Опис

Другий том навчального посібника розкриває ключові явища і тенденції української літератури 50—80-х років ХХ ст., творчість найпомітніших
письменників материкової України та зарубіжжя, а також майстрів перекладацької та літературознавчої справи цього періоду.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто прагне глибше осягнути надбання української літератури другої половини ХХ ст.

Зміст

1. Літературний процес 50—80-х років ХХ ст.

1.1. Література в умовах ідеологічних репресій і «хрущовської відлиги»
1.2. Література українського зарубіжжя

2. Українська поезія 50—80-х років ХХ ст.

2.1. Естетичне новаторство в поезії
Андрій Малишко
Дмитро Павличко
Ліна Костенко
Емма Андієвська
Юрій Тарнавський
Василь Симоненко
Володимир Підпалий
Микола Вінграновський
Іван Драч
Борис Олійник
Василь Стус

3. Українська проза 50—80-х років ХХ ст.

3.1. Діалектика художнього пошуку
Олесь Гончар
Михайло Стельмах
Григорій Тютюнник
Докія Гуменна
Василь Барка
Анатолій Дімаров
Павло Загребельний
Юрій Мушкетик
Василь Земляк
Роман Іваничук
Григір Тютюнник
Роман Андріяшик
Євген Гуцало
Володимир Дрозд

4. Українська драматургія 50—80-х років ХХ ст.

4.1. Оновлення драматичного мистецтва
Ярослав Стельмах
Ярослав Верещак

5. Українська література для дітей другої половини ХХ ст.

5.1. Ідейно-тематична і жанрова типологія української літератури для дітей
Всеволод Нестайко
Віктор Близнець

6. Російськомовна література України 50—80-х років ХХ ст.

6.1. Творчість російськомовних письменників України
Микола Ушаков
Леонід Вишеславський

7. Сатира і гумор 50—80-х років ХХ ст.

7.1. Крізь призму сміху
Павло Глазовий
Євген Дудар

8. Художній переклад в Україні у другій половині ХХ ст.

8.1. Перекладацька панорама 40—50-х років ХХ ст.
Перекладацька діяльність Максима Рильського
Микола Бажан — перекладач
Борис Тен і нові переклади з античних літератур
Переклади Василя Мисика з літератур народів Заходу і Сходу
Перекладацька діяльність Миколи Ушакова
Перекладацька діяльність Леоніда Вишеславського
8.2. Розвиток перекладацтва у 60-ті роки ХХ ст.
Григорій Кочур як продовжувач класичної традиції
Микола Лукаш — продовжувач традиції «барокових» перекладів П. Куліша
Перекладачі української еміграції
«Невольничий» переклад. Василь Стус — перекладач
8.3. Перекладацька панорама 70—80-х років ХХ ст.

9. Українське літературознавство другої половини ХX cт.

9.1. Шлях до об’єктивності
9.2. Літературознавство української еміграції

Уривок із навчального посібника (“ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. ХХ — поч. ХХІ ст. У трьох томах. 2 том” ) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Літературний процес 50—80-х років ХХ ст.

1.1. Література в умовах ідеологічних репресій і «хрущовської відлиги»

Під кінець Другої світової війни і в перші повоєнні роки чимало письменників (особливо фронтовиків) відчуло деяке послаблення духовної напруги, спричиненої політикою радянського уряду другої половини 30-х років ХХ ст. На сторінках літературних журналів почали з’являтися поодинокі вірші, оповідання, п’єси, написані порівняно розкутіше, вільніше, з певною часткою нелегкої правди.
Однак надії на зменшення ідеологічного тиску були ілюзорними. Прийнята 14 серпня 1946 року постанова ЦК ВКП (б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”» ознаменувала черговий наступ тоталітарного режиму на будь-які вияви інакомислення та спроби чинити духовний опір сталінізмові. Повоєнне літературне життя аж до середини 50-х років (у 1953 р. помер Й. Сталін) було, по суті, «безкраю… смутним безчассям в українській і всій радянській літературі» (Л. Новиченко). Нескінченні ідеологічні кампанії, спрямовані на викорінювання різних «ізмів» (найперше націоналізму, згодом космополітизму, потім формалізму і т. д.), сковували творчу думку, сіяли страх, породжували в художній практиці смиренне ілюстраторство, пристосуванство. Невпинно декларований і насаджуваний «згори» метод соціалістичного реалізму вступив за цих часів у стадію свого остаточного виродження й дискредитації.
Приголомшений політичним і моральним терором, «покаянного» листа написав М. Рильський («Літературна газета» від 11 грудня 1947 року). Промовистий редакційний коментар до нього: «Редакція розглядає статтю М. Рильського “Про націоналістичні помилки в моїй літературній роботі” лише як початок (курсив наш. — Ред.) тієї самокритики, якої чекає від нього наша громадськість… М. Рильський дає аполітичну оцінку ворожій, буржуазно-націоналістичній організації (а не “гуртку”. — Ред.) “неокласиків”, що активно й войовниче боролася проти радянської літератури, проти ідеї більшовицької партійності, проти засад соціалістичного реалізму. М. Рильський замовчує свої ідейні та мистецькі зв’язки з українським націоналістичним декаденством і в своїй статті не дає політичної оцінки цій антинародній політичній течії. М. Рильський також замовчує глибокий ідейний та організаційний зв’язок антирадянської націоналістичної організації “неокласиків” з контрреволюційною “ВАПЛІТЕ”, з недостатньою гостротою засуджує ворожу діяльність мерзенного зрадника Хвильового».
Отже, це мав бути тільки «початок». Через якийсь час черговою «жертвою» став В. Сосюра, який за вірш «Любіть Україну» зазнав нищівного «погрому».
Наприкінці червня 1951 року в радянській столиці завершилась декада українського мистецтва й літератури. З цієї нагоди 28 червня «Літературна газета» вийшла з передовою «Спасибі тобі, рідна столиця», яку за дорученням учасників декади підписала група найвідоміших письменників (П. Тичина, М. Рильський, Ю. Яновський, Остап Вишня, В. Сосюра). Про суть «колективного твору» красномовно свідчать наведені в ньому рядки П. Тичини, до яких приєдналися всі літератори («Наші думки і почуття висловив Павло Тичина»):

Хай течуть канали в ріки,
Сталіну хвала навіки!
Сталіну навіки!

Без подібних фраз-кліше не обходилися на той час жодні масові акції (колективна поема-лист «Слово великому Сталіну від українського народу», під текстом якої зазначалося: «Цей лист обговорено на зборах громадян міст і сіл Радянської України, і підписали його 1 016 973 чоловіка»; колективна поема «Слово великому Сталіну про визволення України» та ін.). Такі штампи (клятви у вірності Батьківщині, здравиці на честь вождя і компартії тощо) тогочасний мовознавець І. Білодід називав «ключовими словами епохи», а Л. Новиченко — «авторитарними ідеологічними кодами». Вони були обов’язковими компонентами книжок і навіть приватного листування кожного митця в підрадянській Україні аж до середини 50-х років ХХ ст.
А вже у наступному номері, 5 липня 1951 року, «Літературна газета» передрукувала редакційну статтю газети «Правда» від 2 липня «Проти ідеологічних перекручень в літературі». Приводом для чергового «погрому» була публікація вірша В. Сосюри «Любіть Україну» в журналі «Знамя» (1951, №5) в російському перекладі О. Прокоф’єва. Твір названо «ідейно порочним», таким, що «викликає почуття розчарування і протесту», бо автор оспівує «одвічну Україну, Україну ”взагалі”, ”поза часом, поза епохою”». Підданий остракізмові, поет змушений був у «покаянному» листі «До редакції газети ”Правда”» (від 10 липня 1951 року) дякувати «дорогим товаришам» за «гіркий, але заслужений урок». Тепер він «збагнув», що у вірші мав порівняти чорне минуле України «із ясним світлим сучасним, розказати, що Україна стала такою завдяки дружбі народів, творець якої є Сталін…».
По смерті Сталіна в 1953 р. його “спадкоємці” розуміли, що радянській моделі соціалізму, в т. ч. її культурно-ідеологічній ланці, необхідно надати бодай якоїсь привабливої форми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційоване згори М. Хрущовим, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова ХХ з’їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом російського письменника І. Еренбурга, у країні настала «відлига» (так називався один із його творів), яка торкнулася і сфери культури.
У часи «хрущовської відлиги» (неповне десятиріччя з другої половини 50-х до початку 60-х років ХХ ст.) короткочасне послаблення компартійного пресингу сприяло загальному позитивному зрушенню в культурному житті України. У всесоюзному контексті твори українських митців вирізнялись яскравими національними характерами та образами. Зокрема, «Поема про море» (1959) О. Довженка, «Троянди й виноград» і «Далекі небосхили» (1960) М. Рильського, трилогія М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» (1961), «Тронка» (1964) О. Гончара були удостоєні Ленінських премій. Було також присуджено перші Шевченківські премії: П. Тичині за вибрані твори в трьох томах (1962), О. Гончару за роман «Людина і зброя» (1962), В. Сосюрі за збірки «Ластівки на сонці» і «Щастя сім’ї трудової» (1963), Г. Тютюннику за роман «Вир» (1964), Ірині Вільде за трилогію «Сестри Річинські» (1965),
М. Бажану за поему «Політ крізь бурю» (1965).
У Київському університеті склалися сприятливі умови для плекання молодої літературної порослі. У його стінах успішно функціонувала літературна студія «СіЧ», названа в честь поскрибованого в сталінську добу поета Василя Чумака, яка виявилася школою формування поетичних талантів. Дух невситимого творчого пошуку став ключем для розкодування феномена нового літературного покоління. Поетами-початківцями опікувалися висококваліфіковані викладачі І. Бровко, А. Іщук, І. Кучеренко, О. Назаревський, Люція Осовецька, Галина Сидоренко, які не лише прищеплювали їм любов до слова, а виховували свідому громадянську позицію, формували незалежну думку, пріоритетні підходи до оцінки себе та життєвих явищ (дехто з них згодом зі зміною суспільного курсу зазнали утисків). У
«СіЧі» виховували смаки до справжньої літератури, тут літстудійці вперше довідалися про заборонених В. Винниченка, М. Вороного, В. Еллана-Блакитного, С. Єфремова, Б. Лепкого, Є. Плужника, В. Поліщука та ін., познайомилися з їхніми творами.
На 60-ті роки ХХ ст. припали позитивні зрушення і в інших жанрах мистецтва. Зокрема, український поетичний кінематограф, започаткований О. Довженком, знайшов спадкоємне продовження в кіношедеврах «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Ніч на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» Л. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та ін. На зламі стереотипів епохи сталінізму працювали художники М. Глущенко, О. Шовкуненко, М. Дерегус, В. Касіян, Тетяна Яблонська, А. Базилевич, Катерина Білокур та ін.
Творче пожвавлення помітне і в музиці. Поряд із композиторами, які розвивали класичні українські традиції (Л. Ревуцький, Г. Верьовка, П. Козицький, М. Колесса, А. Кос-Анатольський, Г. Майборода, П. Майборода, А. Штогаренко та ін.), плідно творили носії нових музичних ідей (Є. Станкевич, М. Скорик, Леся Дичко та ін.). Здобула широку популярність майстерність оперних співаків (Б. Гмиря, Д. Гнатюк, Ю. Гуляєв, Белла Руденко, А. Солов’яненко, Діана Петриненко та ін.). Українська естрадна пісня (О. Білаш, В. Івасюк, М. Скорик та ін.) у виконанні Софії Ротару, В. Зінкевича, Н. Яремчука заполонила загальносоюзний ефірний простір.
Усе це стало можливим завдяки позитивним змінам у суспільно-політичному житті країни. Поступова демократизація та помірна лібералізація суспільного устрою, які пізніше здобули назву «хрущовська відлига», були наслідком ХХ з’їзду КПРС (1956) з розвінчанням «культу особи» і врешті зумовили пожвавлення в культурній сфері. Творчу інтелігенцію, яка виявилась опозиційною до державного устрою, спиралася на демократичні пріоритети й цінності та національний ґрунт, об’єднано поняттям «шістдесятники».
Однак пожвавленню літературно-мистецького життя в Україні в 60-ті роки XX ст. сприяло не лише послаблення партійного тиску, а й ті глобальні прогресивні зрушення, що відбувалися майже в усіх сферах життя людства: боротьба за соціальну рівність різних верств населення у багатьох країнах, поява руху опору в соціалістичних державах (Угорщина, Чехословаччина), а також модернізація власне мистецьких форм, що заперечували узвичаєну культурну традицію і вносили нові віяння в мистецьке життя.
Рушійним чинником у виникненні руху шістдесятників, на думку І. Дзюби, була потреба українців у духовному оновленні, відродженні. Схожа думка і Є. Сверстюка щодо умов виникнення цього літературного покоління: «Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав… З цього почалися шістдесятники — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».
З’явилася «нова хвиля» письменників, яких пізніше визнають фундаторами й старшими представниками шістдесятництва: поети М. Вінграновський, І. Драч, В. Коротич, Ліна Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко; прозаїки Р. Андріяшик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, Ю. Щербак,
Б. Нечерда, П. Скунць, В. Коломієць, Р. Лубківський, В. Голобородько, П. Мовчан, В. Підпалий, В. Забаштанський, Р. Третьяков. Багато з них активно друкувалися в нещодавно створених виданнях «Радянське літературознавство», «Прапор» та перейменованій «Літературній Україні». Їхня творчість ознаменувала початок нової доби в історії української літератури.
Є. Сверстюк визначив такі основні ознаки шістдесятництва: «юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає», «шукання правди і чесної позиції», «неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарми». Естетична платформа представників цього руху була зумовлена принципами поєднання національних та світових художніх традицій, національної самоідентифікації. Посилену увагу вони приділяли болючим питанням рідної мови, історії, культури, індивідуалізації творчості, її інтелектуалізації, естетизму, історизму.
Свідомість шістдесятників, за висловом Є. Сверстюка, меншою мірою була отруєна «радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників»; їхню систему цінностей становили «індивідуалізм, культ свободи самовираження, скептицизм, гуманізм без сурогатних домішок класового підходу, космополітичність культурних смаків». Початковий етап творчості шістдесятників позначений пошуками нової літературно-мистецької форми, відмінної від закам’янілих масок «соціалістичного реалізму». Це спричинило пошуки нового змісту, відповідного актуальним соціальним і національним проблемам.
Однак, на думку Неоніли Зборовської, шістдесятники не змогли виконати своє найважливіше завдання — очищення суспільної та індивідуальної свідомості. Основна причина такої поразки полягає в тому, що вчасно не було проаналізовано світоглядну роздвоєність їхніх попередників — літературного покоління «Розстріляного Відродження». Тому творчість шістдесятників стала «теплим повівом після важкої крижаної зими, першою ластівкою, що, на жаль, не принесла з собою весни».
Зменшення тиску з боку держави сприяло розвитку літературно-критичної думки, що виявилося в естетичних і мистецьких підходах до художньої творчості когорти літературних критиків-шістдесятників: І. Дзюби, Михайлини Коцюбинської, І. Світличного, Є. Сверстюка (аналіз малодосліджених і до того часу замовчуваних літературних імен, посилення літературознавчого зацікавлення проблемами давньої літератури тощо), — а також тогочасних дослідників-дебютантів, які продовжували розвивати назрілі проблеми науки про літературу: Ю. Барабаша, В. Дончика, М. Ільницького, М. Косіва, Л. Сеника та ін.
Отже, провідною ознакою літературного шістдесятництва є звернення письменників до сфери національної духовності та культури як найбільш узагальнених понять, що безпосередньо пов’язані з визначенням національної ідентичності та самоідентичності кожної окремо взятої особистості.
Хоча період «хрущовської відлиги» не став та й з багатьох причин не міг стати кінцем тоталітарного режиму, однак він виявився передвістям і початком майбутнього краху командно-адміністративної системи.
З другої половини 60-х років ХХ ст. ідеологічна атмосфера над Україною згустилася. Короткочасну «відлигу» змінили брежнєвсько-сусловські «заморозки». Відлучені од активної творчості М. Лукаш, Г. Кочур, С. Колесник, В. Голобородько, В. Іванисенко. Цензура знову почала інтенсивно гальмувати літературні публікації: творчість В. Симоненка, Ліни Костенко піддали тривалому замовчуванню, а «Собор» О. Гончара — безпрецедентному шельмуванню, під прес потрапляють «Мертва зона», «Родинне вогнище» Є. Гуцала, «Мальви» Р. Іваничука, «Полтва» Р. Андріяшика, «Іван» І. Чендея та ін. Двадцять років пролежав у архівах фільм Ю. Іллєнка, поставлений за кіноповістю І. Драча «Криниця для спраглих». Було скоєно політичні вбивства художниці Алли Горської, композитора В. Івасюка. Постійно піддавали остракізму та голобельній критиці ті чи ті твори за відступи од соцреалізму («Турецький міст» Р. Федоріва, «Гранослов» Д. Павличка, «Набережна, 12» В. Шевчука та ін.).
Однак письменство не спинилося в розвитку. Активне покоління українських шістдесятників (Гр. Тютюнник, І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Підпалий, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук та ін.), що виросло в умовах жорстокого ідеологічного пресингу, але не зазнало на собі сталінського терору, вважало своїм обов’язком поглиблювати процес акумуляції національної свідомості. У задушливій атмосфері передгроззя сталися сприятливі обставини для «захалявного слова». На думку дослідника Ю. Бойка, сприятливість полягала в тому, що «захалявної творчості ніяка сила викорінити не в стані. Бо є люди, і є читачі, що шукають справжнього, а не скаліченого насильством слова. Діють друкарські машинки, гектографи, пишуться рукою переписані копії». І, звичайно ж, пишуться листи, широко побутують епістолярні діалоги.
Під загрозою репресій, ув’язення в психіатричних лікарнях і концтаборах новітньої доби, ризикуючи не тільки своїм та своїх близьких благополуччям, а й власним життям, І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Голобородько та багато інших письменників, яких згодом назвуть «дисидентами», свою творчу енергію спрямували на боротьбу з тоталітарною системою. Серед розмаїття жанрових різновидів їхньої «захалявної» та «самвидавівської» творчості переважали вірші й поеми, памфлети, статті, відкриті листи до керівних осіб та інстанцій, листи-протести, листи-звернення, послання, правозахисні петиції, меморандуми тощо. При цьому рукописи неопублікованих творів іноді привертали гостріший інтерес і зацікавленість громадськості, ніж оприлюднена книга чи стаття.
Саме такий резонанс викликала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1966), що, як і переписані від руки вірші Ліни Костенко, В. Симоненка, В. Стуса, В. Підпалого, І. Драча, передавалася потай із рук у руки багатьох людей, особливо серед молоді, студентства, і за яку її шанувальників або поширювачів карали безжально.
Твір І. Дзюби був спрямований на захист демократичних свобод і прав людини, лицемірно й демагогічно проголошених у Конституції і розтоптаних «вірними ленінцями» в центрі й на місцях, на пробудження в людей національної свідомості й гідності, проти сваволі КДБ, політичної цензури, закликав до рішучого спротиву імперському монстрові й звільнення України з колоніального рабства.
Центральною темою праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стало національне питання в СРСР і, зокрема, підневільне становище української нації «на нашій», однак «не своїй землі». Звертаючись до керівників компартії УРСР, а далі й до можновладців, І. Дзюба фактами підтверджував, що недавні арешти українських письменників, критиків є показником дійсного стану «розв’язаного або не існуючого» національного питання в Україні за останні 30 років. Ці арешти — відповідь тоталітарної системи на зростання національної свідомості і всенародну стурбованість українців підневільним становищем своєї нації.