Психологія літературної творчості (“Академвидав”)

80,00 грн.

Білоус П. В.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2014
Обсяг – 224 стор.
Формат – 150×220 мм (60х90/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Народжені у процесі словесної творчості художні явища виявляють різноманітні грані внутрішнього життя автора і своїми естетичними енергіями впливають на емоційну й інтелектуальну сферу реципієнта. Художній твір як продукт психічної діяльності визріває у складних переживаннях, роздумах, пошуках форми, стилю, образу і слова. Їх закономірності й індивідуальні вияви розкриває психологія творчості. Ці питання генерують зміст навчального посібника, який пропонує концептуальне бачення психічної природи й естетичних начал літературної творчості, актуалізує її універсальні та специфічні грані в історичному розвитку науки і на рівні її сучасних надбань. Опанування цього матеріалу допомагатиме в діагностуванні і розвитку літературних здібностей, у літературній освіті, самоосвіті й індивідуальній самоорганізації авторів, а дослідникам — у пізнанні зв’язків твору з «Я» письменника.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто цікавиться літературною творчістю — учням, учителям, наставникам творчої молоді, письменникам.

Зміст

1. Феномен художньої творчості

1.1. Розвиток уявлень про художню творчість
1.2. Специфіка художньої творчості
1.3. Креативність особистості
1.4. Психологія літературної творчості як наукова проблема

2. Літературна творчість як діяльність, процес, текст

2.1. Теорії походження словесно-художньої творчості
2.2. Особливості і види творчої діяльності
2.3. Творчий процес
2.4. Текст (твір) як результат літературної творчості

3. Нейрофізіологічні аспекти творчості

3.1. Роль у творчому процесі аналізаторної системи організму
3.2. Вища нервова діяльність і творчий процес
3.3. Емоції і почуття у творчості
3.4. Психологія образотворення

4. Психологічна мотивація і стимули творчості

4.1. Літературна творчість як спосіб самовираження
4.2. Когнітивний аспект словесної творчості
4.3. Творчість як воля до влади
4.4. Літературна творчість і сублімація
4.5. Гедоністична мотивація творчості
4.6. Творчість як діалог зі світом
4.7. Ідея людського безсмертя і творчість
4.8. Творчість як утеча від дійсності
4.9. Творчість як самовдосконалення

5. Творча особистість

5.1. Формування і розвиток творчої особистості
5.2. Грані художнього таланту
Спостережливість у творчій діяльності
Розвинута уява митця
Чіпка пам’ять як запорука творчої продуктивності
Винахідливе фантазування у творчому процесі
Легкість та розкутість асоціацій
Інтуїція — таємниця творчого потенціалу
Гнучкість мислення у творчості
Дотепність як ознака таланту
Оперативне ув’язування нових відомостей із попереднім досвідом
5.3. Талант і біографія
5.4. Талант і середовище
5.5. Талант і праця

6. Творчий процес

6.1. Теорії стадійності творчого процесу
6.2. Чинники виникнення задуму
Спостереження
Збирання матеріалу
«Момент істини»
6.3. Натхнення
Швидкоплинність і розгалуженість асоціацій
Активізація у відтворенні вражень
Віртуозність образотворення
6.4. Робота над твором
6.5. Літературний твір як відкрита художня система

7. Індивідуальний стиль письменника

7.1. Креативна індивідуальність
7.2. Формування індивідуального стилю
7.3. Світовідчуття, світогляд, світорозуміння письменника
7.4. Індивідуальна специфіка зображення в літературному творі

8. Діагностування літературних здібностей

8.1. Психодіагностика як метод пізнання творчості
8.2. Проблема виявлення творчих здібностей
8.3. Методики діагностування схильності до літературної творчості

Додатки
Термінологічний словник
Література

1. Феномен художньої творчості

Творчість є культурним феноменом людської історії. Один із її різновидів — словесна творчість, яка набула витонченого змістового та художнього вираження в літературі. Виникла вона як передумова і засіб пізнання світу, форма самовираження, а в процесі свого розвитку набула різноманітних функцій, головна з яких — створення нового, досконалішого, самобутнього, неповторного. Водночас творчість є породженням складних психічних процесів у внутрішньому світі людини, в якому відбувалося перетворення органічного сприйняття природи на індивідуалізовані образи внаслідок осмислення навколишнього середовища. Художня словесність глибоко занурена в людську психологію (душу). Специфіку такої творчості, її естетичну природу
визначають за особливостями психічного життя людини, яка у процесі своєї еволюції піднесла словесну творчість до рівня мистецтва. Рушійну роль у цивілізаційному поступі відіграли творчі особистості, які своєю діяльністю стимулювали загальний розвиток людства, а в художній літературі залишили неповторні взірці словесної творчості, що пробуджували високі прагнення, естетичні переживання, підтримували духовне життя, сприяли самовдосконаленню особистості. Спроби наблизитися до таємниць творчості, розгадати їх завжди диктовані інтелектуальною та культурною потребою збагнути найзагадковіший феномен людської діяльності.

1.1. Розвиток уявлень про художню творчість

Перші спроби осмислення художньої творчості припадають на античну добу. Давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) вважав, що «поезію породили дві причини, і до того ж, цілком природні. По-перше, людям з дитинства властиво наслідувати — тим вони від інших живих істот і відрізняються, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому вони і набувають перших знань. По-друге, всі відчувають у наслідуванні приємність. Доказ цього дають самі мистецькі твори».
Такому (раціонально-матеріалістичному) тлумаченню творчості опонував інший давньогрецький мудрець Платон (427—347 до н. е.), який пояснював природу словесного мистецтва особливостями творчого акту, джерело якого — в одержимості митця: це винятковий вид натхнення, який передається творцю вищими, божественними силами («саме під впливом божественного натхнення добрі поети тлумачать нам слова богів»). Творчість, вважав Платон, — містичний (ірраціональний) акт, що доводить здатність мистецтва діяти на людей, «заражати їх тими почуттями й афектами, які вмістив їхній витвір».
Давні греки ще не мали специфічних термінів («творити», «творець»), а послуговувалися словом ratio у значенні «робити». Мистецтво вони мислили як «виготовлення речей за правилами», тобто митець не творив, за їхнім розумінням, а відтворював, керуючись правилами і законами. Єдиним винятком була, на їхню думку, поезія, назва якої походить від ratio (робити), відповідно, поет був тим, хто робить. А насправді, як засвідчує «Поетика» Арістотеля, поняття «поет» уже тоді трактували як «творець». У давньоримські часи було знайдено термін, який більше відповідав природі та суті творчості — creatio.
У християнську добу слово creatio почали вживати на означення Божого діяння, скерованого на «творення з нічого» — creation ex nihilo. Біблія трактує творчість як процес творення світу та людини, творення умов існування цього світу та всього, що його населяє, творення священного тексту. Ці види творчості Всевишнього взаємопов’язані, оскільки світотворенню передує слово, промовлене Богом: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Ів., 1:1). Тут слово фігурує як першопричина творення. Середньовічний книжник не усвідомлював себе творцем, не прагнув до індивідуалізованого самовираження, а орієнтувався на апробовані в літературі взірці, вишукував цитати (здебільшого у Святому Письмі), запозичував готові словесні формули, штампи, кліше. Такий автор — людина свого часу, внутрішнє життя якої не мислилось організувальним центром, органічною цілістю. Тому й виражав він себе лише через загальне, притаманне певній категорії людей, a не через організувальний центр свого внутрішнього життя.
В епоху Відродження набула розвитку арістотелівська ідея про те, що творчість має бути спрямована на відтворення краси. Поняття «творчість» трактували тоді по-різному: Рафаель вважав, що творчість — це формування образу у згоді з ідеєю; Леонардо да Вінчі — вигадування форм, яких у природі немає; Мікеланджело — не наслідування природи, а вираження свого бачення світу. Загалом роль митця вбачали у здатності відкрити у природі красу. Пошуки краси і були смислом творчості. Розуміння прекрасного виводили від індивідуального смаку митця. У творчості, зокрема і в літературній, на передньому плані був художник, покликаний творити так, як Бог творив світ.
Матеріалістичні погляди античності актуалізував класицизм (XVII—XVIII): Рене Декарт (1596—1650) і Нікколо Буало (1636—1711) сформулювали чіткі раціоналістичні закони і правила творчості, які походили від «Поетики» Арістотеля. У трактаті «Поетичне мистецтво» Буало вів мову про художню творчість як про наслідування природи, але за законами краси, що вимагає від митця очищати її від брутальності й навіть виправляти. А тому її мета — зображувати лише досконале, достойне похвали, виходячи з «високого» начала — людського розуму, а не з «низького» — людських пристрастей.
Просвітницька естетика XVIII ст. дедалі частіше вдавалася до теоретичного осмислення творчості. Вольтер (1694—1778) стверджував про уяву як про ознаку творчості, а Дені Дідро (1713—1784) доводив, що уява належить до форм пам’яті й нічого не творить, а тільки комбінує, збільшує чи зменшує. Френсіс Бекон (1561—1626) і Джон Локк (1632—1704) вбачали джерело словесної творчості в повсякденному житті, яке митець має пізнавати, спостерігати і правдиво відображати, орієнтуючись на високі морально-етичні ідеали.
Імануїл Кант (1724—1804), розвинувши ідеї Платона, вважав, що творчість — це неупереджена, суто рефлективна насолода. На його думку, мистецтво не має бути пов’язане з практичним інтересом людини; естетичні переживання — вільна «гра» духовних сил; «судження смаку» (естетичне судження) передбачає відсутність утилітарних міркувань в індивідуума, який їх висловлює, і воно ніколи не може бути обґрунтоване логічно.
У дусі Нового часу трактував художню творчість німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Його естетична концепція, висловлена в «Лекціях з естетики», постала як підпорядкована абсолютному духу філософія мистецтва, яка є формою суспільної свідомості. У центрі естетичних розмислів він поставив категорію «краса», розглядаючи її як чуттєву форму ідеї. Краса перебуває «між безпосередньою чуттєвістю й ідеалізованою думкою»; чуттєвість, за його переконаннями, завжди «одухотворена». Взявши за основу чуттєвості зір і слух, Гегель додав ще й внутрішнє відчуття — здатність творити образи предметів без безпосереднього контакту з ними, тобто за рахунок спогаду та уяви, пов’язавши це відчуття з мовленням. На цій підставі вирізнив три основні види мистецтва — пластичне, музичне, словесне.
Нові тенденції у тлумачення творчості вніс німецький філософ Артур Шопенгауер (1788—1860). У праці «Світ як воля й уявлення» він висловив тезу про роздвоєність людського пізнання: одна частина інтелектуальних сил спрямовується на обслуговування «волі до життя», інша — може собі дозволити незацікавлене споглядання об’єктів. З цією частиною інтелектуальної здатності пов’язані витоки мистецтва.
Гегелівське розуміння творчості відкрило шлях для модерних понять та інтерпретацій словесного мистецтва в сучасну добу. На перших порах модерні теорії торували своє русло в дискусіях із позитивізмом, який постав у Новому часі як рецидив арістотелівського матеріалістично-раціоналістичного погляду на творчість. З позитивізмом полемізував французький філософ Анрі Бергсон (1859—1941), який трактував творчість як спробу виразити невиражальне — індивідуальну сутність людини. Єдиним критерієм художності він вважав оригінальність автора, а джерелом творчості — інтуїцію, «енергію духу», «життєвий імпульс».
Швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875—1961) імпульс і потенціал художньої творчості вбачав у підсвідомості. Він розробив теорію архетипів — носіїв колективної свідомості і з цього погляду розцінював творчий процес як одухотворення архетипів, їх розгортання й пластичне оформлення. «Найвище, чого поет досягає, — це надання твору форми. Тлумачення він повинен залишити іншим та майбутньому. Великий твір — це як сон, що попри всю очевидність сам себе не витлумачує й ніколи не є однозначним».
У новітні часи художню творчість трактували як гру. Ідея «ігрової спонуки» в мистецькій творчості простежується в «Листах про естетичне виховання людини» Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759—1805). Австрійський лікар-психіатр та психолог Зигмунд Фройд (1856—1939) так пояснював природу поетичної фантазії: «Поет робить те саме, що й дитина, яка грається, — він витворює світ фантазії, який сприймає дуже серйозно, тобто він, поет, переповнений дуже багатьма почуттями, які рідко відокремлює від дійсності. А мова цю спорідненість між дитячою грою та поетичною творчістю фіксує, коли вона називає такі твори поета, що потребують допасування до тих явних об’єктів, які надаються до гри: комедія — гра весела, трагедія — гра сумна. А особу, яка їх представляє, — актором, тим, хто грає. Утім, із нереальності поетичного твору виникають дуже важливі наслідки для мистецької техніки, бо багато чого з того, що як реальне не могло б принести насолоду, здатне на це при грі фантазії; багато хвилювань, направду болісних самі собі, можуть стати для поетового слухача чи глядача джерелом насолоди» («Поет і фантазування»). Рушійна сила фантазії, за Фройдом, — невдоволені бажання; кожна окрема фантазія — це здійснення бажань, коректура невдоволеної дійсності. Ідеться про сублімацію — процес перетворення нездійсненних бажань на художню творчість, яка дає змогу в такий спосіб реалізувати бажання, звільнитися від психологічного напруження.
У ХХ ст. нідерландський історик та філософ Йохан Гейзінга (1872—1945) ідею літературної творчості як гри розвинув у книзі «Homo ludens» («Людина, яка грається»): «Всяка поезія породжується грою: священною грою поклоніння богам, святковою грою залицяння, бойовою грою герцю, сперечальницькою грою похвальби, глузуванням і звинуваченням, жвавою грою дотепництва та винахідливості». За його словами, творчість — це гра образами, тому мистецтво з давніх-давен перебуває у сфері гри і зумовлене специфікою гри («відособленість і натхнення», «піднесення і напруга», «радість і розрядка»).
Близьким до такого розуміння природи літературної творчості (зокрема поезії) є представник новітньої німецької філософії Мартін Гайдеггер (1889—1976). У трактаті «Гельдерлін і сутність поезії» він стверджував: «Поезія народжується у скромних шатах гри»; «Поезія — це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії»; «Поезія є поставанням чогось через слово і в слові»; «Поезія — це становлення буття за допомогою слова».
Засновник феноменологічної школи у філософії Едмунд Гуссерль (1859—1938) зміщував увагу з явищ «життєвого світу» на «трансцендентну свідомість» (таку, що виходить за межі людського досвіду), обравши її об’єктом дослідження. Деякі його висновки стосуються і мистецтва слова. Він стверджував, що свідомість є завжди свідомістю чогось, а кожен творчий акт свідомості — явище, назване інтенцією. Народження слова, образу — також акт свідомості, тому витоки художнього твору слід шукати в звукових та значеннєвих інтенціях автора; художній твір — це завжди «явлення слова» (феномен).
У ХХ ст. було запропоновано екзистенційну модель розуміння і тлумачення художньої творчості. Ключове положення в естетичних засадах екзистенціалізму — твердження М. Гайдеггера про те, що єдиним джерелом твору є сам письменник, який виражає себе, а не об’єктивну реальність. Для Жана-Поля Сартра (1905—1980) літературна творчість — один із виявів людського буття; художні засоби — форма виявлення екзистенційних проблем: свободи, стосунків, тривання в часі.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. в українському літературознавстві, як дещо раніше у Західній Європі, також протистояли позитивістські та естетично зорієнтовані погляди на художню творчість. У цей час модерністські тенденції поборювали традиційні форми. Нове розуміння мистецтва слова було засвідчене в теоретичних трактатах Івана Франка (1856—1916), Миколи Вороного (1871—1941), Миколи Євшана (1890—1919), Богдана-Ігоря Антонича (1909—1937).
І. Франко у праці «Із секретів поетичної творчості» наголошував на винятковій ролі свідомого і підсвідомого у творчій діяльності письменника, звернувши увагу на його уяву, фантазію, асоціативне мислення. Джерелом творчості він називав «змисли» (відчуття), які є будівельним матеріалом для художніх образів, а основним критерієм у сприйманні естетичної природи мистецтва визнавав психологію: «Літературна критика мусить бути, по нашій думці, попереду усього естетичною, значить, входити в обсяг психології і мусить послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується сучасна психологія».
Б.-І. Антонич писав, що «мистець створює окрему дійсність. Але створити щось із нічого не можна. До кожної творчості потрібен матеріал. Матеріалом мистецького творення є уявлення мистця (…) Уявлення постають на основі вражень, вражіння мусять мати спонуки; вони є витвором нервів під впливом зовнішніх побуджень, цебто постають вони на основі зовнішньої дійсності. Ось такий далекий шлях від реальної до мистецької дійсності. Має він аж п’ять ступенів: від спонуки до вражіння, від вражіння до уявлення, від уявлення до укладу уявлень, від їхнього укладу до засобів барви чи слова, і в кінці матеріалізація цих засобів».
Упродовж ХХ ст. українська наука, яка досліджувала проблеми творчості, переважно живилася працями російських учених (М. Бердяєв, Б. Теплов, Л. Виготський, Б. Мейлах, Я. Пономарьов, Л. Просецький, В. Семиченко, О. Никифорова, О. Лук, О. Ковальов, Є. Громов, Д. Богоявленська), зрідка — зарубіжних (М. Арнаудов, А. Горальський, Я. Парандовський). Найпомітнішими серед українських дослідників художньої творчості є праці О. Білецького, В. Роменця, Г. В’язовського, В. Моляко, Р. Піхманця, С. Михиди.
На сучасному етапі проблема творчості належить до найбільш опрацьованих у філологічній, філософській та психологічній науках, про що свідчить множинність пізнавальних аспектів: екзистенційний вимір творчості, творча природа свідомості, детермінація творчої діяльності, естетична природа творчості, співвідношення творчості й життєвого простору особистості, психоаналітика творчого процесу, парадигма творчої особистості, психотипи письменників, методологія творчості тощо.