вони і в роботах географів минулого століття К. Ріттера та В. Уляницького.
Узагальнених праць з історії паломництва немає. Виняток становить хіба що чимала стаття О. Пипіна «Паломничество и путешествия в старой письменности», видрукувана у «Вестнике Европы» (1896, № 8) і видана того ж року окремою книжкою. Автор простежує розвиток паломництва від запровадження християнства на Русі до XVIII ст. Його цікавлять найзначніші постаті в паломницькій літературі — Данило Паломник, Василь Гагара, Добриня Ядрейкович (Антоній). З українських паломників XVII—XVIII cт. є тут згадка лише про В. Григоровича-Барського як зачинателя нового вивчення Сходу. О. Пипін підсумовує все написане до нього про паломництво, не вдаючись до філологічних оцінок творчості мандрівників, не намагаючись аналізувати їхні описи подорожей.
З усього написаного про паломницьку літературу у ХІХ ст. левова частка припадає на дослідження «Хоженія» Данила Паломника в різних аспектах — історичному, географічному, церковно-релігійному, бібліографічному. Літературно-художній аспект цієї пам’ятки ніхто спеціально не вивчав.
В «Історіях» давньої літератури більшої уваги заслужив хіба що ігумен Данило; іноді виринали ще деякі імена паломників та назви їх творів, але загалом цьому жанру літературознавці відмовили у пильній своїй увазі, віддавши його історикам церкви і поступившись російським дослідникам, котрі розглядали давні українські ходіння як витвори «русских писателей».
Про паломницьку прозу дослідники згадували і в синтетичних працях з історії української літератури. У контекст міжнародних зв’язків України ставив паломництво М. Грушевський, ведучи мову про це в «Історії української літератури» (т. 2, с. 95—98), «Історії України-Руси» (т. 3, с. 406—407; 485—486). З паломників він згадує лише ігумена Данила та Мелетія Смотрицького (у зв’язку з «Апологією мандрівки на Схід»).
Дещо розширює коло писемних пам’яток про мандрівки до Святої Землі І. Франко в «Історії української літератури». Крім Данила Паломника, спогади якого відносить до «одного з найкраще написаних творів староруської літератури задля своєї простоти, ясності стилю і точності в малюванні речей», І. Франко згадує «Хоженіє» архімандрита Аграфенія, написане приблизно 1380 р., яке «має меншу літературну вартість від Данилового (…) без індивідуальної закраски, та подає матеріалу й легенд декуди ще більше, як Данило»; Данила Корсунського: у ХVI ст. «Данилове оповідання було перероблене на мову, ближчу до нашої народної, з переміною Данила (Паломника. — П. Б.) на архімандрита корсунського із численними вставками з польської “Peregrynacyeу” князя Радивила-Сиротки»; «Путник ко граду Іерусалиму» ієромонаха Рихлівського монастиря (перша половина ХVIII ст.). Далі в «Історії» І. Франко стверджує: «Звісток про паломників-українців маємо немало, хоч своїх споминів вони й не писали або ті спомини не доходили до нас» [159, 116]. На цих словах текст розділу уривається. Ця пауза так і залишилася незаповненою, бо І. Франко, очевидно, не мав необхідних літературних фактів для продовження розгляду паломницьких творів: у час написання «Історії» відомі на сьогодні описи мандрівок до святих місць ще не були надруковані.
Чи не найповніше представлено паломницький жанр в «Історії української літератури» М. Возняка, хоч і тут історія жанру нагадує довгу лінію з багатьма пунктирами. Починаючи від перекладних географічних творів («Християнська топографія» Косьми Індикоплева), він в основному зупиняється на характеристиці твору Данила Паломника, згадавши М. Смотрицького, Григоровича-Барського та Серапіона.
У працях О. Огоновського та С. Єфремова йдеться тільки про «Хоженіє» ігумена Данила, а Д. Чижевський з приводу цього твору робить декілька літературознавчих зауважень. Нічого нового до історії паломницького жанру не додають Б. Лепкий в «Начерку історії української літератури» і В. Радзикевич в «Історії української літератури».
Новочасні дослідники давнини значно урізноманітнили аспекти вивчення паломницьких творів, але провідними залишилися географічний (Д. Лебедєв, Б. Данциг, А. Дітмар), історико-культурний (М. Тихомиров, М. Воронін, Л. Черепнін), дещо чіткіше проявився літературознавчий. Щоправда, особливих здобутків у цій царині поки що небагато, до того ж вони належать російській науці про літературу: М. Прокоф’єв «Русские хожения XII—XV вв.» (М., 1970), його статті в різних виданнях; стаття В. Данилова «О жанровых особенностях древнерусских хожений» (ТОДРЛ, 1962), у якій вперше зроблено спробу сформулювати теоретико-літературні основи жанру. В публікаціях останнього півстоліття дослідники зосереджували увагу на стилі, мові, етнографічних і фольклорних елементах ходінь (О. Бєлоброва, М. Водовозов, В. Кузьміна, В. Мірзоєв, О. Мельников).
Українська медієвістика має небагато досліджень паломницької прози. Причина тут і в недостатній увазі протягом тривалого часу до проблем давньої літератури, і в негативному ставленні до «церковної літератури», до якої відносили ходіння (визнавали тільки «Хоженіє» ігумена Данила, і то, мабуть, за «патріотичні мотиви»), у міркуваннях типу: «Та не розвивався у нас цей жанр» або «Російська наука вже вичерпала цю тему». Чи не вперше в українському літературознавстві було принаймні окреслено історичні параметри паломницького жанру у восьмитомній «Історії української літератури» (ідеться про початок історії жанру, який пов’язаний з твором Данила Паломника, і її завершення «Мандрами» В. Григоровича-Барського). Цей жанр принагідно згадують у літературно-мистецьких, історичних, географічних дослідженнях, а імена більшості українських мандрівників так і лишились невідомими.
У контексті сучасних уявлень людини про світ, її естетичних, морально-етичних орієнтацій та переконань розповіді паломників навряд чи можуть послужити об’єктом широкого зацікавлення та естетичних переживань. Але ще в позаминулому столітті (тим більше — в попередні віки) ходіння викликали читацький інтерес і були досить популярними: «Хоженіє» ігумена Данила має понад 100 списків, твір Коробейникова — до 200, а «Мандри» Григоровича-Барського престижно було мати в кожному знатному домі. І нехай описи паломників у чомусь наївні і прості, не завжди позначені літературними здібностями, однак вони несуть відображення картини світу у свідомості людей минулих часів. І те, що сьогодні втратило пріоритет, видається примітивним і недолугим, для тогочасних людей було вищою істиною, визначало їх поведінку, культурні і громадські цінності, було ключем до розуміння картини світу. Для автора ходінь смисл життя полягав у тому, щоб досягти Святої Землі, поклонитись Гробу Господньому та іншим святим місцям. Тому малосуттєвими були і труднощі подорожі, і небезпеки, що чатували в дорозі, і сама дорога, яка асоціювалася у свідомості паломника з дорогою його життя. І не було вищої краси для нього, як дивовижність храмів і монастирів, звучання церковного співу і вигляд святих місць. І не було вищої мети, як сотворити молитву в церкві Єрусалима, де Гроб Господній, покаятися за гріхи свої і попросити милості та благодіяння для себе та свого народу.