Опис

Порубіжжя тисячоліть дало українському літературознавству небувалу енергію для світоглядних трансформацій та урізноманітнення дослідницьких методологій, що сприяло подоланню моністичного погляду на світ художнього слова і творчість письменників. У цьому часі на літературознавчу арену вийшло багато цікавих особистостей з оригінальними евристичними почерками. У складному сплетінні різноспрямованих тенденцій непоодинокими були дискусійні збурення і паралітературознавчі явища. Такою постає в монографії панорама постколоніального літературознавчого життя в Україні, осмислюючи яку автор зберігає вірність раніше продекларованим світоглядним засадам.
Адресована дослідникам літературного процесу, викладачам і студентам філологічних спеціальностей, усім, хто цікавиться явищами сучасного літературознавчого життя.

Зміст

Парадигми українського постколоніального літературознавства

1. Початки змін у літературознавчому процесі 90-х років ХХ ст.

2. Теоретико-методологічний поступ У 90-ті рокиХХ ст.

2.1. Філологічні домінанти в теоретичному дискурсі
2.2. Становлення націоцентризму як національно-екзистенціальної інтерпретації
2.3. Постмодерні (постструктуральні) запозичення в українському літературознавстві
2.4. Утвердження компаративістичної методології
2.5. Повернення до неоміфологічних (міфокритичних) способів тлумачення
2.6. Вияви методологічного потенціалу христології і біблієзнавчих студій
2.7. Дослідницькі тенденції у постколоніальному дискурсі 90-х років ХХ ст.

3. Історико-літературні дослІдження і літературна критика 90-х років ХХ ст.

4. Домінанти літературознавчого процесу початку ХХІ ст.

5. Еристичний дискурс-ХХІ

Література

Уривок із монографії (“УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ПЕРІОДУ” Іванишин П. ) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Парадигми українського постколоніального літературознавства

Якісні зміни в українському гуманітарному просторі торкнулися української літератури та літературознавчих дисциплін. Колоніальні культурно-історичні обставини формування наукового буття відходили у минуле, гносеологічну дійсність почали формувати постколоніальні реалії. Розвиток української тогочасної науки про літературу в постімперський період визначали зовнішні, позанаукові чинники, що впливали на створення нових обставин її існування, та внутрішні, — що ізсередини конституювали шляхи прямування новітньої української філології.
Визначальною зовнішньою суспільно-політичною реалією стало здобуття Україною незалежності у 1991 р., що відкривало можливості побудови справді самодостатньої національної держави на основі різнобічного відродження століттями колонізованого українського народу. Бездержавна нація нарешті отримала шанс стати нацією державною, однак цей процес не набув політичного завершення, тому українська культура та мова так і не здобули належної енергії для розвитку. На думку фахівців, постколоніальна держава все більше набувала ознак неоколонії, прикритої псевдодемократичними інституціями. Розвиток української культури і надалі є переважно справою окремих організацій, ентузіастів-подвижників та громадських структур. А мав би, на думку Івана Фізера, бути таки передусім масштабною державною справою. За такої гуманітарної політики «українська філологія матиме можливість росту і функціонування» [195, 8].
Постколоніальна дійсність відзначалася активним протиборством різноманітних ідеологій. Колишнє ключове протистояння комунізм / антикомунізм змінилося протистоянням буттєво-історичних, націоцентричних та імперських і космополітичних систем ідей. Універсалістичні ідеології продукували різні культурні імперіалізми (Е. Сміт, Е. Саїд), апелюючи до «універсальних», «глобальних», наднаціональних цінностей («загальнолюдських», «інтернаціоналістичних», «спільнослов’янських», «євразійських», «класових» тощо), покликаних девальвувати цінності органічні з метою забезпечення політичного, економічного та культурного панування над країнами та народами. Світоглядні протистояння прихильників та противників національних систем вартостей, наявні і в українській гуманітаристиці, визначали характер дискусій та полемік [17; 106; 195; 86; 63; 95].
Загальнокультурний фактор проявив себе у суттєвому ослабленні, щоправда, не всюди і не завжди, впливу російсько-радянської колоніальної парадигми (хоча в інформаційному просторі країни залишилось чимало радянських ритуалів, міфів і символів). Водночас посилилась присутність української культурної традиції. Відчутним стало проникнення західних культурних стереотипів та новітньої російської культури (радіо, телебачення, газети, книжки, Інтернет та ін.). Цей культурно-семіотичний хаос поглиблювався загальносвітовими тенденціями: «катастрофічним обвалом культурних цінностей» (Ж. Рюс) у західних суспільствах. Ці тенденції затронули й новітнє українське літературознавство.
Філософський чинник найпомітніше проявився в інтенсивному розвитку калькуляційного, крамарського («розрахункового», за М. Гайдеґґером) мислення за одночасного занепаду мислення буттєво-історичного («осмислювального розмірковування»), пастирського. Активно утверджувалося мислення нігілістичне, технократичне, антибуттєве, покликане не оберігати буття, а визискувати його. Чимало вчених ставали заручниками саме нігілістичних або частково нігілістичних (еклектичних) типів філософування. Помітними були і прагнення виявити та критично осмислити «нігілістичну метафізику постструктуралізму» (І. Ільїн): «Цілком зрозуміле прагнення долучитися до новітніх філософсько-естетичних ідей, “урівнятися з Європою” набуває надто прямолінійних форм, обертається нестримним бажанням геть усе “перенести” до нас і вільним чи невільним зневажанням особливостей національного розвитку» [62, 7].
Економічний фактор став природним наслідком системної кризи в українській економіці, що спричинила мізерне фінансування культурної сфери, а в соціальному плані породила ганебне розшарування суспільства. Почастішали кризи і на глобальному рівні, котрі додатково проблематизували належне матеріальне забезпечення освіти та науки.
Суттєво впливав і соціально-психологічний чинник, особливо помітний у маргіналізації як патології духу. Йдеться про «знекорінених» (за С. Вейль) національних маргіналів, духовно відчужених, розірваних між кількома культурами, позбавлених цілісної національної ідентичності людей, що часто прагнули «безмежного самоутвердження» (Д. Белл). В незалежній Україні до людей із «радянською» свідомістю додалися вестернізовані, вестернофільськи (зорієнтовані на Захід) та неомосквофільськи налаштовані індивіди. У цьому проявилися і певні спільноєвропейські тенденції. Знищення європейцями у ХХ ст. власних національних архетипів, священних символів призвело, на думку К.-Ґ. Юнга, до психічного спустошення, пошуку фальшивих шляхів: «Ми дозволили впасти побудованому нашими батьками дому, а тепер намагаємося залізти у східні палаци, про які наші предки не мали щонайменшого уявлення (…) вакуум заповнюється найабсурднішими політичними і соціальними ідеями, відмінною ознакою яких є духовна спустошеність» [119].
На думку аналітиків, сучасна євроатлантична цивілізація перейнята ідеологемами лібералістичної «постмодерної демократії» та «глобального капіталізму», керується прошарком менеджерів, зорієнтованих на культ споживання, долання моральних обмежень і вихід за межі культури. У сфері суспільних комунікацій шириться явище гіпертекстуальності (надміру знакових систем), що породжує проблеми сприйняття, розуміння, рефлексії, практичності (застосування) [169, 97]. Чимало художніх творів та літературознавчих праць все більше ставали імітаціями, «підробками» (Р.-М. Рільке) чи «симулякрами» (Ж. Бодріяр) у літературі чи науці.
Важливим у 90-ті роки ХХ ст. був і духовно-релігійний чинник. Насаджування комуністичною владою атеїзму чи московського православ’я змінилося тенденцією до відновлення органічної релігійної ідентичності, відновленням духовно-релігійної літературної творчості та базованої на христологічній (філософській і богословській) традиції гуманітарної рефлексії. Ці процеси змушені були співіснувати та конфліктувати із ідеологічним пануванням у межах євроатлантичного співтовариства держав лібералістичного секуляризму та атеїзму, а в євразійському просторі — експансивно налаштованого російського православ’я.
Попри впливовість зовнішніх чинників основну роль в літературознавчому процесі почали відігравати чинники інтронаукові (внутрішні) — методологічний, естетичний та літературний.
Найвагоміший серед них — методологічний, що проявив себе в результаті історичної зміни гносеологічних парадигм. За радянських часів у суспільному мисленні, гуманітарних науках, літературознавстві, а також у художній творчості панував методологічний монізм, який проголошував «єдиноправильною» марксистсько-ленінську методологію, непохитно обстоював творчий метод соціалістичного реалізму. Решта вважалося хибним, а будь-які спроби вийти за їх межі суворо каралися (в окремі періоди — навіть ув’язненням чи фізичним знищенням).
Зі здобуттям незалежності України утвердився протилежний епістемологічний принцип — методологічного плюралізму. За таких умов науковець чи митець вільний на власний розсуд визначати, з яких методологічних позицій аналізувати свій предмет дослідження, яким при цьому методом користуватися. Це розширило можливості та підвищило якість пізнавальної і творчої діяльності, сприяло появі цікавих та продуктивних наукових розвідок. Щоправда, не всім із них вистачало логічної єдності і стрункості, а часом і усвідомлення, в ім’я чого вони здійснені. На мисленні авторів часто позначалась відсутність усталеної та послідовної методологічної позиції, що унеможливлювало ефективну наукову комунікацію. Тому в умовах методологічного плюралізму кожного разу потрібні були системотвірний чинник, методологічна домінанта. Цю пізнавальну закономірність враховували не всі дослідники, що знижувало якість та аргументованість аналітичних процедур і напрацювань.
Водночас методологічний плюралізм відкрив простір для використання науково суперечливих та гетерономних (чужорідних) науковій традиції підходів. А деякі методи нагадували нові політичні настанови, котрі змушували дослідника не так вивчати, скільки фальшувати, «надінтерпретувати» (У. Еко) художню дійсність. Це дало підставу С. Квітові окреслити, наприклад, постмодернізм як «фетишизацію лібералізму». Йшлося про використання передусім західного наукового досвіду без критичного осмислення й трансформації відповідно до концептів національної наукової парадигми. Однією з перших діагностувала цей процес Соломія Павличко, запропонувавши у відповідь на кризові літературознавчі явища «теорію або філософізацію літературознавства», застерігаючи від неорганічних способів розв’язання наукових проблем: «Тема сьогоднішньої дискусії є так само досить небезпечною, адже легко штовхає на популярний останніми часами шлях всеохопного, небувалого роздавання рецептів… В авангарді цього руху йдуть деякі шановні професори українського походження і американського громадянства, в кожному другому реченні своїх статей на цю тему вживаючи сакраментальне слово “потрібно”» [147, 488, 483]. У 90-ті роки минулого століття авторитети в гуманітаристиці почали застерігати від постмодерної «десакралізації» (Л. Костенко), «необільшовизму» (І. Денисюк), «демократичного нігілізму» (І. Дзюба) чи «політичного антиукраїнського літературознавства» (Вал. Шевчук).
За твердженням Г. Сивоконя, продуктивною філософізація науки про літературу може бути тоді, коли дослідник не забуватиме про «історичну та національну детермінованість літературно-теоретичного знання» [180, 34]. Суголосні міркування висловлювали С. Андрусів, І. Денисюк, І. Дзюба, В. Дончик, С. Квіт, Г. Клочек, М. Наєнко, І. Фізер та ін. Ці застереження не завжди були почутими, що дало підстави узагальнювати постколоніальний теоретичний досвід як «штовханину на методологічному полі» (І. Дзюба), «розгул методологій» (М. Наєнко) чи «зіткнення української філології із західними методологічними стратегіями» (І. Фізер).
Праці деяких українських постімперських літературознавців сформували дещо індиферентний щодо реальних наукових потреб, культурної ситуації та літературної дійсності метадискурс. Його також стосуються слова, якими свого часу Г. Бгабга охарактеризував західний досвід: «Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження — усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з`ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами» [183, 537].
Парадигми літературознавчого мислення змінювалися під впливом естетичного чинника: панівну в радянський час марксистсько-ленінську естетику заступило розмаїття. Сприяли цьому численні діаспорні видання праць Л. Білецького, І. Огієнка, Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка, Ю. Клена, М. Шлемкевича, Є. Онацького, Ю. Шевельова (Шереха), В. Петрова, Ю. Блохина (Бойка), У. Самчука, І. Мірчука, В. Яніва, І. Качуровського, І. Кошелівця, Б. Кравціва, Ю. Луцького, Г. Грабовича та ін.
Ці дискурси сприяли розкріпаченню мистецької думки та творчості, а інколи парадоксально діяли як новітні обмеження. Щоправда, вже в координатах не комуністичного, а лібералістичного нігілізму, пов’язаного насамперед із тенденцією до девальвації чи «дегуманізації мистецтва» (Х. Ортеґа-і-Гасет) — настановами авангардизму та постмодерну. Виразно нігілістичні елементи — імперіалізм, атеїзм, матеріалізм, космополітизм, секуляризований гуманізм, антитрадиціоналізм, расизм, сексуальна революція тощо — призвели, на думку дослідників, до виродження і втоми європейських культур.
Постколоніальна естетична свідомість українців у 90-х роках ХХ ст. віч-на-віч зійшлася з тим, що західні культури наймасштабніше відчули після Другої світової війни. У цьому зв’язку Дж. Фаулз писав про «тиранію самовираження» та окреслював інші аспекти повоєнного «чорного мистецтва»: «Однією з найбільш вражаючих прикмет нашого віку було повсюдне використання і в популярних, і інтелектуальних розвагах та мистецтвах полюсів насильства, жорстокості, зла, небезпеки, перверсій, сум’яття, двозначності, іконоборства, анархії» [194, 283]. У цій творчості «регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою і всіма її уявленнями» (Г. Зедльмаєр).
Традиційні естетичні та герменевтичні уявлення, на думку польського естетика В. Татаркевича, спонукають розглядати мистецтво як частину культури, котра постає завдяки майстерності автора, становить «осібний материк у світі» й існує виключно у мистецьких творах. Авангардно-постмодерні теорії намагалися утвердити іншу позицію, в якій мистецтво постає «ворогом культури» (Ж. Дюбюффе), чимось протилежним майстерності. Тому «Все є мистецтво» (Г. Арп); «Мистецьким твором стає все, що спроможне скупчити на собі увагу» (М. Порембський), тотожне будь-якій, навіть побутовій, діяльності. Звідси походять уявлення про вантажника як митця (Г. Розенберг), поява т. зв. «конкретної поезії», «пластичного звуку», перфомансів тощо. Мистецтво постає як абстрактна «творчість», для нього достатньо існування задуму, а не твору: «Нема вже мистецьких творів, є тільки мистецькі ситуації» (А. Моль) [188, 45—47]. Співіснування і конфліктування мистецьких, антимистецьких теорій та практик стало атрибутивною ознакою й української постколоніальної культури.
Одні дослідники, начебто боячись рецидивів комуністичної «ідеологізації», відмовились визнавати ідейний, інтенціональний, духовнотвірний складник мистецтва, зводячи його провідну функцію до естетизму, звужуючи бачення сутності мистецтва ще й як духовнотвірного, суспільно-культурного, онтологічного феномену, а літератури — як «джерела звершено-історичного тут-буття народу» (М. Гайдеґґер). Інші взагалі поставили під сумнів існування будь-яких критеріїв художності. Така аісторична, постмодерна позиція змушувала їх підносити «свою суб’єктивну безпосередність до рангу єдиного адекватного критерію пізнання», спонукала, за спостереженням І. Фізера, до радикального розриву із минулим, що ознаменувало «посилену децентралізацію культурологічного поля, релятивізацію усіх цінностей, стирання меж поміж інтелектуальною ерудицією та опінією, наукою і припущенням, зрештою, між елітарною і масовою культурами» [196, 76].
Усе це болюче відобразилося передусім на теоретичній рефлексії та якості літературної критики, спонукало до невмотивованої глорифікації малохудожніх чи антиестетичних явищ, суб’єктивного заперечення чи замовчування явищ справді мистецьки вартісних. Дослідників, що утверджували й творчо розвивали класичні герменевтичні та естетичні уявлення про мистецтво, незрідка у полемічному запалі потрактовували як «фашистів», «нацреалістів» чи «старосвітських націоналістів».
Від естетичного чинника залежним виявися чинник власне літературний. У період незалежності суттєво змінилися об’єкт літературознавчих студій та уявлення про нього. Основу соцреалістичного канону сформувало уявлення про літературу як «коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи» (В. Ленін), що визначало тріаду: література — національна за формою, соціалістична за змістом, інтернаціональна за духом. Звідси походили обмеження творчості радянських письменників, вилучення з історії літератури окремих авторів, суттєве аберування класиків, діалог із світовим письменством за посередництвом російської літератури та ін. Таку природу мало нав’язування принципів псевдоісторизму («зв’язок літератури із соціальною дійсністю та класовою боротьбою»), «радянського патріотизму», гуманізму, атеїзму, непримиренність до проявів «буржуазного націоналізму» та боротьби з «плазуванням перед Заходом» [182, 8—10]. Хоча, безумовно, були творчі досвіди й окремі твори, які свідомо виходили за межі соцреалізму, творячи літературу опору. У постколоніальний період література отримала можливість бути тим, чим вона повинна бути — мистецтвом слова, важливим елементом культури, фактором людинотворення, націотворення й духовно-естетичного передання. Література взяла на себе питому функцію «духовного збереження й традиції, а тому вона до всього сучасного вносила приховану в собі історію» [50, 146, 156].
Чимало письменників скористались цією можливістю, новаторськи освоюючи та розвиваючи національні й інокультурні досвіди. Інші більшою чи меншою мірою зорієнтувались на традицію західного естетичного нігілізму. Поява та активізація літературних угруповань, що культивували авангардне та постмодерне «письмо», спричинила дискусії та полеміки у середовищі письменників, в які були втягнені і літературознавці. Одні відносили письмо, що культивує бездуховність, нігілізм, спустошення, вульгарність, неоцинізм до феноменів «антиестетики», «антилітератури», «антимистецтва» (Вал. Шевчук), «генітальної літератури» (В. Панченко), інші вважали, що саме це є «нормальною» чи «єдино можливою» літературою.
Різновартісні тенденції вплинули і на формування постімперської наукової свідомості, що проявилося у становленні різних (часто еклектичних, полярних) уявлень про літературу, у перепрочитанні (незрідка вибірковому) її історії, у нерівномірному — більш глибокому чи поверховому — осмисленні «білих плям», у створенні власних (часто вельми суб’єктивних) літературних канонів, а також не завжди вмотивованому применшені чи перебільшуванні ролі та значення окремих періодів, шкіл, персоналій та ін.

1. Початки змін у літературознавчому процесі 90-х років ХХ ст.

Нові тенденції наукового мислення, намагання творити принципово інший тип літературного метадискурсу, подолати марксистсько-ленінські уявлення про національний літературний процес переконливо засвідчили роботи кінця 80-х років, зокрема монографії 1990 р. — В. Брюховецького «Микола Зеров» і «Ліна Костенко», С. Гальченка «Текстологія поетичних творів П. Г. Тичини», З. Гузара «Ольга Кобилянська. Семінарій», М. Жулинського «Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)», В. Івашківа «Українська романтична драма 30—80-х років ХІХ століття», Г. Клочека «Поетика і психологія», Михайлини Коцюбинської «Етюди про поетику Шевченка», В. Моренця «Володимир Сосюра», М. Наєнка «Одержимість», Г. Нудьги «На літературних шляхах», Оксани Пахльовської «Українсько-італійські літературні зв’язки XV — ХХ ст.», Ю. Пелешенка «Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XV — початку XVI ст.», А. Погрібного «Борис Грінченко в літературному русі кінця ХІХ — початку ХХ ст. Питання ідейно-естетичної еволюції», Валерії Смілянської «“Святим огненним словом…” Тарас Шевченко: поетика», С. Тельнюка «“Молодий я, молодий…”: Поетичний світ Павла Тичини», А. Ткаченка «Василь Симоненко», Вал. Шевчука «Дорога в тисячу років» та ін.
Типовим для того часу може бути обґрунтування М. Жулинським свого звернення до «викреслених» чи «репресованих» письменників у монографії-хрестоматії «Із забуття в безсмертя» (П. Куліш, Б. Лепкий, О. Олесь, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Хвильовий, Є. Плужник, Б.-І. Антонич, В. Стус та ін.); до тих, хто не доріс «до розуміння соціалістичних ідей»: «…заради істини слід визнати: досить часто нашими ж руками, точніше, своїми ж присудами, звинуваченнями ми нівечили долі своїх побратимів по перу. І ці морально-етичні уроки слід частіше згадувати — щоб не повторювати. Політизація (заради політизації!) літератури, надмірна ідеологізація художнього слова прийшла з тих трагічних 30-х років, нависала глухою, наповненою громами й блискавками хмарою над письменником, сковувала його фантазію, уяву, змушувала повсякчасно підживлювати свого власного — внутрішнього — цензора. Домінанта художньої майстерності, високого мистецького відображення людини і світу сьогодні очевидна, але чи вона є визначальною в оцінці творчості письменника? Це не означає, що ідейне “навантаження” твору відступає на задній план. Навпаки, йдеться про гармонійність форми і змісту. Національної форми, яка не тільки не дисонує зі змістом, а, навпаки, підсилює його, поглиблює, одне слово — індивідуалізує естетичне самовираження художника». Так узгоджувалось поєднання соцреалістичної заангажованості із герменевтичним та естетичним розумінням літератури: «Отже, дбаючи про відновлення духовних оазисів на культурній “території” України, думаймо і дбаймо про максимально вільне, різноманітне за жанрами, формами, стилями, образними узагальненнями оновлення нашої літератури та культури» [78, 24].
Виразно та швидко нові зміни та тенденції проявилися у літературознавчій періодиці. У 1990 р. кілька журналів змінюють свої назви, фіксуючи фундаментальні ідеологічні зрушення в межах наукової свідомості: провідний академічний часопис Інституту літератури «Радянське літературознавство» змінює назву на «Слово і час» (абревіатура виразно апелює до героїчного козацького минулого — «СіЧ»), а львівський «Жовтень» було перейменовано на «Дзвін». У 1991 р. харківський «Прапор» стає «Березолем».
У 2002 р. головний редактор «Слова і часу» В. Дончик характеризуватиме це як «новий етап в історії журналу». Ще до проголошення незалежності часопис заявив «про свою відверту національно-демократичну позицію, повівши боротьбу за усунення “білих плям” у літературі, друге життя “Розстріляного Відродження” (рубрика “Відродження майбутнього”), утвердження української мови й духовності в Україні, національної самосвідомості (“Екологія душі”)». Змінивши назву, журнал розширив свої змістові обрії: крім теорії, історії та критики літератури, звернувся і до питань мистецтвознавства, соціології літератури, текстології, бібліографії, викладання літератури у середній та вищій школах, літературного краєзнавства та ін.
Журнал виправдовував свій статус науково-теоретичного, загальнокультурологічного, науково-популярного видання. Про це свідчили тематичні рубрики, що охоплювали, крім традиційних літературознавчих напрямів, філософські, мовні, соціологічні, архівні, мемуарні, мистецтвознавчі, методичні, культурологічно-інформаційні матеріали. Провідні методологічні вектори окреслили націоцентрична та, меншою мірою, ліберально-демократична спрямованість публікацій, реагування на важливі суспільно-політичні та культурні проблеми. Як зазначав В. Дончик: «У час складного й суперечливого процесу державо- (і націо-) творення, боротьби за утвердження української мови, культури, духовності, наш журнал не замикався виключно на літературознавчих питаннях, а й втручався в суспільне, політичне життя (досить сказати, що з животрепетних тем на сторінках часопису виступили Л. Кравчук, О. Гончар, Д. Павличко, І. Дзюба, І. Драч, Є. Сверстюк, І. Заєць, М. Горинь, Л. Скорик, Ю. Щербак, В. Яворівський та багато ін.), окреслював широке коло національної проблематики. Національно-патріотичної заангажованості журнал не цурався, а декларував її відкрито й принципово. Бо виходив з того, що стверджуване в «СіЧі» зовсім не відбігає од наукових, гуманітарних завдань, не суперечить загальнолюдським ідеалам і цінностям» [60, 5].
У 90-ті роки минулого століття виходили засновані в радянський час часописи, перенесені в Україну із зарубіжжя, а також щойно засновані літературно-художні, літературно-наукові, літературно-суспільні та літературно-методичні видання: газети «Літературна Україна», «Друг читача» (до 1992), «Слово» (з 1990), «Кримська світлиця» (з 1992), «Слово Просвіти» (з 1993), «Народознавство» (з 1993), «Література плюс» (з 1998), журнали «Київ», «Дзвін», «Вітчизна», «Березіль», «Дніпро», «Всесвіт», «Українське літературознавство», «Донбас», «Українська мова і література в школі» (з 1994 — «Дивослово»), «Четвер» (з 1989), «Світо-Вид» (з 1990), «Авжеж!» (з 1990), «Українські проблеми» (з 1991), «Вісник Міжнародної асоціації україністів» (з 1991), «Сучасність» (перенесена в Україну в 1992), «Літературний Чернігів» (з 1992), «Український засів» (1992—1997), «Кур’єр Кривбасу» (з 1994), «Мандрівець» (з 1994), «Art Line» (з 1996), «Дух і літера» (з 1997), «Кальміюс» (з 1999), «Урок української» (з 1999), «Українська мова й література в сучасній школі» (з 1999), «Українська література в загальноосвітній школі» (з 1999), «Книжник-review» (з 2000) та ін. Певну кількість літературознавчих матеріалів містили і місцеві поліфункціональні журнали «Вежа» (Кіровоград), «Бахмутський шлях» (Луганськ), «Буковинський журнал» (Чернівці), «Тернопіль» (Тернопіль), «Перевал» (Івано-Франківськ), «Тустань» (Дрогобич) та ін.
Літературно-критичні публікації друкували і часописи загальносуспільного, культурологічного чи різновекторного спрямування: газети «Карпатська Україна» (з 1990), «Українське слово» (перенесена в Україну в 1991), «Шлях перемоги» (перенесена в Україну в 1993), «Дзвін Севастополя» (з 1995), «Критика» (з 1997), «День» (з 1997); журнали «Україна», «Ї» (з 1989), «Родовід» (з 1991), «Київська старовина» (відновлена у 1992), «Універсум» (з 1993), «Визвольний шлях» (філія в Україні з 1995); альманах «Хроніка 2000» (з 1992) та ін.
Продовжували діяти і з’являлись нові видання за межами України (передусім у середовищі зарубіжного українства, що мали більше суспільно-культурне, ніж суто художнє та літературознавче спрямування: «Дукля» (Словаччина), «Берестейський край» (Білорусь), «Вільне слово», «Наш голос» (Румунія), «Вісник», «Забута країна», «Зоря», «Промінь», «Український кур’єр» (Росія), «Гомін», «Наше слово», «Український альманах» (Польща),
«Зерна» (Німеччина), «Київ-Відень» (Австрія), «Свобода», «Українські вісті» (США), «Новий обрій» (Австралія), «Новий шлях» (Канада), «Українські новини» (Казахстан) та ін.
Основними академічними літературознавчими центрами і надалі були університети, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Результати наукових досліджень були сконцентровані передусім в авторських та колективних монографіях, наукових збірниках філологічного спрямування.
Важливу інтегральну роль у літературознавчій діяльності відігравали видавництва. Щоправда, у кризових умовах вони діяли несистемно, вимушено припиняючи ті чи інші проекти. Найпомітніші з них, що мали виразний літературознавчий аспект діяльності, — «Наукова думка», «Либідь», «Дніпро», «Вища школа», «Знання», «Молодь», «Мистецтво», «Світ», «Каменяр», «Карпати», «Смолоскип», «Кобза» («Орій»), «Освіта» (до 1991 — «Радянська школа»), «Просвіта» (з 1990), «Відродження» (з 1991), «Юніверс» (з 1991), «Кальварія» (з 1991), «Фоліо» (з 1991), «Основи» (з 1992), «Генеза» (з 1992), «Дух і літера» (з 1992), «Академія» (з 1993), «Видавництво імені Олени Теліги» (з 1994), «Акта» (з 1996), «Києво-Могилянська академія» (з 1996),
«Джура» (з 1996), «Літопис» (з 1996), «Критика» (з 1997), «Факт» (з 1997), «Навчальна книга — Богдан» (з 1998), «Степова Еллада» (з 1998), «Пульсари» (з 1999) та ін. З різною мірою активності та успішності діяли університетські видавництва та редакційно-видавничі центри.