Культура міжособистісних стосунків (“Академвидав”)

50,00 грн.

Сайтарли І. А.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2007
Обсяг – 240 сторiнок
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

У посібнику розкрито сутність, складові міжособистісних стосунків, історію їх розвитку від давніх цивілізацій до сьогодення, психологічні засади та особливості вербального і невербального, формально-рольового і світського спілкування, стилі комунікативної поведінки, специфіку службового етикету, морально-етичні засади бізнес-стосунків, складові культури ділового спілкування і бізнес-етикету. Розглянуто національно-регіональні моделі ділового спілкування.

Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто не байдужий до того, як його сприймають у діловому середовищі і різноманітних світських ситуаціях, прагне досягти ділового успіху завдяки власній комунікативній елегантності.

Зміст

1. Культура міжособистісних стосунків як галузь етичного знання

1.1. Сутність і складові міжособистісних стосунків
1.2. Взаємозв’язки культури міжособистісних стосунків з іншими галузями знань
Методологічні принципи культури міжособистісних стосунків як науки

2. З історії розвитку культури міжособистісних стосунків

2.1. Передісторія культури міжособистісних стосунків
2.2. Культура міжособистісних стосунків у давніх цивілізаціях
Культура міжособистісних стосунків у давньому Китаї
Культура міжособистісних стосунків у Давніх Греції і Римі
2.3. Культура міжособистісних стосунків в епоху середньовіччя
Культура міжособистісних стосунків у середньовічній Аравії
2.4. Культура міжособистісних стосунків в епоху Відродження
2.5. Культура міжособистісних стосунків в епоху Абсолютизму
2.6. Культура міжособистісних стосунків в епоху становлення капіталізму

3. Культура спілкування як вимір культури міжособистісних стосунків

3.1. Вербальний і невербальний аспекти культури спілкування
3.2. Культура формально-рольового і світського спілкування
3.3. Культура наукового спілкування
3.4. Психологічні засади культури спілкування
3.5. Гумор як складова культури спілкування
3.6. Стилі комунікативної поведінки
3.7. Антикультура спілкування

4. Культура міжособистісних стосунків у сім’ї

4.1. Морально-етичні концепції сімейних стосунків
4.2. Культура взаємин у сучасній сім’ї
4.3. Психологічна складова культури сімейних стосунків. Сімейний етикет

5. Культура міжособистісних стосунків у діловій сфері

5.1. Специфіка службового етикету
5.2. Морально-етичні засади культури бізнес-стосунків
5.3. Складові культури ділового спілкування
5.4. Бізнес-етикет і діловий костюм
5.5. Культура ділового спілкування у міжнародному аспекті
Сутність і класифікація бізнес-культур
Арабська модель культури ділового спілкування
Азійська модель культури ділового спілкування
Специфіка культури ділового спілкування у провідних європейських країнах
Американська модель культури ділових стосунків

Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Культура міжособистісних стосунків” Сайтарли І. А.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Культура міжособистісних стосунків як галузь етичного знання

Культура міжособистісних стосунків як галузь сучасної етики досліджує різноманітні морально-етичні системи минулого і сьогодення, намагаючись віднайти моделі поведінки і спілкування, які сприяють гармонізації стосунків між людьми у будь-якій сфері суспільного життя. Вона розглядає морально-етичні механізми боротьби із проявами агресії та брутальності, які спроможні долати людський егоїзм, ушляхетнювати людину, сприяти її комунікативному вдосконаленню. До цих механізмів насамперед належать моральні чесноти людини; норми суспільної моралі; правила етикету; морально-етичні надбання комунікативної культури.

1.1. Сутність і складові міжособистісних стосунків

Зростаючий інтерес до проблем спілкування у різних сферах людської діяльності, взаємодія та взаємовплив різних культур та їх носіїв спричинили появу численних праксеологічних дисциплін (вивчають умови і методи ефективної діяльності), які розвиваються переважно на тлі традиційних наук. Наприклад, етика ділового спілкування, основи міжкультурної комунікації, крос-культурна комунікація у бізнесі безпосередньо пов’язані з теоретично-методологічним доробком етики, психології, соціології, культурології тощо. До таких дисциплін належить і культура міжособистісних стосунків.
Культура міжособистісних стосунків є праксеологічною галуззю етичного знання, що досліджує мораль з точки зору її реалізації. Вона розглядає певну систему морально-етичних цінностей: моральні й етичні принципи, правила поведінки і спілкування, поведінкові та комунікативні взірці, на які орієнтуються люди в процесі соціальної взаємодії.
Етика як наука про мораль досліджує моральну культуру суспільства щодо побудови її теоретичної моделі — визначення сутності і обґрунтування моралі, її розвитку, функцій, а культура міжособистісних стосунків, використовуючи концептуальний доробок, категоріальний апарат етики, наповнює їх конкретним соціально-історичним змістом, тобто постає як практична етика, основою якої є не стільки ідея доброчесності, скільки уявлення про належну (пристойну) поведінку.

Моральна культура суспільства — система морально-етичних цінностей, виражених у певних заборонах, нормах моралі, правилах етикету, морально-етичних взірцях поведінки і спілкування тощо.

На рівні буденної свідомості культура міжособистісних стосунків як соціальний феномен поєднує гуманістичну мораль та етикет, є різновидом спілкування і поведінки, який завдяки морально-етичним принципам поваги, чемності, тактовності, гідності, шляхетності і відповідальності гармонізує людські стосунки у будь-якій соціальній площині.
Як галузь етичних знань і навчальна дисципліна культура міжособистісних стосунків досліджує морально-етичні структури, які сприяють поліпшенню міжсуб’єктних відносин, — норми моралі, правила етикету, морально-етичні стандарти (моделі поведінки і спілкування), тобто все, що пов’язано з моральною культурою.

Культура міжособистісних стосунків — прикладна етична дисципліна, яка вивчає взаємини між людьми, опосередковані моральною культурою суспільства (етосом).

Об’єктом її є міжособистісні стосунки, предметом — міжособистісні стосунки в морально-етичному аспекті.
Окреслення предмета культури міжособистісних стосунків передбачає розгляд його основних складових, що дає змогу ґрунтовно осягнути його сутність.
Головною вимогою, основним засадничим принципом культури стосунків є дієвість контролю за емоціями, афектами (лат. affectus — душевне хвилювання, емоція). Первинна роль у підпорядкуванні пристрастей належить моралі, яка є однією з форм суспільної свідомості, традиційним соціальним інститутом, що забезпечує регуляцію міжособистісних стосунків відповідно до певної нормативної бази. Основною складовою, а також однією з найпростіших форм морального імперативу (лат. imperativus — вимога) є моральна норма.

Моральна норма — вимога, якої необхідно дотримуватися за будь-яких обставин; невід’ємний елемент моральних відносин і моральної культури суспільства.

До виникнення моральної норми суспільні відносини регулювалися за допомогою заборон (наказів не робити будь-чого), заповідей (моральних повелінь). Першим соціальним механізмом, що дисциплінував людські інстинкти, «неписаним моральним кодексом людства» (З. Фройд) було табу (заборона певних дій). Поширювалося табу не лише на вчинки, а й на предмети, слова тощо, тобто на все, що породжувало відчуття смертельного жаху і водночас благоговіння. Вважалося, що той, хто порушував закон, неодмінно мав бути покараний законом табу — страшною силою, демоном або богом. Якщо цього не відбувалося, спільнота сама карала винуватця, щоб уникнути суспільного лиха.
З розвитком цивілізації безапеляційні моральні заборони загалом втрачали свою магічну та залякувальну сутність. Проте і досі вони є ефективними знаряддями суспільного остракізму (грец. ostrakismos, від ostrakon — черепок; вигнання) у країнах, де суспільна мораль тісно пов’язана з релігією (Індія, Саудівська Аравія та ін.).
З часом у моральній культурі табу поступається місцем заповіді — суворому правилу поведінки, неухильному обов’язку. Це своєрідні віроповчальні приписи, ритуальні, моральні, санітарно-гігієнічні норми поведінки. Вони містилися переважно у священних книгах різних релігій, були обов’язковими приписами, універсальними заборонами («не вбивай», «не кради», «не чини перелюбу», «не давай неправдивих свідчень»), їх зміст залежав від певного рівня розвитку суспільства, суспільної моралі. У заповідях відображалося уявлення окремого народу про «добро» і «зло», їм була притаманна потужна соціальна мотивація, що й зумовило перетворення їх на систему моральних норм.
Ускладнення суспільного життя, розвиток самосвідомості індивідів і спільнот, необхідність вирішення різноманітних міжособистісних конфліктів спричинилися до виникнення такої форми суспільної свідомості як мораль (лат. moralis, від mos (moris) — звичай, воля) — система поглядів, норм, оцінок, які регулюють людську поведінку. Однак інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків мораль стала з набуттям гуманістичного спрямування, тобто з утвердженням у ній таких моральних цінностей, як добро, совість, співчуття, обов’язок, відповідальність тощо.
Особливості культури міжособистісних стосунків (практичної етики) зумовлені характером людської діяльності. Наприклад, морально-етична основа стосунків в економічній сфері суттєво відрізняється від етики сімейних стосунків. Та стрижневою основою моральної культури є гуманне ставлення до людини, яке заперечує агресію в усіх її формах вираження.
На засадах погамування особистих пристрастей, поваги до людини, чемності, тактовності ґрунтується етикет (франц. etiquette, від etiquer — прикріплювати) — сукупність умовних правил поведінки. Вони стосуються формальних проявів у міжособистісних стосунках, форм звертання і привітань, поведінки у громадських місцях, манер, одягу, а також проявів у конкретних ситуаціях поваги, чемності, тактовності тощо.

Повага — морально-етичний принцип, який вимагає ставлення до іншої людини як до особистості, цінування її почуття власної гідності.

Зміст етикету виявляється через манери (франц. maniere — спосіб, прийом) — ціннісні характеристики моральності особистості (чемність, тактовність, делікатність), а також уміння поводитися серед людей, взаємодіяти (спілкуватися) з ними тощо. Правильне використання їх допомагає людині подобатися тим, з ким вона взаємодіє.
За відсутності моральних наслідків (приниження, образи тощо) вони виконують допоміжну функцію в регулюванні суспільних відносин, оскільки недотримання правил етикету за столом, сором’язливість у незнайомому оточенні викличуть, можливо, посмішку або навіть осуд, але навряд чи когось образять. До зовсім інших наслідків призводить брутальна, неввічлива, нетактовна поведінка людини.
Манери як ціннісні характеристики особистості поділяють на естетичні (формальна атрибутика поведінки і спілкування: жести, інтонація голосу, міміка, вміння адекватно поводитися у певних ситуаціях) і етичні (моральні якості індивіда: повага, чемність, тактовність тощо).

Тактовність — моральна якість особистості, яка виражає здатність людини поважати іншу людину, уважно ставитися до її переживань; інтуїтивне визначення міри щодо власних слів і вчинків.

У кожного народу своє розуміння чемності і тактовності. Якщо, наприклад, американці відверто висловлюють свої думки, то для арабів чи японців примусити людину почервоніти через категоричне судження є неприпустимим.
З розвитком гуманістичної моралі найвищим проявом культури міжособистісних стосунків стала делікатність (франц. delicat — ніжний, тонкий) — здатність поважати людей, що виражається в особливо чуйному до них ставленні, страх заподіяти людині навіть найнезначніші образу, незручність. За змістом делікатність споріднена із тактовністю, оскільки вона теж ґрунтується на чуйному ставленні до інших людей. Тільки в цьому разі чуйність, повага до інших набагато гостріші.
Необхідність тактовності, чемності та поваги як головних атрибутів етикету, ціннісних характеристик особистості намагалися обґрунтувати ще мислителі Давньої Греції і Китаю. Наприклад, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) стверджував, що модель поведінки «істинного аристократа», крім традиційних військових чеснот, вимагає стриманості, поваги і чемності. На думку давньокитайського мислителя Конфуція (552—479 до н. е.), людина честі, крім стриманості, чемності, шанобливого ставлення до інших, має виявляти справедливість, правдивість, відчувати огиду до наклепників і дотримуватися правил етикету.
Про зародження етики пристойності (етикету) у Давній Русі свідчать «Повчання великого князя Київського Володимира Мономаха», який повелівав своїм дітям «душею бути чистим, незайманим, тілом — слабким, у розмові — чемним… Їж та пий без особливого галасу, при старших помовчи, до розумних прислухайся, старійшинам підкоряйся, з рівними та підлеглими живи в симпатії, спілкуючись, уникай хитрощів, більше розмірковуй, не смійся надмірно, соромся старших…». «…Понад усе шануйте гостя, хоч би звідки він не прийшов, простолюдин він чи вельможний пан, або ж посол; і якщо не зможете вшанувати його дарунком — водою та їствами пригостіть, оскільки вони, буваючи усюди, прославлять людину по всіх землях — доброю або злою».
У лицарському середовищі епохи пізнього середньовіччя домінував культ куртуазних (франц. cour — двір) манер, які з часом стали обов’язковою складовою придворного етикету, а головні моральні чесноти лицарства (вірність, честь, шляхетність) відмежовували тогочасні військові еліти від інших суспільних верств.
Формування етикету завершилося в період розквіту Абсолютизму (форми правління, за якої вся верховна влада належить монарху: царю, імператору, королю), який, наприклад, у Франції досяг свого апогею наприкінці XVII — на початку XVIII ст., за часів правління Людовіка XIV. Саме тоді етикет перетворився на символ витончених манер, символізував престижність і владу, використовувався у боротьбі за неї. Все це спонукало до відшліфовування манер, посилення контролю над афектами, моделювання пристрастей. У цей період придворна аристократія запропонувала свій взірець поведінки, внаслідок чого відбулося розмежування між буржуазною моральною культурою і «галантною етикою» дворян. Носіїв куртуазної культури влучно охарактеризував німецький письменник і мислитель Йоганн-Вольфганг Гете (1749—1832): «Ця блискуча нікчемність, а нудота у товаристві мерзенних людей, які рояться навколо! Яка боротьба дрібних честолюбств: всі тільки того і бажають або слідкують за тим, щоб обігнати один одного хоча б на півкрок…».
Інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків є ціннісний ідеал особистості — історично обумовлений взірець моральних чеснот і пристойних манер, який впливав на формування поведінково-комунікативного стандарту. Так, у Давній Греції еталоном морально-етичних чеснот був представник аристократії, у феодальну епоху — лицар або дворянин. У Великій Британії і сьогодні поняття «джентльмен» уособлює найвищі морально-етичні якості.
У сучасному світі культура гарних манер є не просто даниною аристократичному минулому. У відносно трансформованому вигляді вона є ознакою цивілізованості, критерієм якості міжособистісних стосунків. Попри те, структуру сучасного етикету переважно визначає культура спілкування, яка постає як культура вербального спілкування (мовленнєвий етикет) і культура невербального спілкування (мова тіла).
Культура вербального спілкування представлена системою модальностей спілкування, що спирається на морально-етичні, мовні правила і відображає шанобливе ставлення людини до інших людей і до себе.

Модальність (лат. modus — спосіб, образ) спілкування — різновид спілкування, особливості якого залежать від його мети, засобів та характеру.