Політична економія (“Академвидав”)

55,00 грн.

Рибалкін В. О., Бодров В. Г.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2007
Обсяг – 672 сторінки
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Навчальний посібник побудовано за принципом органічної єдності надбань класичної політичної економії і сучасної економічної теорії, що долає їх протиставлення як різних наук. Із цих позицій у ньому розкрито сутність, зміст і форми вияву системи економічних законів і категорій політичної економії, з’ясовано чинники розвитку економічної системи суспільства, розкрито специфіку системних трансформацій економіки перехідного типу, вплив на них держави та світового господарства. Суттєва його особливість полягає у висвітленні всіх складових предмета політичної економії під кутом зору основи економічних відносин і процесів — відносин власності, відчуження-привласнення благ, що дає змогу з’ясувати особливості кожної історичної, у тому числі й сучасної ринкової, економічної системи як певного соціально-економічного устрою суспільства.

Розрахований на студентів економічних факультетів вищих навчальних закладів, аспірантів, прислужиться всім, хто цікавиться засадничими принципами функціонування політичної економії як науки.

Зміст

1. Політична економія як наука

1.1. Предмет і метод політичної економії (В. О. Рибалкін, Д. З. Яструб)
Виробництво — основа життя і розвитку людського суспільства
Продуктивні сили і виробничі відносини
Спосіб виробництва і суспільно-економічна формація
Економічні потреби та інтереси як рушійні сили розвитку суспільного виробництва
Економічні категорії і закони
Характер дії економічних законів і механізми їх використання. Класифікація економічних законів
Предмет і функції політичної економії
Метод політичної економії і його складові

2. Теоретичні основи економічної системи

2.1. Економічна система суспільства (В. Г. Бодров)
Основні проблеми та особливості економічної організації суспільства
Сутність і структура економічної системи
Виробничі можливості економіки
Цілі економічної системи
Типологізація і порівняння економічних систем

2.2. Відносини власності в економічній системі (В. О. Рибалкін, І. В. Лазня)
Сутність і внутрішня структура власності
Юридичний і економічний зміст власності
Економічна реалізація власності. Власність і привласнення
Власність на засоби виробництва. Розпредметнення і опредметнення
Управління процесом економічної реалізації власності
Інтелектуальна власність
Сутність економічного закону власності та його функції
Сутність і класифікація типів, видів і форм власності
Форми власності в сучасній ринковій економіці

2.3. Основні форми суспільного виробництва (В. О. Рибалкін)
Натуральне виробництво
Товарне виробництво
Види товарного виробництва. Товар і його властивості
Величина вартості товару і чинники впливу на неї
Сутність закону вартості та його функції
Товарний фетишизм
Обмін товарів як відношення відчуження-привласнення, власності
Теорія факторів виробництва і теорія граничної корисності

2.4. Гроші (А. Г. Прохоренко)
Еволюція форм вартості товару
Ціна як форма вартості товару. Функції грошей у процесі руху вартості
Еволюція грошей та їх форми. Утворення грошових систем
Закони грошового обігу
Сутність грошової системи і методи її регулювання
Інфляція: сутність, види, методи подолання інфляційних процесів. Грошові реформи

2.5. Капітал (В. О. Рибалкін)
Виникнення капіталістичної власності. Первісне нагромадження капіталу
Перетворення грошей на капітал
Робоча сила як товар
Механізм самозростання додаткової вартості
Капітал як виробниче відношення. Постійний і змінний капітал
Норма і маса додаткової вартості
Основні способи виробництва додаткової вартості
Стадії підвищення продуктивності праці
Основний економічний закон капіталізму
Теорії капіталу

2.6. Заробітна плата (А. Г. Прохоренко)
Сутність заробітної плати як перетвореної форми вартості і ціни робочої сили
Формування ціни товару робоча сила
Функції і види заробітної плати
Форми оплати праці і різновиди систем заробітної плати

2.7. Промисловий капітал і його рух (Н. В. Попова, В. А. Павлова)
Сутність промислового капіталу. Стадії і форми кругообороту промислового капіталу
Кругооборот і функції форм промислового капіталу
Сутність і структура обороту капіталу
Основний і оборотний капітал
Ефективність обороту капіталу
Фізичне і моральне зношування основного капіталу. Амортизація
Норма амортизації

2.8. Витрати виробництва і промисловий прибуток (В. В. Волинцев)
Сутність витрат виробництва за марксистською теорією
Сутність і класифікація витрат виробництва за неокласичною теорією
Сутність промислового прибутку
Норма і маса прибутку
Внутрігалузева конкуренція й утворення суспільної (ринкової) вартості
Міжгалузева конкуренція, виникнення середньої норми прибутку і ціни виробництва
Види прибутку
Доходи підприємства, фірми
Максимізація прибутку

2.9. Торговий капітал і торговий прибуток (М. І. Купрій, О. Б. Глаголєва)
Купецький капітал і його особливості
Торговий капітал у системі капіталістичного виробництва
Сучасні тенденції взаємозв’язку промислового і торгового капіталів
Сутність торгового прибутку і механізм його утворення
Витрати обігу та їх відшкодування. Норма торгового прибутку
Форми торгівлі в сучасних умовах

2.10. Позичковий капітал і позичковий відсоток (М. І. Купрій, О. Б. Глаголєва)
Лихварський капітал
Сутність, джерела, функції та особливості позичкового капіталу
Підприємницький дохід і позичковий відсоток
Норма позичкового відсотка
Коефіцієнт фінансової залежності

2.11. Кредитна система ринкового господарства (Н. І. Решетник)
Сутність, особливості і функції кредиту
Сутність кредитної системи, її інституційної структури і кредитного механізму
Основні форми кредиту
Сутність і становлення банківської системи. Центральний і комерційний банки
Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути

2.12. Акціонерний капітал і дивіденд (В. О. Рибалкін, Л. П. Мамічева)
Сутність акціонерного капіталу
Акціонерне товариство як економіко-правова форма організації і функціонування підприємств. Акції та облігації
Органи управління акціонерного товариства. Еволюція суб’єкта акціонерного капіталу
Структура і функції акціонерного капіталу
Економічна реалізація реального капіталу. Дивіденд і його види
Економічна реалізація фіктивного капіталу
Становлення акціонерного капіталу в перехідній економіці України. Роздержавлення і приватизація

2.13. Аграрні відносини і земельна рента (А. Г. Прохоренко)
Земельна власність — основа аграрних відносин
Структура аграрних відносин
Сутність орендних відносин. Земельна рента
Основні види монополії на землю
Механізм утворення диференційної ренти
Взаємодія абсолютної, диференційної і монопольної рент. Ціна землі

3. Ринкова організація економічної системи (Т. І. Біленко, Т. М. Яхеєва)

3.1. Ринок і його основні властивості
Інституційні засади ринку
Сутність, функції і закони ринку
Структура та інфраструктура ринку
Еволюція ринку. Сучасні моделі ринкового господарства

3.2. Механізм функціонування ринку і його закони (Т. І. Біленко)
Попит як платоспроможна потреба у товарах і послугах. Закон попиту
Цінова еластичність попиту
Взаємодія попиту і пропозиції. Закон пропозиції
Цінова еластичність пропозиції
Ринкова рівновага

3.3. Конкуренція і монополія (Ж. В. Ракочій)
Сутність і форми конкуренції
Закон конкуренції і його функції
Сутність монополії і монополізму, їх соціально-економічні наслідки
Форми монополій
Синтез конкуренції і монополії
Концентрація і централізація банківського капіталу. Банківські монополії
Фінансовий капітал
Особливості конкуренції в умовах державно-монополістичного капіталізму

3.4. Ціна і ціноутворення в ринковій економіці (В. В. Волинцев)
Ціна як економічна категорія: сутність, функції, загальна структура
Теорії ціни. Ціна як економічне відношення власності
Механізм ціноутворення за різних моделей ринку (конкуренції)
Система цін і цінова політика фірми. Цілі і методи ціноутворення
Роль держави в процесах ціноутворення за ринкової економіки

3.5. Підприємництво і підприємство (А. А. Красовська, О. Є. Плахотнюк)
Сутність і функції підприємництва
Умови розвитку підприємництва. Види підприємницької діяльності
Сутність і класифікація підприємств (фірм)
Функції підприємства (фірми). Ефективність виробничої діяльності, оптимальність підприємства (фірми)
Економіко-правова форма підприємств
Особливості організаційно-правової форми підприємств в Україні

4. Економічні процеси і відносини на рівні національної економіки

4.1. Суспільне відтворення і категорії національної економіки (Б. Є. Кваснюк)
Сутність суспільного відтворення, його види і форми
Моделі економічного зростання і його основні показники
Методологічні основи системи національних рахунків і її структура
Система ринкових макропоказників. Нагромадження основного капіталу в СНР
Структурні зміни суспільного відтворення в перехідній економіці України
Чинники економічного зростання

4.2. Загальна ринкова рівновага та її нестабільність (І. Ф. Радіонова)
Сутність і основні ознаки загальної ринкової рівноваги
Моделі загальної ринкової рівноваги
Нестабільність загальної ринкової рівноваги
Особливості і форми виявлення економічної кризи в Україні в перехідний період

4.3. Фінансова система ринкового господарства (Т. І. Торяник, Е. М. Янюк)
Сутність фінансів. Моделі фінансових відносин
Функції фінансів
Фінансова система і її структура
Податкова система і її функції. Сутність і види податків
Принципи і база оподаткування. Структура податкової системи

4.4. Державне регулювання ринкової економіки (М. О. Хмелевський)
Сутність, функції і моделі державного регулювання економіки
Методи державного регулювання економіки. Державне економічне програмування і планування
Державне регулювання цін, соціального захисту населення і його доходів

4.5. Трансформаційні процеси в перехідній економіці (В. Г. Бодров)
Транзитологія як наука. Типологізація перехідної економіки
Структурні складові трансформації економічних систем. Стратегії ринкових перетворень
Перебіг, суперечності і уроки ринкових реформ 1992—2002 рр.
Формування ефективної системи державного регулювання економічних трансформацій
Пріоритети економічних та інституціональних перетворень у контексті євроатлантичного вибору

5. Світове господарство і світовий ринок

5.1. Світове господарство і його еволюція (В. М. Гримайло)
Сутність і об’єктивні основи формування й розвитку світового господарства
Структура світового господарства
Інтернаціоналізація виробництва. Міжнародні корпорації
Сутність і етапи розвитку міжнародної економічної інтеграції. Інтеграційні об’єднання Західної Європи і світу
Міжнародний поділ праці
Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство. Вільні економічні зони

5.2. Світовий ринок як форма міжнародних економічних відносин (В. М. Гримайло)
Сутність, функції та особливості світового ринку
Міжнародна торгівля і її економічні основи
Інтернаціональна вартість і світова ціна. Теорії зовнішньої торгівлі
Міждержавні торговельні угоди, міжнародний ринок послуг і технологій
Світовий ринок капіталу і робочої сили
Сутність валюти. Різновиди валютних систем
Глобалізація світового господарства

Література
Короткий термінологічний словник

Уривок із навчального посібника (“Політична економія” Рибалкін В. О., Бодров В. Г.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Політична економія як наука

Політична економія є наукою, що вивчає економічну основу соціальної структури суспільства: відносини між людьми у процесах виробництва, розподілу, обміну і споживання благ; притаманні їм економічні закони, що обумовлює соціальне становище людини у суспільстві на різних етапах його історичного розвитку. Маючи власний предмет вивчення та відповідний йому метод дослідження, політична економія є самостійною наукою у системі суспільних наук, а розвиток суспільства — чинником розвитку політичної економії.

1.1. Предмет і метод політичної економії

Як системна теоретична форма знань політична економія виникла в період становлення капіталізму, коли відносини між людьми у процесах виробництва, розподілу, обміну та споживання благ набули якостей розвинутого соціального організму, що стало передумовою формування в політичній економії системних знань про їх сутнісні властивості, внутрішні структурні взаємозв’язки, чинники функціонування та розвитку. Адже саме нерозвинутість цих відносин у попередні історичні епохи зумовлювала фрагментарність, незавершеність, незрілість економічних поглядів мислителів античного світу, Давнього Єгипту, Вавилона, Давнього Китаю, Давньої Індії, а також учених епохи середньовіччя. Цю ваду економічної думки докапіталістичного періоду не могли компенсувати навіть геніальні здогадки вчених з різних аспектів економіки, зокрема давньогрецького мислителя Арістотеля (384—322 до н. е.) щодо проблеми вартості товарів.
Термін «політична економія» як назва економічної науки запроваджено у 1615 р. французьким економістом Антуаном де Монкретьєном (1575—1621) у праці «Трактат політичної економії». Він походить від давньогрецьких слів «politicos» — державний, суспільний, «oicos» — дім, домашнє господарство та «nomos» — закон. Синтез цих слів репрезентує сутність політичної економії як науки, що вивчає закони суспільного господарства, тобто економіки, в межах певного суспільства.

Виробництво — основа життя і розвитку людського суспільства

Поняття «виробництво» відображає спільні, загальні властивості будь-якого конкретного виду виробництва (сільськогосподарського, промислового тощо), а також суспільного способу виробництва (первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного). У такому сенсі виробництво мислиться як виробництво взагалі, тобто позбавлене особливостей, властивих конкретним його галузям, специфіки певних його соціальних форм.
Сутність виробництва. З’ясування змісту виробництва відіграє особливу роль у пізнанні конкретних його видів та суспільних форм. Воно позбавляє цей процес від повторень, є межею відокремлення загального від особливого, сприяє пізнанню відмінностей різних історичних етапів розвитку виробництва та суспільства загалом. Адже загальне не усуває особливого, а виокремлює його суттєві ознаки, що дає змогу простежити взаємозв’язок з минулим і майбутнім.

Виробництво (виробництво взагалі) — відношення людей до природи з метою надання її речовині форм, здатних задовольняти людські потреби.

Суб’єктом цього відношення є люди, а об’єктом — природа. Виробництво взагалі як абстрактне поняття визначене шляхом його порівняльної характеристики в різних країнах і в різні епохи, виявлених спільних властивостей, притаманних усім формам виробництва. Проте в реальному житті виробництва взагалі не існує: по-перше, виробництво завжди є виробництвом певних благ, і, по-друге, на кожному історичному етапі розвитку суспільства воно обумовлене особливостями соціальних відносин між людьми у процесі виробництва. У цьому переході від абстрактного до конкретного важливу роль відіграє науково обґрунтована класифікація історичного розвитку суспільного виробництва.
Основні категорії виробництва. За змістом виробництво є процесом, який охоплює такі складові: працю людини, предмети праці, засоби (знаряддя) праці.

Праця — свідоме, доцільне використання людьми розумових і фізичних сил у процесі виробництва благ.

Праця є найважливішою складовою процесу виробництва. Адже предмети праці і засоби праці поза впливом на них людини є мертвими речами, а людина, що працює, є найважливішим фактором виробництва, оскільки вона створює і приводить у рух засоби та предмети праці.
У процесі виробництва відбувається нагромадження знань і досвіду, підвищується кваліфікація людей, тому виробництво є важливим чинником розвитку і вдосконалення людини як носія робочої сили.

Робоча сила — сукупність розумових і фізичних здібностей людини до праці, які вона використовує у процесі виробництва благ.

Робоча сила і праця є різними економічними феноменами: якщо робоча сила виражає здібності людини до праці, то праця є процесом, під час якого відбувається використання цих здібностей. Не є тотожними процеси праці і виробництва. Хоча праця неможлива без інших складових виробництва (предметів та засобів праці) і охоплює процес виробництва як усезагальний феномен, проте виробництво не обмежується лише працею: крім процесу праці, воно охоплює суспільний поділ праці, дію сил природи при виготовленні благ тощо.
Органічним елементом виробництва є предмети праці.

Предмети праці — усе те, на що спрямована праця людей.

Здебільшого до предметів праці належать речовини природи, на які людина діє у процесі праці, піддаючи їх обробленню, і які матеріально втілюються у створюваному продукті. Предмети праці бувають двох видів:
— дані природою (риба, яку ловлять, дерево, яке рубають, руда, яку видобувають тощо);
— ті, що підлягають попередньому обробленню (видобута руда на металургійному заводі). Такі предмети праці називають сирим матеріалом, сировиною. У сільськогосподарському виробництві всезагальним предметом праці й одночасно засобом праці є земля.

Засоби праці — усе, за допомогою чого люди діють на предмети праці.

До цієї складової виробництва належать ручні та механічні знаряддя праці — машини, устаткування тощо, які є «кістково-мускульною системою виробництва», а також «судинна система виробництва» (труби, бочки, посудини та інші ємкості), в якій розміщуються предмети праці, відбуваються виробничі процеси. У деяких галузях господарства (в хімічній та нафтохімічній промисловості) «судинній системі» належить домінуюча роль, а грань між нею і «кістково-мускульною системою виробництва» практично зникає.
У своїй єдності предмети праці і засоби праці утворюють засоби виробництва.

Засоби виробництва — сукупність предметів праці та засобів праці, які людина використовує у процесі виробництва матеріальних благ і послуг.

До засобів виробництва відносять також такі загальні умови процесу виробництва, як виробничі приміщення, канали зв’язку, шляхи сполучення тощо. Вони безпосередньо не входять у процес праці, але без них він неможливий.
Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, тоді як робоча сила людини є особистісним фактором виробництва.
Функція речового фактора виробництва як засобу оснащення праці людини, примноження її продуктивної сили, тобто як предметного органу праці, своєрідного продовження органів людської діяльності полягає у реалізації продуктивної дії працівника на предмети праці та використанні сил природи. Функцією особистісного фактора є створення засобів виробництва та приведення їх у дію в процесі праці. Пріоритет у функціональній взаємодії факторів виробництва належить особистісному фактору. Потенційний ефект засобів виробництва не реалізується поза керівною та спрямовуючою діяльністю людини. Лише приведені нею в рух засоби і предмети праці перетворюються з потенційних на реальні засоби виробництва. Особистісний фактор є головним творчим елементом виробництва. Та це не означає, що речовий фактор є пасивною складовою процесу виробництва — його зворотна дія на функціонування та розвиток особистісного фактора значна. Пізнаючи невідомі раніше сили природи і якості речей, люди виготовляють нові види продукції, застосовують прогресивніші технології, засоби та предмети праці. Це, у свою чергу, ставить значно вищі вимоги до особистісного фактора виробництва.
Виробництво є не простою сумою всіх складових виробництва, а складною системою взаємодії, яка реалізується через технологію та організацію виробництва.

Технологія виробництва — спосіб дії праці і знарядь праці на предмети праці.

Саме способи дії людини на предмет праці, що ґрунтуються на її власному розумі та механічних, фізичних, хімічних, біологічних та інших властивостях засобів і предметів праці, поєднують трудові і матеріальні ресурси, перетворюючи їх на особистісний і речовий фактори виробництва.
Важливою формою поєднання праці, знарядь і предметів праці є організація виробництва, органічна складова якої — управління виробництвом.

Організація виробництва — певним чином упорядкована взаємодія, узгодженість усіх складових виробництва.

Організація виробництва повинна надавати можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, відповідати вимогам науково-технічного прогресу (НТП), бути адекватною рівню усуспільнення виробництва. Лише за цих умов вона сприятиме соціально-економічному прогресу, підвищенню ефективності виробництва. З огляду на її місце та функції у процесі виробництва організація виробництва є самостійним фактором виробництва. Та хоч би як ускладнювались і оновлювались фактори виробництва, основними його складовими, загальними для всіх етапів розвитку суспільства, є праця, засоби і предмети праці. Це властиве і сучасному виробництву, яке все більше набуває суспільного характеру і постає як складна самовідтворююча система, а фактори виробничого процесу набувають інтегрованої якості — сукупної робочої сили та сукупних засобів виробництва.
Завершенням процесу виробництва є виготовлення певного продукту.

Продукт виробництва — певна форма результату виробництва, призначена для задоволення конкретної потреби людини, суспільства.

За формою продукту виробництво поділяють на матеріальне і нематеріальне. Продуктами матеріального виробництва є речі (продукти харчування, одяг, житло, автомобілі, виробниче обладнання тощо) та інші його матеріальні результати (електроенергія, тепло- і водопостачання, нафтопродукти та ін.). Сукупність продуктів матеріального виробництва утворює речову форму багатства. Отже, матеріальне виробництво — сукупність галузей економіки, в яких виробляють матеріально-речові продукти та надають матеріальні послуги. Його структуру утворюють усі галузі та підгалузі промисловості, сільського господарства, будівництва, комунального господарства тощо. До матеріального виробництва належать транспорт і зв’язок у тій частині, в якій вони обслуговують виробництво матеріальних благ, а також торгівля та інші галузі сфери обслуговування, в яких відбувається власне виробництво чи довиробництво матеріальних благ — їх розфасовування, упаковування, зберігання, післявиробниче обслуговування (ремонт) тощо.
Нематеріальне виробництво — сукупність галузей, у яких виробляють інтелектуальні і духовні продукти та нематеріальні послуги. Його структурними складовими є наука, освіта, мистецтво, охорона здоров’я, спорт, туризм тощо. Продукти нематеріального виробництва мають ідеальну форму, тобто є уявленнями про природу, людину і суспільство. Це насамперед продукти інтелектуальної та духовної діяльності: наукові відкриття, теорії, науково-технічні винаходи, комп’ютерні програми, ноу-хау, твори літератури та мистецтва. У процесі свого соціально-економічного буття продукти інтелектуальної та духовної діяльності матеріалізуються, уречевлюються — набувають речової форми існування (книги, картини, скульптури, компакт-диски тощо), в якій відображається зміст, структура та інші властивості продуктів інтелектуальної та духовної діяльності. До сфери нематеріального виробництва належать різноманітні нематеріальні послуги: медичні, освітні, юридичні тощо. На відміну від праці, у процесі якої створюються матеріально-речові форми продукту, послуга — цілеспрямована людська діяльність, результатом якої є не річ, а корисний ефект, який задовольняє певні потреби людей, суспільства. Особливостями послуги, на відміну від матеріально-речового продукту, є й те, що процес її надання (виробництва) збігається у часі і просторі з її споживанням.
Отже, виробництво в межах суспільства постає як єдність матеріального і нематеріального виробництва. При цьому матеріальне виробництво є основою не лише матеріального і нематеріального виробництва, а й усього життя суспільства завдяки таким його особливостям:
— у процесі матеріального виробництва людина створює необхідні їй засоби існування — засоби праці і предмети особистого споживання, що забезпечує умови її життя;
— виробництво засобів існування, насамперед засобів праці, є першим історичним актом людини, який вирізнив її серед інших живих істот;
— завдяки матеріальному виробництву створюються матеріальні умови для здійснення людиною своєї діяльності за межами матеріального виробництва. Тобто виробництво матеріальних благ є основою для інших видів людської діяльності у сферах науки, освіти, охорони здоров’я, культури, політики, ідеології тощо;
— пізнаючи у процесі діяльності навколишній предметний світ, себе та свою діяльність, людина змінюється, розвивається. Тому матеріальне виробництво є не лише основою життя, а й основою розвитку людського суспільства.
Безперервність споживання продуктів виробництва як одна з умов життя і діяльності людей породжує необхідність постійного поновлення виробництва, тобто його відтворення. Внутрішню структуру виробництва з погляду його відтворення становлять процеси безпосередньо (власне) виробництва, розподілу, обміну та споживання благ. Вони є функціонально особливими фазами цілісного процесу відтворення.
Безпосередньо (власне) виробництво. За змістом і функцією воно є процесом створення благ з метою задоволення потреб людини і суспільства внаслідок їх споживання, оскільки виробництво заради виробництва втрачає сенс. Споживання створює мету виробництва, є його рушійним мотивом, обумовлює обсяг, структуру та якість створюваного продукту. Отже, власне виробництво є вихідною, а споживання — кінцевою фазою руху благ у суспільному відтворенні, зв’язок між якими опосередковується фазами розподілу та обміну продуктів виробництва.
Розподіл. Його зміст і функція полягають у розподілі засобів виробництва у суспільстві як об’єктів належності (власності) певним індивідам, групам чи суспільству та у розподілі засобів виробництва і робочої сили за галузями і сферами суспільного виробництва. Ці дві складові розподілу входять до змісту фази безпосередньо виробництва, оскільки його передумовою є власність на засоби виробництва та розподіл речового і особистісного факторів виробництва за галузями економіки. Водночас розподілом охоплюються і предмети особистого споживання після їх створення в межах фази безпосередньо виробництва. Ці складові розподілу є власне розподілом як відносно самостійна фаза процесу відтворення. Загальною функцією розподілу є визначення частки різних індивідів, яка їм припадає у виробленому суспільному продукті.
Розподіл суспільного продукту між індивідами залежить насамперед від власності на засоби виробництва: саме належність певній особі певних факторів виробництва зумовлює належність їй продукту виробництва. Проте це не свідчить про пасивність розподілу щодо виробництва, яке суттєво залежить від принципів і методів розподілу. Так, принцип зрівняльного розподілу зумовлює застій виробництва і споживання, не забезпечує соціальної справедливості, не стимулює розвиток виробництва.
Обмін. Зміст обміну, як і розподілу, становить єдність двох органічно пов’язаних, але різних за функціями складових. Першою його складовою є обмін діяльністю і здібностями між працівниками, пов’язаними виконанням послідовних функцій, та обмін продуктами їх діяльності у процесі власне виробництва. Ця складова обміну належить до фази безпосередньо виробництва. Інша складова обміну — обмін продуктами особистого споживання, які після їх створення залишають фазу безпосередньо виробництва. Належить вона до стадії руху продукту поза сферою виробництва, утворюючи зміст фази власне обміну в суспільному відтворенні. Загальною функцією фази обміну є доведення, згідно з розподілом, часток суспільного продукту до власників факторів виробництва, інших індивідів суспільства та його інститутів. Обмін, як і розподіл, перебуває у зворотному зв’язку з виробництвом: прискорює або сповільнює рух товарів та послуг і тому стимулює або гальмує розвиток виробництва.
Споживання благ. Є завершальною стадією руху продукту, на якій реалізуються його корисні (споживчі) властивості у процесі використання. З огляду на те, що під час споживання відбувається зменшення чи руйнування споживчих властивостей благ, англійський економіст Альфред Маршалл (1842—1924) охарактеризував його як негативне (від’ємне) виробництво. Однак споживання як процес знищення благ є водночас і процесом виробництва. Ця двоїстість споживання обумовлена тим, що зміст його, як і розподілу та обміну, утворюють дві різні складові. Першою є виробниче споживання — споживання засобів виробництва і робочої сили у процесі виробництва благ, наслідком якого є нові блага. Споживання засобів виробництва і робочої сили — це органічна складова власне виробництва. Другою складовою змісту споживання є особисте споживання — споживання предметів особистого вжитку. За своєю сутністю таке споживання є споживальним виробництвом, утворює фазу власне споживання як самостійну фазу руху продукту в суспільному відтворенні. Її функція полягає у відтворенні робочої сили людини, її розвитку. Особисте споживання є не просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Його суспільна функція, поряд з відтворенням життєвих, продуктивних сил людини, полягає у створенні стимулів, мотивацій для розвитку та вдосконалення виробництва.
Отже, погляд на суспільне виробництво як на відтворювальний процес розкриває його фазну структуру. Фази безпосередньо (власне) виробництва, власне розподілу, власне обміну та власне споживання благ взаємопов’язані, впливають одна на одну, водночас кожна з них має особливий зміст і виконує особливу функцію у суспільному відтворенні. Такий взаємозв’язок фаз суспільного виробництва утворює правильний силогізм (грец. syllogismos — дедуктивний умовивід), за яким виробництво становить загальність, розподіл і обмін — особливість, а споживання — одиничність, яка замикає собою ціле.

Продуктивні сили і виробничі відносини

Наступним етапом аналізу сутності виробництва як явища людського життя є з’ясування двох його взаємопов’язаних сторін: техніко-технологічного змісту та суспільної форми, що відображаються поняттями «продуктивні сили» та «виробничі відносини».
Продуктивні сили. Продуктивні сили суспільства є провідним чинником суспільного виробництва.

Продуктивні сили — діяльна форма єдності особистісного і речового факторів виробництва, яка становить процес їх функціонування як процес активного відношення людини, суспільства до природи, в якому здійснюється матеріальне та духовне виробництво, відтворюються умови життя людини, відбувається її розвиток.

Продуктивні сили утворюють матеріально-речовий зміст суспільного виробництва. До них належать засоби і предмети праці, що в єдності утворюють поняття «засоби виробництва», а також люди, які володіють виробничим досвідом та надають руху засобам виробництва. Йдеться про те, що люди і засоби виробництва лише тоді стають діяльними продуктивними силами суспільства, коли вони вступають у взаємодію. Основною продуктивною силою суспільства є працівники з їх здатністю до праці, якнайповнішого використання сил природи та власних сил через застосування досягнень науки.
Продуктивними силами суспільства вважають не лише сукупність технічних засобів виробництва та людей. Як соціальне за своєю природою явище вони є тими силами, які породжує суспільна організація праці, зокрема її суспільний поділ і кооперація. Тобто продуктивні сили — це всі сили природи, людини, створених нею технічних і технологічних, у тому числі інформаційних, засобів, які людина використовує в процесі виробництва благ. За сучасних умов продуктивними силами суспільства є такі нематеріальні сили, як знання, наука (специфічна продуктивна сила), досвід, культура, інформація.
Продуктивні сили за їх складом поділяють на первинні і вторинні. Первинні продуктивні сили — засоби виробництва і люди з їх навичками і досвідом. Склад первинних продуктивних сил визначається змістом процесу праці. Вторинні продуктивні сили набувають розвитку на основі первинних і характеризуються формами організації процесу виробництва, розвитком його усуспільнення, залученням у виробництво результатів науки, освіти, культури тощо.
Сучасні продуктивні сили є складною системою, яка охоплює матеріальні і духовні, об’єктивні і суб’єктивні, суспільні і природні елементи. У процесі історичного розвитку їх склад загалом та окремих елементів постійно збагачується, наповнюється якісно новим змістом.
Виробничі відносини. Продуктивні сили як діяльне ставлення людей до природи не вичерпують змісту поняття «виробництво». Воно має певну суспільну форму, якої надають йому виробничі відносини. Йдеться про те, що люди виробляють блага не ізольовано одне від одного, а об’єднуючись, вступаючи у певні відносини між собою. Тобто у процесі виробництва люди перебувають у відносинах не лише з природою, а й між собою. Так, селянин, що виробляє зерно, вступає у відносини з виробниками засобів виробництва зерна (хімічні добрива, ґрунтообробна, зернозбиральна техніка тощо) і з виробниками необхідних йому засобів особистого споживання (одяг, телевізор, автомобіль тощо). Люди не можуть виробляти жодних благ, не вступаючи між собою у певні зв’язки і відносини. Тільки в їхніх межах існує відношення людей до природи, здійснюється виробництво. Ці суспільні зв’язки і відносини одержали назву виробничих відносин.

Виробничі відносини — це відносини між людьми у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання благ.

Вони є таким самим об’єктивним елементом виробництва, як і продуктивні сили. У цій якості виробничі відносини є іншою стороною суспільного виробництва.
Пізнання змісту продуктивних сил дає змогу визначити, які знаряддя праці, технології опанувала людина, як вона виробляє засоби існування, тобто яка її влада над природою. З’ясування змісту виробничих відносин розкриває, кому належать засоби виробництва, на кого працює людина — на себе чи на власника засобів виробництва, як відбувається розподіл, обмін та споживання благ, тобто хто і як присвоює вироблений продукт. Саме тому кожен тип виробничих відносин насамперед характеризується власністю на засоби виробництва, яка є основою і структуроутворюючим елементом усієї системи виробничих відносин. Найважливіша особливість виробничих відносин полягає у тому, що вони є матеріальними, об’єктивними (існують незалежно від волі, свідомості людей), а також первинними, вихідними стосовно інших суспільних відносин. Виробничі відносини утворюють суспільну форму продуктивних сил, процесу виробництва, визначають його соціальний характер.
Структура виробничих відносин. Виробничі відносини за своїм змістом є системним утворенням. Як і будь-яка інша система, вони становлять сукупність взаємопов’язаних структурних елементів, які виконують особливі функції у суспільному виробництві. Структура виробничих відносин зумовлена внутрішньою структурою суспільного виробництва та відображає її. Зокрема, фазна структура суспільного виробництва зумовлює фазну структуру цілісної системи виробничих відносин. Її функціональними макроелементами є відносини, притаманні відповідним фазам суспільного виробництва, а саме відносини власне виробництва, відносини власне розподілу, відносини власне обміну та відносини власне споживання (рис. 1.1).

rybalkin1-21

Сфери виробничих відносин, що відповідають фазам суспільного виробництва й утворюють макроструктуру цілісної системи виробничих відносин, містять у собі певні їх мікроструктурні елементи. Вихідним мікроструктурним елементом сфери власне виробництва є відносини власності на засоби виробництва — розподіл їх між індивідами, групами і класами як об’єктів їх належності. Як основне виробниче відношення власність на засоби виробництва визначає соціально-економічний характер, крім усіх структурних елементів сфери власне виробництва, ще й всі структурні елементи сфер власне розподілу, власне обміну та власне споживання.

Спосіб виробництва і суспільно-економічна формація

Спосіб виробництва. Єдність та взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин утворює спосіб виробництва. У його межах розрізняють технологічний спосіб виробництва і суспільний спосіб виробництва. Поняття «технологічний спосіб виробництва» відображає техніко-технологічний аспект виробництва благ, який визначається рівнем розвитку продуктивних сил. У процесі розвитку суспільства технологічний спосіб виробництва благ постійно змінюється, набуває нових властивостей. Так, виробництво зерна у сучасних розвинутих країнах здійснюється за допомогою якісно інших знарядь праці і технологій, ніж це було у первісній общині, рабовласницьких латифундіях і феодальних маєтках.
Поняття «суспільний спосіб виробництва» відображає соціальний аспект виробництва благ, тобто суспільні відносини між людьми (виробничі відносини), в межах і за допомогою яких відбувається виробництво благ. Отже, суспільний спосіб виробництва визначається виробничими відносинами, які об’єктивно існують на тій чи іншій стадії розвитку суспільства. Разом зі змінами продуктивних сил, що відбуваються у процесі їх розвитку, змінюються і виробничі відносини. Тому виробничі відносини, якими опосередковується, наприклад, виробництво зерна, є суттєво різними в межах первісного ладу, рабовласництва, феодалізму і капіталізму. Відповідно до якісних особливостей виробничих відносин, основою яких є відносини власності на засоби виробництва, політична економія вирізняє первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний суспільні способи виробництва.
Визначаючи соціальний характер виробництва благ, сукупність виробничих відносин утворює економічний базис суспільства. Він знаходиться у взаємозв’язку не лише з продуктивними силами, а й з надбудовою суспільства, яку утворюють юридичні і політичні відносини, форми суспільної свідомості: ідеї, теорії, філософські, моральні, етичні, релігійні погляди та відповідні їм інститути (держава, політичні партії, церква тощо). За своєю субстанцією (лат. substantia — сутність) відносини надбудови є ідеальними, мисленими, тобто ідеологічними відносинами. Саме тому надбудова визначається економічним базисом, відображає його властивості. Це означає, що історично конкретний базис суспільства формує відповідну йому надбудову. Як особливе стосовно базису соціальне утворення надбудова є не пасивним породженням базису, вона чинить активний зворотний вплив на нього. При цьому певні елементи надбудови можуть впливати на економічний прогрес суспільства або безпосередньо (така роль держави і права), або опосередковано (через вплив духовного життя, моралі тощо).
Суспільно-економічна формація. Єдність економічного базису і надбудови утворює суспільно-економічну формацію. Вона як взаємопов’язана сукупність матеріальних (виробничих, економічних) та ідеологічних відносин, притаманних суспільству на певному етапі його розвитку, є певним історичним типом суспільства. Якісна особливість конкретної суспільно-економічної формації визначається суспільним способом виробництва. Тому первіснообщинному, рабовласницькому, феодальному та капіталістичному способам виробництва відповідають первіснообщинна, рабовласницька, феодальна і капіталістична суспільно-економічні формації. Марксизм теоретично обґрунтував наступну за капіталістичною — комуністичну суспільно-економічну формацію. Сучасні західні вчені щодо майбутнього суспільства використовують поняття «посткапіталістичне», «постіндустріальне», «інформаційне», «постекономічне суспільство», відстоюють теорію цивілізаційного розвитку людства.

Економічні потреби та інтереси як рушійні сили розвитку суспільного виробництва

Кінцевою метою суспільного виробництва і рушійною силою його розвитку є економічні потреби людей зокрема і суспільства загалом.
Сутність економічних потреб. За формою вияву своєї сутності потреба є суб’єктивним психологічним явищем — відчуттям людини нестатку чого-небудь, бажанням його задовольнити певними благами чи послугами. За цим психологічним явищем приховується явище економічне — об’єктивна необхідність привласнення людьми благ як передумова їх споживання, у процесі якого вгамовуються голод, спрага, задовольняються інші потреби. Щоб привласнити і спожити блага, їх необхідно створити, що відбувається в процесі виробництва, під час якого люди певним чином ставляться не лише до благ, а й одне до одного. Тому потребу необхідно розглядати і як економічну категорію.

Потреба — відношення людини до блага, яке опосередковується відносинами між людьми з приводу привласнення та присвоєння благ.

Вона є внутрішнім спонукальним мотивом, передумовою виробництва, чинником його розвитку. У цьому сенсі потреба виражає матеріальне життя людей на певному рівні розвитку суспільства, зводячись до об’єктивних умов існування людства як певної суми економічних благ, споживання яких забезпечує життєдіяльність людей, суспільства.
Класифікація економічних потреб. Загальні властивості усього різноманіття потреб слугують основою їх класифікації за чотирма ознаками.
1. За способом задоволення потреби поділяють на суспільні, колективні та особисті. У межах особистих потреб виокремлюють фізичні, інтелектуальні та соціальні.
Фізичні потреби. Це потреби першого рівня, реалізація яких забезпечує нормальне фізіологічне життя людини.
Інтелектуальні потреби. Сукупність потреб людини у пізнанні властивостей природи, себе та суспільства, тобто потреби у творчій діяльності як самореалізації сутнісних сил людини.
Соціальні потреби. Потреби вищого рівня, сутність яких виявляється у взаємозв’язку (відносинах) людини і суспільства, що забезпечує необхідні умови існування та розвитку людини як соціальної особи, суб’єкта соціуму, її самореалізацію. У цих відносинах суспільство є суб’єктом і джерелом задоволення соціальних потреб. Ступінь їх задоволення відображає рівень розвитку економіки, благополуччя людини і суспільства.
2. За ступенем реалізації вирізняють абсолютні, реальні, платоспроможні та задоволені потреби.
Абсолютні потреби. Це максимальні потреби, що підлягають задоволенню в більш чи менш віддаленій перспективі. Вони формуються відповідно до загального світового рівня розвитку виробництва і відображають максимально досягнутий у світовій економіці рівень задоволення потреб людини.
Реальні потреби. Вони склалися на основі досягнутого рівня виробництва, будучи нормальними на даний час.
Платоспроможні потреби. Це потреби, які визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення.
Задоволені потреби. Сукупність потреб, які фактично задовольняються існуючими на ринку благами та послугами.
Між абсолютними, реальними, платоспроможними та задоволеними потребами існує взаємозв’язок. Абсолютна потреба під впливом досягнутого рівня виробництва перетворюється на реальну, яка в результаті розподілу суспільного продукту набуває форми платоспроможної шляхом купівлі товарів і послуг на ринку.
3. За формою вираження виокремлюють матеріальні та духовні потреби.
Матеріальні потреби. Вони пов’язані зі сферою матеріальної життєдіяльності людини. Їх об’єктом є необхідні для відтворення життєдіяльності людини, її робочої сили матеріальні блага та послуги. Матеріальні потреби є тією частиною фізичних, яка задовольняється за допомогою лише матеріальних благ і послуг. Крім них, фізичні потреби включають у себе й суто фізіологічні — потреби в руховій активності, сні тощо, які можуть задовольнятися і без участі матеріальних благ і послуг.
Духовні потреби. Пов’язані з духовною діяльністю людини, яка охоплює не лише інтелектуальну, а й іншу, насамперед психологічну діяльність, спонукою до якої є внутрішній стан людини. Із цього погляду духовні потреби ширші інтелектуальних, а їх задоволення забезпечує духовне відтворення людини.
4. За критерієм раціональності потреби поділяють на розумні та ірраціональні.
Розумні потреби. Відповідають науковим уявленням про споживання благ і послуг, необхідних для підтримання здорового способу життя людини, розвитку особистості.
Ірраціональні (лат. irrationalis — нерозумовий) потреби. Вони виходять за межі розумних, набувають гіпертрофованих, а іноді збочених форм.
Класифікують потреби і за іншими критеріями. Американський соціолог Абрахам Маслоу (1908—1970) розробив «піраміду потреб», яка є своєрідною їх класифікацією та ієрархією. Згідно з нею потреби за ступенем їх значущості вибудувані в такій ієрархії: фізіологічні потреби, потреби самозбереження, соціальні потреби, потреби в повазі, потреби в самоутвердженні.
Необхідність задоволення різноманітних потреб спонукає людей до виробництва відповідних благ і послуг. Тому в будь-якому суспільстві загальною кінцевою метою виробництва є задоволення потреб. Ця мета виробництва в межах його певної історичної суспільної організації набуває особливих форм. Наприклад, у системі ринкової організації господарства безпосередньою метою виробництва є прибуток та інші форми грошових доходів. І це, як обґрунтовують західні вчені, не вада ринкової економіки, а її перевага, оскільки дає змогу якнайефективніше використовувати економічні ресурси.
У даному випадку має місце трансформація загальної кінцевої мети виробництва у проміжну, специфічну мету, яка притаманна господарюючим суб’єктам ринкової форми суспільного виробництва. Проте наслідок цієї специфічної мети функціонування підприємства, яке прагне отримати прибуток, полягає у задоволенні різноманітних потреб суспільства. Приміром, бджола збирає нектар зовсім не для того, щоб запилити квіти, її метою є отримання меду, хоч старання бджоли слугують інтересам квітів. Так само чинить «невидима рука» ринку, про яку писав англійський економіст Адам Сміт (1723—1790), з господарюючими суб’єктами, спрямовуючи їх інтереси в русло задоволення різноманітних потреб суспільства.
Цільова спрямованість виробництва багатогранна. Сама наявність кінцевої мети свідчить про існування системи пов’язаних та підпорядкованих між собою економічних цілей. Її утворюють, визначаючи спрямованість розвитку виробництва, різноманітні вторинні, третинні, навіть похідні цілі. Так формується своєрідна структура кінцевої мети.
Підвищення ефективності виробництва є однією з його цілей. Та стосовно кінцевої мети це лише засіб, що допомагає повніше задовольняти суспільні та особисті потреби. Наприклад, економічне зростання, будучи важливою економічною метою будь-якого суспільства, є водночас і засобом розв’язання проблеми обмеженості ресурсів, за допомогою яких відбувається створення благ для задоволення його потреб, тобто засобом реалізації кінцевої мети суспільного виробництва. Отже, щодо кінцевої мети суспільного виробництва всі інші цілі є засобом її досягнення.
Ще один аспект структури кінцевої мети закорінений у структурі потреб і полягає в її розкладанні на простіші локальні (ті, що не виходять за певні межі) цілі, спрямовані на задоволення складніших потреб. Цей аспект структури кінцевої мети суспільного виробництва обумовлений різноманітністю та багатогранністю людських потреб: матеріальних, духовних, соціальних та ін.
Складна структура потреб зумовлює розгалужену систему цілей, кореневою основою якої є кінцева мета суспільного виробництва. У цій системі цілей кожна з них спрямована на задоволення конкретних потреб, а самі потреби з розвитком суспільства все більше диференціюються (різняться). Наслідком цього є формування повної і різнобічної структури потреб як передумови оптимального вибору орієнтирів розвитку виробництва (рис. 1.2).

rybalkin1-22

Для реалізації поставлених цілей необхідні відповідні засоби і практична діяльність людей, обумовлена їх потребами та інтересами. Саме економічні потреби та інтереси є головними рушійними силами розвитку суспільства. Його прогрес безпосередньо залежить від того, наскільки цілі діяльності людей враховують нові потреби суспільства. Якщо цілі відірвані від реального змісту цих потреб, то зорієнтована на них практична діяльність стає даремним витрачанням людських сил. Отже, вихідним пунктом розвитку виробництва є нові потреби, які постійно виникають у всіх сферах життя суспільства.
У своєму розвитку потреби долають стадії зародження, інтенсивного розвитку, стабілізації та згасання. На останній стадії потреба перестає бути рушійною силою розвитку виробництва. Натомість постають нові, складніші потреби, які вимагають задоволення. Цей процес їх розвитку знаходить свій вияв у законі піднесення потреб, зміст якого полягає у стійкому, суперечливому зв’язку між потребами та виробництвом, а функція — в облагороджуванні існуючих та виникненні нових потреб через розвиток виробництва. Потреби є спонукальним мотивом розвитку виробництва, а розвиток виробництва — засобом не лише задоволення існуючих потреб, а і їх розвитку. Закон піднесення потреб виявляється у зміні та розгалуженні кількісної та якісної структури системи потреб, набутті більшої ваги духовних і соціальних потреб, облагородженні, окультуренні потреб фізичних.
Основою зростаючого впливу потреб на розвиток виробництва є підвищення ролі творчої праці та гуманізація виробництва як ознак постіндустріального суспільства.

Гуманізація (лат. humanus — людяний, людський) виробництва — набуття виробництвом матеріально-технічних, організаційно-економічних та соціальних умов виробничої діяльності як творчої самореалізації людини.

Її основа полягає у зміні змісту та умов праці, насамперед її інтелектуалізації, поліпшенні екології довкілля, що безпосередньо пов’язане з удосконаленням техніки і технології виробництва. У свою чергу зростаюча інтелектуалізація праці, впливаючи на формування потреб виробника, ставить відповідні вимоги до виробництва. Схематично особливості цього процесу подано на рис. 1.3.

rybalkin1-23

Зворотний вплив виробництва на потреби виявляється у таких аспектах:
— виробництво викликає у людей потребу, предметом якої є створений продукт;
— задовольняючи потребу, виробництво забезпечує безперервність процесу відтворення;
— розширення змісту праці збагачує і потреби, створює людину, здатну сприймати нові продукти виробництва;
— виробництво організовує потреби і здібності індивідів, розкриває можливості для їх самореалізації у сферах матеріального і духовного виробництва.
Науковий аналіз структури системи потреб, їх ранжування за важливістю і строками задоволення є основою управління економікою, визначення пріоритетів у розвитку суспільного виробництва, цілей економічної та соціальної політики держави.
Сутність економічних інтересів. Якщо мета узгоджується з потребою, тоді діяльність стає цілеспрямованою, а сама потреба перетворюється на стійкий усвідомлений інтерес. Тобто як спонукальний мотив виробництва економічні потреби виявляють себе через економічні інтереси. У своєму підпорядкуванні потреби є основою інтересів, а інтереси — формою виявлення потреб.

Інтереси — ставлення людей до економічних благ, відносин між собою у процесі привласнення благ.

Цим зумовлюється об’єктивна, матеріальна природа економічних інтересів. Йдеться про те, що інтереси незалежно від рівня їх усвідомленості є економічним, а не психологічним явищем.
Як економічна категорія інтереси є виявом виробничих відносин, які зумовлюють умови існування людей — становище індивідів, соціальних верств, класів у суспільному виробництві, їх потреби. Усвідомлення людьми своїх інтересів надає їм осмисленої цілеспрямованості, завдяки чому вони стають спонукальною силою виробництва. Сформований, осмислений економічний інтерес живить пошуки засобів задоволення потреб і досягнення мети. Саме цим зумовлена провідна роль економічних інтересів у системі матеріального виробництва як рушійної сили різноманітних дій людей у межах усіх фаз суспільного відтворення.
Потреби та інтереси не тотожні. Якщо потреба, відображаючи необхідність для людини певних умов її існування, є одночасно і спонукальним мотивом, і метою, і наслідком виробництва, то інтерес — лише спонукальним мотивом, що зумовлює його спрямованість на досягнення цілі. Проте інтереси як спонукальний мотив виробництва не той об’єкт, що безпосередньо спонукає людей до економічної діяльності. Таким чинником є економічні стимули — форма реалізації економічних інтересів відповідно до їх внутрішньої спрямованості. Як потреби та інтереси, стимули теж об’єктивний, матеріальний феномен, хоча й проходять через свідомість людей, тобто усвідомлюються. Взаємозв’язок інтересів і стимулів полягає у тому, що інтереси пов’язані із сутністю виробничих відносин та економічних процесів, а стимули — з формами вияву сутності цих економічних процесів. Це, зокрема, пояснює, чому в сучасній ринковій економіці об’єктами (стимулами), що спонукають людей до діяльності, є такі форми вияву виробничих відносин, як заробітна плата, промисловий і торговельний прибуток, дивіденд, позичковий відсоток, рента, орендна плата тощо, а також гроші як загальна форма, в якій постають усі види доходів. Стимули спонукають до економічної діяльності, а через перехід інтересів у стимули відбувається реалізація інтересів.
Єдність інтересів і стимулів породжує матеріальну зацікавленість людей до праці, економічної діяльності. Це найбільш поверхова форма вияву потреб та інтересів, безпосередній стимул людей до діяльності. Поєднуючи інтерес (як усвідомлену потребу — мету діяльності) і стимул (збудник діяльності), вона є завершальною ланкою спонукальних чинників діяльності, виробництва. Отже, основні ланки спонукальних чинників до діяльності такі: виробничі відносини з притаманними їм економічними законами ® потреби ® інтереси ® мотиви ® стимули ® матеріальна зацікавленість.
Види економічних інтересів. Економічні інтереси є складною системою, всі елементи якої субординовані (підпорядковані), перебувають у взаємозв’язку і взаємодії. Серед основних їх видів виокремлюють особисті, колективні, суспільні економічні інтереси.
Особисті економічні інтереси. Вони є вираженням виробничих відносин індивіда з іншими суб’єктами суспільного виробництва з метою задоволення своїх потреб. Економічні форми, в яких матеріалізується особистий інтерес, — заробітна плата, премія, прибуток, дивіденд тощо, є водночас і засобами реалізації особистих інтересів та потреб. Так, реалізація інтересу працівника полягає у збільшенні індивідуального доходу (заробітної плати), реалізація інтересу власника (підприємця) — у збільшенні його власності (капіталу) та отриманні від неї гарантованого прибутку (підприємницького доходу). Використовуючи заробітну плату, прибуток та інші форми доходів на придбання речей, власники доходів присвоюють речі та задовольняють ними свої особисті потреби.
Колективні економічні інтереси. Виявлення потреб групи людей, об’єднаних однаковим становищем у системі суспільного виробництва, що створює спільні інтереси конкретного колективу, соціальної групи. Об’єктом колективних економічних інтересів є величина і якість кінцевого продукту, величина валового доходу підприємства, його соціальних фондів тощо, їх максимізація.
Суспільні економічні інтереси. Це виявлення потреб усього суспільства. Матеріалізацією суспільного інтересу є національний доход. Його максимізація та оптимальний розподіл на фонди споживання і нагромадження — основні засоби реалізації суспільного інтересу.
Ця трискладова структура економічних інтересів свідчить, що окремі індивіди з їх особистими інтересами об’єднані у певні колективи (фірми, підприємства), які мають свої спільні, тобто колективні, інтереси. Для отримання максимуму від виробничої діяльності підприємств потрібно їх колективні інтереси поєднати із суспільними (загальнонародними).
Субординування економічних інтересів, як і визначення їх сутності, розмежування та поєднання, має велике практичне значення. У командно-адміністративній економіці суспільні інтереси є пріоритетними щодо регіональних, регіональні — щодо колективних, а ті — щодо особистих. Засобом забезпечення цієї підпорядкованості інтересів є жорстке централізоване планування, яке обмежує реалізацію всіх складових системи інтересів, насамперед особистих.
У ринковій економіці домінує особистий інтерес, що послаблює реалізацію суспільних інтересів. Саме тому ринкові механізми реалізації суспільних інтересів потребують доповнення механізмами державного регулювання, створення та використання суспільних грошових фондів з метою задоволення суспільних потреб (фундаментальної науки, освіти, охорони здоров’я, оборони тощо). Це пояснює, чому при утвердженні в Україні принципів ринкового господарювання важливим є вироблення і функціонування механізму суспільної координації, гармонізації та оптимізації особистих, колективних, регіональних, суспільних інтересів для досягнення кінцевої мети суспільного виробництва — якнайповнішого задоволення потреб людини і суспільства.

Економічні категорії і закони

Пізнання сутності виробничих відносин, економічних явищ і процесів здійснюється через економічні категорії і закони.
Загальні особливості економічних категорій. Узагальнено економічні категорії відображають умови економічного життя людини, суспільства.

Економічні категорії (поняття) — теоретичне, мислене вираження певних структурних елементів виробничих відносин, економічних явищ, процесів та їх форм.

Так, економічну систему товарного виробництва, ринкової економіки відображає система категорій: «суспільний поділ праці», «приватна власність», «товар», «вартість», «гроші», «ціна», «попит», «пропозиція», «конкуренція» тощо; специфіку капіталістичної форми товарного виробництва: «товар робоча сила», «наймана праця», «капітал», «додаткова вартість», «норма додаткової вартості», «постійний капітал», «змінний капітал» тощо.
Система економічних категорій не хаотична, а субординована — у ній кожна наступна категорія підпорядкована попередній, виводиться з останньої, є її розгортанням, а вся система загалом визначається вихідною категорією історично конкретного суспільного способу виробництва, яка, у свою чергу, зумовлює його основну та похідні категорії. Наприклад, вихідною категорією капіталістичного способу виробництва є «товар», а основною — «капітал». Субординація категорій у їх системі зумовлена об’єктивним взаємозв’язком структурних елементів, властивим історично конкретній системі виробничих відносин. Крім того, система економічних категорій суспільного способу виробництва, який продовжує свій розвиток, «надбудовується» новими категоріями відповідно до процесу розвитку його виробничих відносин. Це можна проілюструвати появою категорії «лізинг» (довготермінова оренда машин, устаткування тощо з можливістю їх наступного викупу орендарем за заздалегідь обумовленою ціною), яка відображає особливості об’єктів, суб’єктів і форм сучасних орендних відносин. Тобто збагачення системи економічних категорій зумовлюється об’єктивною логікою розвитку виробничих відносин, їх окремих сфер і структурних елементів.
Обґрунтування економічних категорій є першим кроком на шляху теоретичного пізнання системи виробничих відносин, економічних явищ і процесів. Наступний крок у цьому напрямі — осягнення сутності системи виробничих відносин, пізнання внутрішніх зв’язків між її елементами, тобто з’ясування економічних законів функціонування та розвитку економічної системи певного способу виробництва, суспільства.
Сутність і особливості економічних законів. Якщо економічні категорії відображають сутність якогось одного виробничого відношення чи економічного явища, то економічні закони — внутрішньо необхідний взаємозв’язок між певними структурними елементами системи виробничих відносин та кількома однопорядковими економічними явищами і процесами.

Економічний закон — внутрішній, істотний, сталий, причинно-наслідковий взаємозв’язок між певними структурними елементами системи виробничих відносин, економічних явищ і процесів.

Досліджені економічною наукою економічні закони теоретично відображають причинно-наслідкові зв’язки як у середині виробничих відносин, економічних явищ і процесів, так і між ними, основу (сутність) цих зв’язків, тенденції розвитку суспільства. Економічним законам властивий найглибший ступінь пізнання людиною єдності, зв’язку явищ і процесів. Вони охоплюють явища і процеси, що виражаються у багатьох категоріях. Тому кожний економічний закон групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.
Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер, тобто існують і діють незалежно від свідомості, бажань та волі людей. Проте закони природи і закони суспільства (в тому числі й економічні) суттєво різняться між собою. Закони природи є дією сил природи незалежно від людини та поза її діяльністю, хоча люди використовують їх у своїй діяльності. Економічні закони виникають, функціонують, розвиваються у сфері економічної діяльності людей: виробництві, розподілі, обміні та споживанні благ. Тобто економічні закони, існуючи незалежно від свідомості, волі та бажання людей, не є незалежними від їх виробничої діяльності. Закони природи — вічні, оскільки вічна матерія та її рух. Економічні закони, навпаки, історичні, минущі. Як закони діяльності людей вони не могли виникнути раніше, ніж людське суспільство. З розвитком продуктивних сил і виробничих відносин суспільства змінюються й економічні закони. Про їх «вічність» (наприклад, закон піднесення потреб тощо) може йтися лише у тому сенсі, в якому «вічним» є людство та притаманне йому виробництво.
Об’єктивний характер економічних законів означає, що люди не можуть створювати, відміняти чи заміняти одні економічні закони іншими, як це буває із законами юридичними. Економічні закони діють незалежно від того, пізнані вони людьми чи ні. Ця особливість не зникає і після того, як люди починають осягати закони свого економічного життя. Вони діють не тому, що люди знають про них, а навпаки, люди знають про них тому, що вони діють. Об’єктивний характер економічних законів знаходить свій вияв у наслідках їх дій, які також не залежать від бажань людей. Ніхто, наприклад, не хоче настання економічних криз, проте вони періодично повторюються протягом більш ніж півтора століття. Це означає, що в суспільстві діють сили (економічні закони), які не залежать від волі й бажання людей.
Економічні закони функціонують у царині виробничої діяльності людей. Проте дії людей можуть як відповідати, так і не відповідати економічним законам. Це, зокрема, має місце тоді, коли роботодавці у гонитві за прибутком не відшкодовують найманим працівникам через заробітну плату вартість їх робочої сили. Економічні, політичні та інші форми боротьби різних верств і класів суспільства, спричиненої розбіжностями їх економічних інтересів, є формами вияву об’єктивної природи та сутності економічних законів. Тому економічні закони реалізуються не так чітко, як закони природи, а виступають як панівні тенденції економічного розвитку суспільства, як основний напрям цього розвитку. Яким він буде, залежить від механізму використання економічних законів, характеру їх дії.

Характер дії економічних законів і механізми їх використання. Класифікація економічних законів

Характер дії економічних законів і механізми їх використання. Економічна діяльність людей є і процесом дії, і процесом використання економічних законів. Дія економічних законів відбувається через свідому діяльність людей на всіх рівнях економіки. Проте свідоме використання економічних законів передбачає пізнання сутності та механізму дії кожного закону зокрема і всієї їх системи загалом, вироблення принципів, форм і методів їх використання. Хоч економічні закони незалежні від свідомості, проте їх дія завжди опосередковується свідомою діяльністю людей — способами та методами використання властивостей економічних законів.
Дія економічних законів може бути стихійною або планомірною. Вони діють стихійно, якщо люди свідомо не підпорядковують свою діяльність їх властивостям. Тоді економічні закони діють як непізнана, стихійна сила. І хоча кожна людина бере участь в економічній діяльності свідомо, переслідує певну мету, свій інтерес, проте кінцевий суспільний результат за таких умов складається не як заздалегідь очікуваний (спланований), а як симбіоз (грец. symb§osis — співіснування) стихійних, розрізнених дій і наслідків економічної діяльності. Нерідко він виявляється протилежним тій меті, яку ставили перед собою люди.
Пізнання людьми властивостей економічних законів змінює механізми їх дії, форми суспільного розвитку. Якщо люди пізнали властивості економічних законів і підпорядковують їм свою діяльність, то економічні закони, не втрачаючи своєї об’єктивності, здійснюються не стихійно, а свідомо, планомірно. У загальному розумінні планомірність — свідома форма діяльності відповідно до заздалегідь визначеної мети. Умовою досягнення такої мети є діяльність, яка спирається на з’ясовану природу економічних законів і не суперечить їм. За словами німецького мислителя Фрідріха Енгельса (1820—1895), суспільні сили, як і сили природи, діють сліпо, насильницьки, руйнівно, доки люди не пізнають їх та не починають рахуватися з ними. Проте якщо з’ясована їх природа, вони можуть перетворитися з демонічних володарів на покірних слуг. Тут така сама різниця, яка існує між руйнівною силою блискавки та електрикою, що покірно діє у телеграфному апараті чи дуговій лампі, між пожежею і вогнем, керованим людиною.
Передумовою свідомого використання економічних законів є теоретичне пізнання їх сутності, змісту, форм вияву, конкретних умов дії в конкретний період розвитку суспільства, розкриття взаємозв’язку між окремими економічними законами як елементами системи економічних законів. Це потребує виокремлення серед них системоутворюючих законів, які визначають спрямованість, характер і міру поступального розвитку економіки. Наприклад, у межах капіталістичного способу виробництва таким системоутворюючим законом є закон додаткової вартості — створення додаткової вартості найманими працівниками та її присвоєння роботодавцями (капіталістами).
Наступною ланкою механізму свідомого використання економічних законів є формулювання конкретних завдань і цілей як на рівні окремих господарюючих суб’єктів, так і на рівні економіки загалом з урахуванням властивостей економічних законів, тобто розроблення економічної політики держави. Якщо господарська діяльність не зважає на властивості економічних законів, це породжує елементи стихійності, наслідком чого є втрата матеріальних, трудових, фінансових ресурсів тощо.
Свідоме використання економічних законів передбачає суспільну діяльність щодо організації та управління економічними, соціальними процесами. Через створення відповідних організаційних і управлінських структур, використання певних форм та інструментів управління господарськими процесами відбувається реалізація економічної політики, тобто узгодження практичних дій держави і господарюючих суб’єктів з економічними законами суспільства.

Економічна політика — система визначених державою довгострокових і поточних цілей (стратегії і тактики) у сфері економічного розвитку суспільства, комплекс відповідних державних заходів, спрямованих на їх досягнення з використанням державної влади.

Економічна політика, яку проводять держава та окремі господарюючі суб’єкти, є найзагальнішою формою свідомого використання економічних законів на практиці, формою «сплавлення» об’єктивного (економічних законів, виробничих відносин, інтересів) та суб’єктивного (свідомої економічної діяльності людей, суспільства). Це вказує на зв’язок економічної політики з політичною економією. Політична економія з’ясовує, що і чому відбувається в реальній економіці. Економічній політиці притаманна переважно нормативна функція: вона вирішує, що треба зробити, щоб досягти певних цілей економічного та соціального розвитку. Осилити це завдання економічна політика не може без залучення політичної економії, без спирання на знання економічних законів, механізмів їх дії і використання.
Призначення економічної політики полягає у свідомому сприянні держави природному, тобто згідно з економічними законами та інтересами суспільства і його індивидів, економічному розвитку, запобіганні кризовим явищам тощо. Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватися, гнучко реагувати на стан економіки, її проблеми та суперечності.
Класифікація економічних законів. Виробничим відносинам і економічним процесам притаманні елементи історичної сталості, рухомості та мінливості. Поширюються ці особливості й на економічні закони як внутрішні зв’язки виробничих відносин та економічних процесів. Відповідно до цього економічні закони поділяють на всезагальні (наскрізні, всеосяжні), специфічні та загальні.
Всезагальні (наскрізні, всеосяжні) економічні закони. Вони виражають об’єктивні, суттєві, внутрішні, сталі причинно-наслідкові зв’язки, властиві суспільному виробництву за будь-яких історичних умов, з’єднують попередні і наступні соціально-економічні етапи розвитку людства в єдине ціле, що дає змогу розглядати суспільний розвиток як єдиний поступальний процес. Ці закони притаманні всім суспільним способам виробництва. До них належать закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил; закон зростання продуктивності суспільної праці (закон економії робочого часу); закон усуспільнення праці і виробництва; закон піднесення потреб; закон власності (привласнення) тощо.
Всезагальні економічні закони відображають наскрізні економічні зв’язки і відносини, а не специфіку історично конкретного суспільного способу виробництва. Вони не лише зберігаються (не сходять з історичної арени) у процесі розвитку суспільства, а й відіграють всезростаючу роль. Всезагальні економічні закони визначають головний напрям поступального розвитку суспільного виробництва, розкривають об’єктивні чинники зростання його ефективності, діалектику взаємозв’язку продуктивних сил і виробничих відносин.
Специфічні економічні закони. Діють лише в межах певного суспільного способу виробництва та визначають його особливість порівняно з іншими суспільними способами виробництва. Ці закони виражають сутність, зумовлюють і відображають особливість відносин привласнення умов і результатів виробництва певної соціально-економічної формації. У структурі специфічних економічних законів будь-якого суспільного способу виробництва визначальна роль належить його основному економічному законові. Будучи законом основного виробничого відношення певного способу виробництва, він визначає специфіку суспільного способу виробництва, є рушієм його розвитку. Так, основний економічний закон капіталістичного способу виробництва — закон додаткової вартості. Інші специфічні економічні закони певного суспільного способу виробництва похідні від основного економічного закону, постають як форми дії, реалізації його властивостей. Цю функцію виконують і економічні закони, притаманні окремим стадіям розвитку певного суспільного способу виробництва. Наприклад, стадії розвитку капіталізму, на якій домінує вільна конкуренція, притаманний закон середнього прибутку, а монополістичній стадії його розвитку — закон монополістичного прибутку, який діє поряд із законом середнього прибутку.
Специфічні економічні закони є механізмами розвитку су- спільного способу виробництва лише за відповідності його виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил. З виникненням і поглибленням невідповідності виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил специфічні економічні закони втрачають прогресивний вплив на їх розвиток, гальмують суспільно-економічний прогрес і разом із застарілими виробничими відносинами сходять з історичної арени. Наприклад, у період становлення і розвитку феодального способу виробництва закон феодальної ренти сприяв розвитку його продуктивних сил, був законом суспільного прогресу. Цю функцію він почав утрачати з виникненням невідповідності феодальних виробничих відносин розвинутішим продуктивним силам на тому етапі розвитку феодального способу виробництва, якому відповідає грошова форма феодальної земельної ренти. На цьому етапі феодальні виробничі відносини замінилися капіталістичними, зійшли з історичної арени економічні закони феодалізму, почали діяти специфічні економічні закони капіталізму.
Кожен специфічний економічний закон регулює функціонування певної фази суспільного виробництва, є засобом функціонування основного економічного закону конкретного суспільного способу виробництва, який втілює у собі його мету і засоби її досягнення.
Загальні економічні закони. Це особливий тип економічних законів, їх не можна віднести ні до всезагальних, ні до специфічних, оскільки вони не формують специфіки конкретного суспільного способу виробництва, діють у межах не одного, а низки суспільних способів виробництва. Ці закони відображають внутрішні, суттєві, сталі причинно-наслідкові зв’язки, властиві виробничим відносинам та економічним процесам кількох суспільних способів виробництва. До них належать закони, притаманні суспільствам із товарною формою виробництва: рабовласницькому, феодальному, капіталістичному. Такими є закон вартості, закони грошового обігу, закон попиту, закон пропозиції, закон конкуренції тощо.
Отже, структуру системи економічних законів певного суспільного способу виробництва утворюють всезагальні, специфічні та загальні закони, органічна єдність та взаємодія яких визначають магістральний напрям розвитку суспільного виробництва, механізм функціонування певного способу виробництва, заміну одного суспільного способу виробництва іншим.

Предмет і функції політичної економії

Попередній розгляд змісту і складових суспільного способу виробництва підводить до необхідності з’ясувати, що є предметом політичної економії — продуктивні сили, виробничі відносини чи однаковою мірою те й інше.
Предмет політичної економії. Функціонування продуктивних сил у взаємозв’язку всіх їх складових (людей, засобів і предметів праці) є процесом створення продуктів, що вивчають конкретні техніко-технологічні науки (агрономія, металургія тощо). Саме тому продуктивні сили не можуть бути безпосереднім предметом вивчення політичної економії. Як стверджував німецький мислитель Карл Маркс (1818—1883), «політична економія — не технологія», вона має справу зі специфічними суспільними формами виробництва багатства, тобто з другою стороною суспільного способу виробництва — виробничими відносинами.
Згідно з таким підходом предметом політичної економії є не виробництво матеріальних цінностей як таких, а суспільні відносини людей у процесі виробництва благ, суспільний спосіб виробництва. За словами Ф. Енгельса, політична економія є наукою про умови та форми, за яких відбувається виробництво та обмін у різних суспільствах і за якими у кожному конкретному суспільстві здійснюється розподіл продуктів.
Таке уявлення про предмет дослідження політичної економії ще було відсутнім на етапі її зародження — етапі меркантилізму. У працях видатних представників меркантилізму, а саме англійців Вільяма Стаффорда (1554—1612), Томаса Мена (1571—1641), французького економіста А. де Монкретьєна та інших немає й натяку на виробничі відносини як на предмет політичної економії. Пояснюється це тим, що на етапі зародження політичної економії, як і будь-якої іншої науки, дослідження охоплювало не внутрішні властивості свого предмета, а поверхові форми їх вияву, що унеможливлювало розуміння сутності і визначення предмета науки. Це також пояснює, чому в період становлення політичної економії її предметом вважали виробництво багатства, а не його (виробництва) суспільну форму — виробничі відносини.
Формування погляду на виробничі відносини як на предмет політичної економії починається в межах другого етапу її розвитку — етапу класичної буржуазної політичної економії. У працях найвидатніших представників цього етапу, зокрема англійських економістів Вільяма Петті (1623—1687) («Трактат про податки і збори»), А. Сміта («Дослідження про причину і природу багатства народів»), Давида Рікардо (1772—1823) («Основи політичної економії та оподаткування»), французького економіста Франсуа Кене (1694—1771) («Економічна таблиця») та інших економістів, здійснено перехід від дослідження відносин сфери обігу (торгівлі), що характерне для меркантилізму, до дослідження економічних відносин у сфері виробництва благ. Предметом дослідження стають не лише поверхові форми їх вияву, а й притаманні їм внутрішні зв’язки. Так, В. Петті, досліджуючи відносини з виробництва товарів, доводив, що праця є творцем вартості, на основі якої здійснюється обмін товарів. А. Сміт у внутрішньому зв’язку заробітної плати і прибутку вбачав відносини між найманою працею і капіталом, розкрив класову структуру буржуазного суспільства, виокремив три основні його класи: капіталістів, найманих працівників, землевласників. Д. Рікардо у земельній ренті та орендній платі вбачав відносини між землевласниками, капіталістами-орендарями і найманими працівниками, вважав, що предметом політичної економії є економічні відносини людей, які утворюють певні суспільні класи. Отже, наукове розуміння предмета політичної економії започатковане поглядом на нього як на виробничі відносини.
Як відомо, внутрішні, сутнісні, стійкі причинно-наслідкові зв’язки, притаманні певним структурним складовим виробничих відносин і економічних процесів (наприклад, процесу переносу вартості засобів виробництва на виготовлені товари, процесу створення нової вартості тощо), утворюють економічні закони. Необхідність їх дослідження є наступним етапом у науковому розумінні предмета політичної економії. Зокрема, Д. Рікардо головним її завданням вважав дослідження законів, що регулюють розподіл національного доходу між класами та індивідами суспільства у формі заробітної плати, прибутку і земельної ренти. Ф. Енгельс характеризував політичну економію як науку про закони, що регулюють виробництво та обмін життєвих благ у суспільстві. Отже, економічні закони є органічною складовою предмета політичної економії, яка визначає її саме як науку. Адже будь-яка наука стає нею лише тоді, коли формулює закони її предмета, тобто може довести, що явища і процеси, які вона вивчає, підпорядковані певним законам, перебувають у постійно повторювальному причинно-наслідковому зв’язку, діють у певному порядку і відображають певну закономірність розвитку.
Предмет політичної економії не обмежується виробничими відносинами та економічними законами. У такому розумінні він не містить того фактора історичного руху виробничих відносин і економічних законів, яким є продуктивні сили. Дослідження виробничих відносин та їх економічних законів відокремлено від продуктивних сил позбавляє змоги з’ясувати генезис виникнення історично конкретних виробничих відносин і економічних законів, тенденцій їх розвитку і відмирання. Однак продуктивні сили як технологія виробництва благ не є предметом політичної економії. Ним є їх суспільний характер, тобто соціальний спосіб, яким люди використовують свої продуктивні сили. Залежно від цього способу (індивідуального, групового чи суспільного) може йтися про межі сукупної робочої сили, рівень суспільного характеру продуктивних сил. Соціальний спосіб використання (характер розвитку) продуктивних сил залежить від рівня їх розвитку, який характеризується якістю робочої сили, технічною озброєністю, знаряддями праці, ступенем оволодіння силами природи, рівнем розвитку науки. Наприклад, ручні знаряддя праці мають приватний характер, що зумовлено індивідуальним способом їх використання (удвох одночасно працювати швейною голкою, молотком, сокирою тощо неможливо). У цьому закорінена приватна власність на засоби виробництва як основа всієї сукупності виробничих відносин. Машинні знаряддя праці мають суспільний характер, оскільки певну систему спеціалізованих машин, що утворюють фабрику або завод, може привести у дію лише колектив працівників (колективний спосіб використання), а це зумовлює колективну або суспільну власність на засоби виробництва. Тому такі великі перевороти у рівні розвитку продуктивних сил, як заміна кам’яних знарядь праці залізними, ручних знарядь — машинами, використання у виробничих процесах сил пари, електричної та атомної енергії, автоматизації та інформатизації виробництва, що зумовлюють зміну суспільного характеру продуктивних сил, не можуть бути поза увагою політичної економії. Це означає, що політична економія вивчає виробничі відносини як суспільну форму розвитку продуктивних сил конкретної суспільно-економічної формації, розкриває внутрішні суперечності двох сторін суспільного способу виробництва як рушійну силу його розвитку. З цього випливає, що предметом політичної економії є економічні закони суспільних відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ у взаємозв’язку з продуктивними силами (суспільним характером їх розвитку).
Однак і це визначення предмета політичної економії не є повним, оскільки воно не відображає зв’язок сукупності виробничих відносин як економічного базису суспільства з його надбудовою — сукупністю політичних, правових та інших суспільних відносин. Цей зв’язок полягає у впливі базису на надбудову і надбудови на базис, яка допомагає йому зміцніти і розвинутися, а також ліквідувати застарілий базис, сформувати новий. Вплив базису на надбудову виявляється у таких аспектах:
— базис визначає соціальний характер надбудови відповідно до власного соціального характеру;
— базис вростає у надбудову, тобто відносини виробництва, розподілу, обміну і споживання благ переносяться на відносини надбудови, охоплюють і підпорядковують їх собі.
Цей процес яскраво виражений у постсоціалістичних країнах, що капіталізуються: у них ринкові відносини вже охопили політичні відносини (боротьба політичних партій за владу перетворилася на ринок, своєрідним товаром якого є сама влада, рекламу якого здійснюють певні капітали за допомогою засобів масової інформації), сімейні відносини (шлюбний контракт), культурні відносини (перетворення продуктів культури на товар) та інші складові надбудови.
Вростання базису в надбудову наділяє її інститути функціями, яких вимагає базис. Насамперед це стосується такого інституту надбудови, яким є держава. Як орган суспільства, загальною функцією якого є управління людьми через управління відносинами між ними, держава виконує і суто економічні функції: розподілу національного доходу між класами та верствами населення (податкова система), регулювання всіх процесів суспільного відтворення (система правових та економічних інструментів) з метою забезпечення загальної ринкової рівноваги, створення умов для інноваційного і сталого розвитку економіки тощо. Вона є і безпосереднім суб’єктом господарювання як власник підприємств окремих галузей економіки.
Внаслідок вростання виробничих відносин у надбудову поєднується об’єктивне і суб’єктивне — об’єктивні виробничі відносини з суб’єктивними діями людей у політичних, правових та інших відносинах надбудови — реальне і формальне надання виробничим відносинам (як санкціонованим державою) соціального характеру. Це виявляється у встановленні державою багатьох соціально-економічних нормативів: тривалості робочого дня, розмірів мінімальної заробітної плати, межі бідності тощо. І хоч предметом політичної економії є суто об’єктивні виробничі відносини, вона не може залишити поза увагою привнесені у надбудову (вторинні, третинні) відносини. Не випадково К. Маркс складовою предмета дослідження капіталістичного способу виробництва вважав державу як концентрований вияв буржуазного суспільства, у тому числі податки, державний борг, державний кредит тощо. Йому також належать поняття «вторинні», «третинні», «похідні», «перенесені», «непервинні виробничі відносини».
Отже, класики буржуазної (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо) і пролетарської (К. Маркс, Ф. Енгельс) політичної економії вважали її предметом об’єктивне — суспільні відносини між людьми у процесах виробництва, розподілу, обміну і споживанні благ, притаманні їм економічні закони у взаємозв’язку з продуктивними силами та надбудовою суспільства.
У другій половині ХІХ ст. започатковано суб’єктивно-психологічний підхід до предмета політичної економії. Англійський економіст, статистик і філософ Вільям-Стенлі Джевонс (1835—1882) у праці «Теорія політичної економії» (1871) за вихідний пункт дослідження взяв бажання (потреби) індивіда, тобто відносини людини до продукту, а головним завданням економічної науки вважав вивчення умов отримання споживачем максимуму насолоди за мінімуму витрат. Згідно з таким поглядом економічні закони є похідними від суб’єктивно-психологічних мотивів та оцінювань індивідів. Відмовившись від традицій класичної політичної економії, В.-С. Джевонс проігнорував і поняття «політична економія», замінивши його поняттям «економічна теорія».