Опис

Десятитомне видання історії української літератури покликане розкрити панораму її розвитку від останніх десятиліть ХІХ ст. до сьогодення.
Третій том висвітлює літературний процес в Україні під час національно-визвольних змагань і драму «розстріляного відродження» в культурно-соціальному контексті 20-х років.

Зміст

Частина І

Література на перехрестях революцІй

1. Літературне життя в 1917—1920 рр.

1.1. Письменство на політичних фронтах
1.2. Нові грані літературного життя
«Кафейний період». Періодика
Початки формалізму
Неонародницька критика
Вульгарно-соціологічна критика. Пролеткультівський синдром, рефлексії «боротьбизму»

2. Жанрово-стильові особливості української літератури 1917—1920 рр.

2.1. Лірика другого етапу символізму
2.2. Пізні символісти
Олекса Слісаренко
Дмитро Загул
Яків Савченко
Володимир Кобилянський
Володимир Ярошенко
Василь Бобинський
Яків Мамонтов
Максим Рильський
2.3. Творчі колізії футуризму
2.4. Революційний романтизм
Василь Еллан (Блакитний)
Василь Чумак
2.5. Кларнетизм
Павло Тичина

3. Проза: омолодження сил

3.1. Авторемінісценції авторитетів
3.2. Дебюти нового покоління
Михайло Івченко
Клим Поліщук
Гнат Михайличенко
Валер’ян Підмогильний

4. Драматургія у літературних і сценічних пошуках

4.1. Становлення нового театру у 1917—1920 рр.
4.2. «Нова драма»
4.3. Нові імена у драматургії
Яків Мамонтов
Максим Рильський
Літературні уроки 1917—1920 рр.
Література

Частина ІІ

У сподіваннях і трагічних зламах

1. Українська література 20-х років

1.1. Література «розстріляного відродження»
Сподівання та реалії українського письменства
Проблема самоідентифікації письменства
Пошук організаційних форм
Футуризм
Конструктивізм
Пролеткульт
«Плуг»
«Гарт»
ВАПЛІТЕ
Аспис
Київська «неокласика»
«Ланка» — МАРС
ВУСПП
1.2. Теоретичні засновки літератури 20-х років
Фахове літературознавство
Вульгарно-соціологічний метод у літературознавстві
Українізація по-більшовицьки

2. Літературна дискусія. Провокації репресіями

2.1. Літературна дискусія 1925—1928 рр.
Основни детермінанти літературної дискусії. Синдром «червоної просвіти»
Концептуалізація «психологічної Європи»
«Азіатський ренесанс» і «романтика вітаїзму»
Пересемантизація літературної дискусії
2.2. Українське письменство в умовах більшовицького терору
Початки репресій
Процес «СВУ»
2.3. Більшовицька політика в літературі
Література

Уривок із підручника (“ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЕЦЬ ХІХ — ПОЧ. ХХI СТ. Том третій. У сподіваннях і трагічних зламах” Ковалв Ю. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Літературне життя в 1917—1920 рр.

1.1. Письменство на політичних фронтах

В українській історії — одній «з нещасних, безглуздих, безпорадних», яку, за спостереженням В. Винниченка, треба читати «з бромом», майже століттями не знаходилося іншої національно свідомої сили, крім письменників, які зважилися на свій страх і ризик заповнювати спустошені ніші національної культури. Вони офірували свій талант заради порятунку рідного краю, відтиснутого на узбіччя дійсності, намагаючись дати адекватну відповідь на суворі виклики неприхильного світу. Інша річ, що не завжди їх діяльність виявляла сподіваний фаховий рівень.
Кожної сприятливої миті українське письменство намагалося брати ініціативу у свої руки, піднімати, здавалось би, зовсім зневірених краян до статусу суб’єкта історичного поступу. Яскравим прикладом цієї тенденції була національна революція 1917 р. та період національно-визвольних змагань 1917—1920 рр. — одна з ланок у нескінченній низці національних резистансів, атрибутованих Кирило-Мефодіївським братством та наступними громадсько-політичними утвореннями. Їх репрезентували переважно письменники.
Тільки-но у Петрограді сталася Лютнева революція (8 березня за новим стилем, 23 лютого — за старим), схожа на «розвал, а не на повстання» (О. Субтельний), петроградська колонія українців створила свій Тимчасовий український революційний комітет, який звернувся до рідних краян із закликом обстоювати національні інтереси.
Громада Києва не відразу відреагувала на зміну царської адміністрації губернськими та повітовими комісарами. Спонтанно виникла Рада об’єднаних громадських організацій як філія Тимчасового уряду та Рада робітничих і солдатських депутатів, що діяла переважно в містах і промислових районах, зокрема на Донеччині. Ці дві структури були проросійськими, але запекло змагалися між собою. Тимчасовий уряд намагався загравати з українським рухом, що спирався на селянство. Натомість більшовики ставилися до нього «вороже», «з презирством» (О. Субтельний), декларували право нації на відокремлення, але на практиці.
У ті часи національна інтуїція діяла безпомильно, спонукавши творчу інтелігенцію до заснування Центральної Ради. Суспільство, перейняте ідеєю націотворення, покладало на неї великі надії. Оскільки Україна не мала відповідних фахівців, то творча інтелігенція змушена була змінити перо на політичну справу. Її виніс в епіцентр потужних подій «героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з географічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з власної свідомості» [11, c. 72]. Найактивнішу участь у формуванні та діяльності Центральної Ради брали письменники, літературні критики, журналісти, історики та вчені, які не мали ні державного, ні адміністративного досвіду: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра, П. Христюк, М. Шаповал та ін. 7 березня 1917 року (за ст. ст.) її очолив, щойно повернувшись із заслання, авторитетний історик, белетрист, літературний критик
М. Грушевський. Обов’язки заступників виконували Ф. Крижанівський, Д. Дорошенко та Д. Антонович. С. Єфремов, будучи заступником голови Центральної Ради, після створення Генерального секретаріату обіймав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ.
Українська преса почала заповнювати інформаційний простір, тиражувалися щоденні газети «Нова рада» (за редакцією А. Ніковського), де працювали С. Єфремов, П. Тичина, «Робітнича газета» (за редакцією В. Винниченка), «Народна воля», невдовзі перейменована на «Боротьбу» (за редакцією М. Шрага) тощо, письменники перекваліфіковувалися на журналістів. Привертав увагу читачів журнал «Шлях» (1917—1918), квартальник історії, мистецтва, літератури «Наше минуле» (1918—1919), «Літературно-критичний альманах» (1918), «Музаґет», «Мистецтво» (1919—1920) тощо. Упродовж 1917 р. з’явилося 78 українських видавництв («Час», «Вік», «Дзвін», «Сяйво», «Криниця», «Друкар» тощо), які встигли опублікувати 747 назв книжкової продукції, у 1918 р. — 1084 назви, у 1919 р. — 665 назв. Досить активним було видавництво «Дністер» (Кам’янець-Подільський). З’являлися приватні видавництва на зразок «Українського видавництва А. Кащенка», в якому передруковувалися переважно повторні наклади творів автора, було опубліковано його історико-етнографічний огляд «Великий Луг Запорозький».
Швидкими темпами за рішенням Першого Всеукраїнського вчительського з’їзду (квітень 1917 року) українізувалася народна освіта. 28 березня міністр освіти Тимчасового уряду О. Мануйлов під тиском українських громад дозволив викладання рідною мовою у школах київського навчального округу. При цьому російська лишалася обов’язковою. При Центральній Раді діяло дев’ять комісій з питань національної освіти. Завдяки ініціативі голови редакційної комісії літературного критика і поета І. Стешенка при Центральній Раді було створено українську шкільну раду, скликано Всеукраїнський педагогічний з’їзд (18 квітня). З 26 червня 1917 року письменник, приступивши до виконання обов’язків Генерального секретаря освітніх справ, послідовно запроваджував українізацію шкільництва всіх рівнів, долаючи спротив російських великодержавників.
На основі Університету Св. Володимира було відкрито Український народний університет у Києві; засновано Українську педагогічну академію (5 грудня 1917 року), очолену Г. Павлуським; функціонувало понад вісімдесят національних гімназій в Україні, серед них одними з перших були Українська гімназія ім. Т. Шевченка та 2-га Кирило-Мефодіївська гімназія в Києві. Запроваджувалися обов’язкові дисципліни українська мова та українознавство (література, географія, історія України), вперше з’явилася штатна посада учителя української мови та літератури. Водночас було скасовано аморальні грошові надбавки «за обрусение края». Повсюдно виникали національні навчальні заклади. І. Стешенко опікувався школами євреїв та поляків.
У серпні 1917 року на секції вищої школи Другого Всеукраїнського з’їзду вчителів І. Огієнко виголосив програмову доповідь «Найперші завдання української філології», на пленарному засіданні виступив з темою «Рідна мова в школі», а 5 жовтня перед слухачами й студентами Київського народного українського університету прочитав резонансну лекцію «Українська культура».
Однак повсякчас давалася взнаки деморалізація автохтонів, які промовляли з чужого голосу. Принаймні перший український куратор освіти М. Василенко ставився до національного шкільництва з прохолодою, вчена рада Університету Св. Володимира виступила проти запровадження української мови в навчальний процес, що обґрунтувала у своїму липневому меморандумі (1917), надісланому Тимчасовому уряду. Проте під тиском української громадськості Тимчасовий уряд 19 вересня 1917 року прийняв постанову про заснування в Університеті чотирьох кафедр на історико-філологічному (української мови, української літератури, української історії) та юридичному (історія західноруського права) факультетах. Г. Хоткевич, письменник, який тоді відповідав за культурно-освітню роботу «Українського організаційного комітету», обурювався низькою культурою зросійщених освітян, які не сумнівалися «в існуванню пса, блохи, клопа», але відмовляли українському народу в праві на існування, з профетичним сумом застерігав, що під «благодушними» гаслами рівності й свободи «на оборону “господствующаго народа” встануть такі сили, перед якими вічної пам’яті жандарми були ангелами».
Поки що на обрії національного відродження майже ніхто не помічав лиховісних хмар. Формувалися українські полки з вояків фронтових підрозділів, на Слобожанщині й Звенигородщині стихійно відродилося Вільне Козацтво, згодом невідхопною хвилею заповнивши етнічні землі від Київщини до Катеринославщини. Водночас запроваджувався принцип толерантного ставлення до різних національностей. До складу Центральної Ради з Великою та Малою радою входили, крім українців, росіяни, поляки, євреї та ін.
Пасіонарний вибух невдовзі розпорошився, захлинувся в потоках ейфорії та руїни, безплідних дебатів тощо. Його конструктивна енергія так і не мала сподіваного практичного втілення. Як зазначав С. Петлюра, більшість з’їздів та аналогічних зібрань була «не показником сили (реальної і організованої)», а «демонстрацією національних емоцій, які ще треба було мільйонним масам в собі усвідомити» [68, c. 222]. Національно зрілій інтелігенції довелося докладати неабияких зусиль, щоб довести денаціоналізованим українцям, що вони не «хохли» і «малороси», що українська мова «не мужицька», що «наша батьківщина, коли була вільною, то називалася не «Малоросією», а Україною» (Ю. Тютюнник). Натомість український, переважно соціалістичний провід, представлений Центральною Радою, виявляв рудименти «васальної» залежності, надто переоцінював можливість відродження державності на засадах федералізму, фундаторами на українському ґрунті якого стали М. Костомаров та М. Драгоманов. Їхні «вердикти» доповнив ідейно-політичним змістом і спробував пристосувати до конкретних умов М. Грушевський (брошури «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки прийшло українство і до чого воно йде»). Історик вважав, що тільки «широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв’язку — се програма даного моменту, від котрої вже не буде уступлення назад» («Повороту нема»).
Поміркованість М. Грушевського та нерішучість Центральної Ради не влаштовували пробуджене українство. Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (5—8 травня) вимагав від них рішучості у ставленні до Тимчасового уряду, примусив В. Винниченка та С. Єфремова поїхати до Петрограда з проектом автономії, але вони так і не дійшли згоди ні з Тимчасовим урядом, ні з тамтешньою Радою робітничих депутатів. На проголошення першого поміркованого Універсалу Центральної Ради, автором якого (та трьох наступних) був В. Винниченко, підштовхнула вимога Всеукраїнського селянського з’їзду (28 травня). Цей документ, що вимагав для України «омріяної» автономії без розриву «з державою російською», було проголошено 10 червня на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді.
Повільні зрушення у роботі Центральної Ради завершилися створенням очоленого В. Винниченком Генерального секретаріату, до складу якого ввійшли переважно письменники та літературні критики — С. Єфремов, С. Петлюра, В. Садовський,
І. Стешенко, Х. Барановський, Б. Мартос, М. Стасюк. Занепокоєні таким розвитком подій О. Керенський, який щойно сформував коаліційний уряд, М. Терещенко та І. Церетелі негайно виїхали до Києва. Вони намагалися переконати український провід відмовитися від автономістських намірів, навіть погодилися на формування українських військових частин, але під російським командуванням. Однак Центральна Рада не тільки не підтримала українізовані військові частини в Києві (5 тисяч багнетів), зокрема Другий український полк ім. Павла Полуботка, але, спираючись на війська Тимчасового уряду, заарештувала ініціаторів збройного виступу, відправила його учасників на фронт. Ні М. Грушевський, ні В. Винниченко не прислухалися до здорового глуду, наївно сподіваючись на перетворення Росії на федеративну державу, і цим завдали необачного удару національному резистансу із середини.
Центральна Рада нічого не зробила, коли донські козаки та кірасири роззброїли вірний їй полк ім. Богдана Хмельницького. Натомість вона і далі запобігала перед Петроградом. Оновлений Тимчасовий уряд уже не хотів визнавати попередніх домовленостей. Він замінив їх циркулярною «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові», яка викликала масові протести серед українства, тому що в ній ішлося не про автономію, а «місцеве управління». Центральна Рада визнавалася органом Тимчасового уряду, з повноваженнями, що поширювалися лише на територію Київської, Волинської, Подільської, Полтавськой й Чернігівської губерній.
Українські політики поступово усвідомлювали, що «на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи», домагалася, щоб вони «своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих» (В. Винниченко), але не могли подолати в собі комплексу національної меншовартості. Другий Універсал, проголошений 3 липня 1917 року, обмежився лише зверненням до національних меншин брати участь у діяльності Центральної Ради, а запровадження автономії відкладалося до загальноросійських Установчих зборів. Пропонуючи новий варіант конституції (30 жовтня), М. Грушевський продовжував бачити Україну у складі російської федерації.
Найчисельнішою у Центральній Раді була фракція соціал-революціонерів зі своїм речником В. Винниченком, якій поступалися соціал-демократи. Вони віддзеркалювали світоуявлення тогочасної української інтелігенції, яка вважала, ніби «шлях соціялізму — се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Иншого шляху соціялізм не знає». Такі міркування редактора журналу «Шлях» Хв. Коломийченка були типовими на той час.
В. Винниченко, аналізуючи політичну ситуацію в Україні, бідкався недостатньою увагою до «соціального моменту революції», але ніде не прохопився про відсутність чіткої націоцентричної програми в очолюваному ним Генеральному секретаріаті Центральної ради. Вона силкувалася поєднати непоєднуване, за влучним висловом Ю.-Я. Пеленського, — «нешлюбну дитину Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею».
Соціалісти загравали з егалітарною стихією, яка ще не встигла стати народом, затуманювали людські голови примарами «світлого майбутнього», про небезпеку реалізації яких попереджав ще І. Франко («Що таке поступ?» та ін.), однак його тривожне завбачення не почули ні сучасники, ні нащадки. Державницька розбудова стосувалася лише «переформування старих, організованих до життя віками апаратів […] зміщення одних людей другими», зводилася до потреби «творити все з самого початку, з самих дрібничок», «маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людності» [11, c. 255—256]. Послідовних прихильників справжньої незалежності, як-от М. Міхновський, соціалісти свідомо відсували від провідних ролей у Центральній Раді. Далася взнаки неприязнь між ним та М. Грушевським.
Центральна Рада діяла мляво, на жовтневий переворот відреагувала роззброєнням пробільшовицького гарнізону та наказом українським воякам повернутися в Україну. До активних дій її спонукало інспіроване більшовиками повстання на заводі «Арсенал» (11—13 листопада), яке ледве приборкав штаб Київського війського округу. Попри те Центральна Рада вкотре комплексувала автономістськими симптомами, що позначилася на Винниченківському третьому Універсалі (20 листопада 1917 року), прийнятому Малою радою. Він проголошував Українську Народну Республіку, але в складі Російської федеративної республіки.
Отже, соціалістична Центральна Рада діяла post factum, їй «не вистачало ні розуміння моменту, ні одностайності, ні рішучості стати в авангарді отих самих мас, виступити виразницею не тільки національних, але й національно-економічних інтересів» (І. Лисяк-Рудницький). Мислення за російськими зразками, властиве денаціоналізованому українству, породжувало рецидиви українофобства, висміяні в сатиричних творах П. Тичини (під псевдонімом Я. Тут) в газеті «Нова Рада» (1917): віршовий фейлетон «Плач Антонія» викривав Харківського архієпископа Антонія за переслідування україномовних вірян, памфлет «Молитва “Кіевлянина”» — великодержавницьку патологію редакторів шовіністичної російської газети, що виходила за редакцією Д. Пихна та В. Шульгина.
У ленінській «Декларації прав народів Росії» від 16 листопада 1917 р., що вабила ліквідацією всіх національних привілеїв та обмежень, було закладено прецедент — йшлося не про самовизначення колонізованих народів, а про спільну боротьбу проти експлуататорів. Не дивно, що більшовики вбачали у соціалістичній Центральній Раді основного суперника в боротьбі за владу, проголошуючи її «контрреволюційною», «націоналістичною», хоч це не відповідало дійсності, адже вона, на відміну від великодержавників-комуністів, визнала чотири державні мови (українська, російська, польська, єврейська), давала юридичні підстави національним меншинам для співпраці. У Законі, ухваленому Центральною Радою перед прийняттям Четвертого універсалу на законодавчому рівні було визнано права всіх громадян, забезпечено можливість вільного розвитку національних меншин через власні союзи.
В ультимативному маніфесті РРФСР від 4 грудня 1917 року, ініційованому В. Леніним (Ульяновим), Й. Сталіним (Джугашвілі), Л. Троцьким (Бронштейном), попри позірне «визнання» УНР, у разі невиконання абсурдних вимог оголошувалася війна через сорок вісім годин її державному органу — Центральній Раді, яка, мовляв… пропускала територією України війська донських козаків, що поверталися з фронту додому. Уже 8 грудня почалася перша більшовицька окупація України. Комуністи провели нелегітимний Всеукраїнський з’їзд рад (11—12 грудня), сформували т. зв. «народний секретаріат» (Євгенія Бош, Артем (Ф. Сергеєв), М. Скрипник, В. Затонський, Роза Люксембург та ін.), проголосили маріонеткову «державу», появу якої вітав Раднарком. Вона привласнила собі назву «Українська народна республіка». Як згадував В. Затонський, самі представники «народного секреатріату» ставилися до цього «трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала». Ще різкіше висловився народний секретар з військових справ В. Шахай: «Що це за український уряд, коли його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не мають жодного впливу на українську спільноту, але й вона раніше не чула їх прізвищ? Що я за “військовий міністр”, змушений роззброювати всі українізовані частини в Харкові, бо вони не хочуть іти за мною захищати радянську владу?».
Відтоді в Україні розпочалася братовбивча громадянська війна, спровокована не лише московським більшовизмом, а й суб’єктивними чинниками українського соціалістичного проводу. Ні М. Грушевський, ні В. Винниченко вчасно не відреагували, коли проти Центральної Ради було кинуто три більшовицькі, власне російські армії (12 тис. багнетів), очолені «трійкою» — В. Антоновим-Овсієнком, М. Муравйовим та Г. Орджонікідзе, які добре знали, що українське військо, незважаючи на чисельну перевагу (від 15 до 400 тис. багнетів), — розпорошене. Жодна з українізованих військових частин, дотримуючись «нейтралітету», не виступила проти добре озброєного більшовицького війська під командуванням М. Муравйова, яке 19 січня рушило на Полтаву і Київ зі станції Харків-Лозова. Муравйовцям протистояли тільки курсанти Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького, гімназисти і студенти та сотня підпоручника Омельченка — всього 600 багнетів, які 28—30 січня 1918 року під Крутами намагалися зупинити першу Мінську революційну армію. Вони, приречені на героїчну смерть (лише кільком вдалося вціліти — В. Сорокевичу, І. та К. Карванам), а не Центральна Рада, на думку Є. Маланюка, започаткували «тип Новітнього українця», спроможного «надавати проявам українськости ціхи справжнього, вже національного стилю». Цей тип самодостатньої особистості прийшов на зміну амбівалентному типу, репрезентованому В. Винниченком та його однодумцями-соціалістами, втілював у собі принцип героїчного чину, вміння знаходити адекватну відповідь на суворі виклики історії.
Крути перейшли в «найголовнішу легенду нації», ототожнювалися зі славнозвісними Фермопілами [71, c. 29], стали одним з тематичних джерел української літератури. До них першим звернувся П. Тичина жалобним віршем «Пам’яті тридцяти», виповненим патріотичного чуття, віднайшов у юних героях «найкращу прикмету, що підносить їх після смерти до рівня святих: понад усе вони любили рідний край» (О. Тарнавський). Невдовзі творчим шляхом поета рушили Уляна Кравченко
(«Під Крутами»), О. Олесь («Під Крутами»), Б.-І. Антонич («Крутянська пісня»), Оксана Лятуринська («Дума про скривавлену сорочку»), О. Стефанович («Крути»), С. Гординський (поема «Сім літер»), Юрій Клен (епопея «Попіл імперій») та ін. Трагедія Крутів, як і Берестечка, стала всенародним болем, тому відтворена і в стрілецьких піснях, зокрема в пісні «Виряджала мати до бою під Крути», перейнятій материнською тугою, що «переростає межі документального історизму і прототипів»: лірична героїня шукає свого загиблого сина, що, на думку Оксани Кузьменко, відповідає апокрифічному мотиву «Пречиста шукає Христа» в українських колядках [39, 238—239].
Муравйовці після розгрому героїчних захисників України під Крутами безперешкодно дійшли до Києва, вчинивши у ньому погром. Більшовики пояснювали свою розправу тим, що, мовляв, «революційна помста примусила нас бути нещадними» («Накази і заходи совітської власті». — 1918. — 17 лютого). Вони свідомо нищили культурні пам’ятки, церкви, «розстріляли» будинок М. Грушевського разом з неоціненою величезною бібліотекою, глумилися над портретами Т. Шевченка (В. Винниченко), тероризували киян, наприклад, тільки за вишиванку. Більшовики свідомо загострювали національні суперечності в Україні, залагоджені Центральною Радою, підтримували невдоволення росіян її політикою, інспірували створення бутафорної «української» соціалістичної влади.
Українському проводу треба було допустити обвальну руїну, аби нарешті зрозуміти, що, за припізнілим прозрінням М. Грушевського, «Україна мусить бути окремою державою й не може пускатися ні на які федералістичні експерименти» («Україна окремішня»). Лише в останньому, четвертому Універсалі, оприлюдненому 22 січня 1918 року, Україна нарешті проголошувалася ні від кого незалежною, хоч на цьому наполягав ще 20 грудня 1917 року М. Шаповал, а 26 грудня — М. Ковалевський. Цей документ запізнився майже на рік, коли більшовицькі війська окупували пів-України.
Страшна ціна — втрата здобутків національної революції — зумовлена, крім об’єктивних причин, ще й недалекоглядною політикою Центральної Ради. Вона послідовно обеззброювала Україну саме тоді, коли формувався потужний національний військовий потенціал з вояків-українців. Наприклад, генерал П. Скоропадський сформував українізований корпус у складі сорока тисяч вишколених бійців для підпорядкування Центральній Раді. Але вона, вдаючись до соціалістичної софістики, знехтувала своєчасною ініціативою утворення регулярної національної армії, як того вимагав третій Всеукраїнський військовий з’їзд, репрезентуючи інтереси українців-фронтовиків, підтримуючи національну державність, не відкидаючи більшовицьких гасел на кшталт «Землю — селянам!». Особливо наполягав на демілітаризації В. Винниченко. «Не своєї армії нам треба, а нищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!» — безапеляційно заявляв він на сторінках «Робітничої газети» (1917. — 12 квітня), наївно сподіваючись, що соціалісти ніколи не воюватимуть один з одним. Його помилки в політиці фатально позначилися на долі України, неминучі в децентрованій культурі, де зазвичай нехтується проголошуваний Г. Сковородою принцип «спорідненої діяльності», порушення якого філософ називав «лютою смертю». За його переконанням, «не буде мати успіху лікар, що не має покликання, хоч би й здобув технічну вправність». Будучи передусім прозаїком, В. Винниченко трактував світ як текст, заповнював його власним письмом, не враховуючи стилістики довкілля. Попри всі свої намагання він не зміг стати «досвідченим політиком», як припускає М. Жулинський.
За спостереженням І. Лисняка-Рудницького, поверхове засвоєння В. Винниченком доктрини марксизму позначилося на його протесті проти капіталізму, на формуванні міфу пролетаріату та візії соціалістичного суспільства, на використанні типової марксистської фразеології. Попри те його вважають причетним до українського націонал-комунізму. Він репрезентував амбівалентний психотип, силкувався поєднати непоєднуване — комуністичні та національні ідеї, намагався примирити бінарні опозиції, «опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі» (Наталя Полонська-Василенко). Державницька діяльність тішила передусім його амбіції, але не відповідала природним здібностям, супроводжувалася низкою грубих помилок, згубних не лише для нього, а й для всієї нації.
Ровесник Дж. Лондона і Т. Манна, які займалися безпосередньо літературою, а не просто заповнювали ніші культури, належно структуровані в їхніх націях, В. Винниченко завжди почувався впевненим господарем лише на теренах письменства, куди ступив, як «у власну хату» (Г. Костюк). Спростовуючи пізньонародницький міметично-дидактичний дискурс, не пориваючи остаточного зв’язку з традицією реалізму, письменник освоював нові творчі обрії, які невдовзі стали набутком української літератури, непогамовно експериментував з прозою та драматургією. Проте він не міг дозволити собі займатися тільки творчістю, допоки українська культура лишалася неповною, а нація позбавлялася права бути суб’єктом історичного поступу. До речі, перед спробою поринути у велику політику В. Винниченко вагався між природним покликанням письменника та звабливим статусом народного провідника, нотуючи в записах свого «Щоденника»: «…може, я чиню шкоду громадянству, що я займаю чуже місце». Під хвилею егоцентричного захвату він зважився на остаточний вибір: «І я маю бути першим міністром України. І смішно, і дивно, і радісно…».
Порушення сковородинських принципів «спорідненої діяльності», що фатально позначилося на долі України, властиве й М. Грушевському, який відбувся передусім не як політик, схильний до помилок з трагічними наслідками для нації, а як унікальний історик. Він сам працював «за цілий історичний факультет на Україні, яка до останнього часу не мала офіційних науково-просвітніх інституцій», доклав багато інтелектуальних зусиль, щоб зробити українців нацією, коли вони «не хочуть зостатися паріями серед народностей» [25, c. 535—537], які дослідник, на відміну від Ф. Енгельса не ділив на «зрілі» і «незрілі», історичні й неісторичні.
Не всі письменники кинулися в політику. Наприклад, М. Вороний, привітавши в глибині свого серця національну революцію, вирішив втілювати можливості свого таланту на теренах мистецтва, тому віддав свою творчу енергію театральній рампі, здійснив постановку драм «Пригвожденні» В. Винниченка, «Хуртовина» С. Черкасенка тощо. Однак події національно-визвольних змагань захопили і його у свій стрімкий вир, примусивши виконувати функції аташе при уряді УНР в екзилі, редагувати газету «Українська трибуна».
Якщо вжити сьогочасну постмодерністську термінологію, то виявиться, що український текст упродовж несприятливої для нього історії мав завжди ризомний вигляд і заповнювався всілякими симулякрами. Тому виникла нагальна потреба повернення до лінійних, доцентрових структур, яких йому постійно бракувало, на відміну від благополучних європейців, змушених лише сьогодні переживати їх кризу. Намагання вийти з хворобливої ситуації «відсутньої присутності» завжди спостерігалося в Україні під час перманентних відроджень, які, щойно спалахнувши, тут же згасали. Тому дезорієнтована національна свідомість, часто передаючи свій голос іншим, кожного разу не була готовою до перетворення себе з об’єкта історії на його суб’єкт. Так воно сталося після Берестейського мирного договору УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною та червоною Росією, на підставі якого незалежність України визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, а її територія поновлювалася в етнічних межах, враховуючи Кобринщину, Пінщину, Холмщину й Підляшшя. Українська дипломатія тимчасово позбавила Україну більшовицької окупації, натомість відкрила шлях новій — німецькій. Це викликало масове невдоволення українського народу і недовіру до Центральної Ради, яка встигла затвердити великий та малий герби, велику та малу печатку УНР, порушила питання про надання могилі Т. Шевченка в Каневі державного статусу.
Практичних німців не задовольняла позиція українських соціалістів-утопістів, не здатних керувати своєю державою, тому 29 квітня Центральну Раду розпустили без найменшого супротиву саме тоді, коли М. Грушевського було обрано першим Президентом України. Наступного дня на з’їзді Ліги землевласників було проголошено Українську Державу на чолі із гетьманом П. Скоропадським, скасовано конститутуцію УНР, націоналізацію майна, поновлено права приватної власності та права робітників, введено військові звання за зразками козацького війська XVIII ст., передбачалося прийняття нового закону про вибори до Українського сойму. «Принципові» соціалісти, зокрема, амбітний В. Винниченко, відмовилися співпрацювати з «буржуазним» Гетьманатом, що вражав дивним симбіозом українського за формою, московського за змістом дискурсу, адже в першому гетьманському кабінеті верховодили міністри-кадети. Вони вимагали надати російській мові тих же прав, що мала українська, заборонили газети «Боротьба», «Народна воля», наклали цензуру на періодичні видання «Робітнича газета», «Нова Рада». Відкрився простір колишнім російським фахівцям, які сподівалися відновити «єдину та неподільну», що відобразив К. Поліщук в нарисі «Всяческая сволочь! (З весняної хроніки 1918 року)». Сам письменник став жертвою «московського чинуші на службі в Укр[аїнській] державі», про що він писав з Лук’янівської в’язниці гетьманському сенатору
С. Шелухину. За ґратами опинився С. Петлюра, переслідували В. Винниченка, генерала В. Петріва та багатьох інших українських старшин.
Українізація стосувалася Харківського й Новоросійського університетів, що стали державними. Схожі метаморфози переживали в Катеринославському гірничому, Харківському технологічному, Київському політехнічному інститутах. 27 вересня Історико-філологічний інститут князя Безбородька (Ніжин) було оголошено державною вищою школою України, відкрито кафедри теорії української мови та історії української літератури.
22 жовтня 1918 року почав роботу державний університет у Кам’янці-Подільському, затверджений законом Ради міністрів від 17 серпня 1917 р. Активну участь в його формуванні взяв І. Огієнко. Професорсько-викладацький склад мав високий професійний рівень (В. Біднов, П. Бучинський, Л. Білецький, Д. Дорошенко, І. Любарський, К. Широцький, П. Клименко, М. Федоров, М. Плевако, М. Васильківський, М. Драй-Хмара та ін.). Лекції не переривалися навіть при появі у Кам’янці-Подільському більшовицького ревкому, знову пожвавилися після відновлення української влади у форматі УНР. При Кам’янець-Подільському державному університеті функціонували кафедри польської та єврейської літератур.
У роки Гетьманату було розгорнуто діяльність заснованої ще за часи Центральної ради (24 січня 1918 року) Головної палати для збирання та реєстрації книжкової продукції, сформовано національний архів та національну бібліотеку України, очолену Ю. Меженком. 21 травня 1918 року Рада міністрів прийняла закон про перейменування Міністерства освіти в Міністерство народної освіти й мистецтва, очолене П. Дорошенком. У складі Головного управління мистецтва і національної культури функціонувало шість відділів, зокрема охорони пам’яток і старовини (М. Біляшівський), пластичних мистецтв (Г. Павлуський), театрального мистецтва (Людмила Старицька-Черняхівська), музичного мистецтва (Я. Якименко /Степовий/), художньої промисловості (А. Середа), архівно-бібілотечної справи (В. Модзалевський). Піднесення культурно-мистецького життя засвідчене створенням Кобзарської школи, Українського національного хору під керівництвом О. Кошиця, Державного симфонічного оркестру ім. М. Лисенка. Гетьманський уряд затвердив довічну пенсію Марії Заньковецькій, підтримував Український національний театр, Молодий театр Леся Курбаса тощо.
На хвилі національного піднесення з’явився Комітет національної гідності, що мав на меті перепоховання в Україні її визначних діячів, зокрема гетьмана І. Мазепи у Софійському соборі. Професор Ю. Кулаковський започаткував музей-пантеон «Український некрополь». Дрібні видавництва об’єдналися в «Український видавничий союз», друкувалося 306 українських газет, наклад українських підручників сягав 1 млн 620 тис., популяризувалася творчість художників — монументаліста М. Бойчука, графіка Г. Нарбута, авангардистів Олександри Екстер, О. Богомазова, В. Пальмова, поетів П. Тичини, Г. Чупринки та ін.