Опис

Його останнє шкільне літо
надто драматичне.
Важко знаходити порозуміння
із собою і найближчими людьми.
Навіть захоплення графіті
не дає відчуття наповненості життя.
Енергії неприкаяності керують ним.
І ось, зустрівши молоду жінку,
він піддається нестримному потягові до неї,
переживає незбагненні почуття
і здобуває незвичний досвід
Забувши про все, живе нею.
Та жінка стала його світлом,
його тривогою і ревністю.
Усе змінилося з поверненням дівчини,
яка колись розбила йому серце.
Обставини змушують зробити вибір
між дитячою закоханістю,
що переросла в хворобливу одержимість,
і коханням.
Перший дорослий вибір.
Обставини виявилися нещадними до нього.
А він ще не мав внутрішньої сили,
щоб протистояти випробуванням.
Через багато років
герой згадує ті події і намагається
краще зрозуміти себе.

Уривок із повісті Ольги Лілік “Чорний дощ”

Моєю першою жінкою була Марта.
Минуло багато років, але я й досі пам’ятаю той літній день, безхмарний і спекотний. Робити було нічого, тому я просто вештався містом. Саме звернув до річки, коли повз мене проїхало авто. Зупинилося біля старого покинутого будинку. З нього вийшла молода жінка. Я сповільнив ходу, розглядаючи її. Вона зняла взуття і зробила кілька кроків по траві босоніж. Аж раптом її покликала бабця
з сусіднього двору:
— Марто?! Невже ти?
Я зупинився, спостерігаючи за ними.
— Доброго дня, тітко Зіно, — сказала незнайомка. У неї був низький голос, приємний і виразний.
— Це ж треба! — вигукнула бабця. — Скільки років минуло! Чому ж до матері не приїжджала? Вона тебе кожного дня виглядала. А могилку я доглядаю. Тільки вчора квітки посадила.
— Дякую…
— Надовго приїхала?
— Назавжди.
— Отакої. А раніше втекти хотіла. Чоловік ображає? — вже тихіше спитала бабця.
— Ні.
— Це голос рідного дому тебе покликав, дитино.
Тепер Марта дивилася на сусідній будинок, який стояв трохи далі — великий, із зеленим дахом. Бабця помітила:
— Богдана виглядаєш? Нема його. Поїхав.
— Поїхав… Давно?
— Давно. Одружився і виїхав кудись. А якою гарною парою ви були в школі. І як він тебе чекав.
— Ось і повернулася.
— Лишенько! — схопилась бабця з місця. — У мене ж борщ на плиті. Побіжу. А ти заходь у гості, заходь.
Бабця зникла за парканом, а Марта ще довго дивилася на будинок із зеленим дахом. Потім розгублено роззирнулася навколо, наче не знала, що робити далі. Повернулася до свого авто, відкрила і закрила дверцята. Дістала сигарету, але не підкурювала, тримала в руці. Сіла в траву, обхопивши коліна руками. Так і завмерла, немов чекаючи когось. Але ніхто не приходив.
Увечері побачив Марту в магазині. Вона була нижчою на зріст, ніж мені здалося здалека. Струнка, з довгим чорним волоссям. Крізь дуже білу і тонку, немов паперову, шкіру, голубіли судини. Продавчиня впізнала її, почала жваво розпитувати і щось розповідати. Марта уважно слухала, іноді озивалася своїм низьким голосом. Вікно жадібно ловило останні сонячні промені, один із них упав Марті на обличчя. Вона доторкнулася до щоки, заплющила очі, усміхнулася сама до себе. Коли виходила з магазину, несподівано подивилася на мене. В її погляді розчинилося сонячне світло, як молоко в каві.
Наступного дня зустрів Марту в парку. Вона повільно йшла стежкою повз розкидані серед дерев гіпсові статуї. Піонер, робітник, колгоспниця, спортсмен — я завжди ненавидів ці атрибути радянських часів. Якось із моїм другом Сашком хотіли демонтувати хоча б один із них, але нам завадили перехожі. Марта зупинилася біля статуї піонера, яку я нещодавно розмалював.
— Якийсь він… інший, — задумливо проказала, наче сама до себе.
— Подобається? Я старався.
Марта звела на мене свої великі сині очі:
— Місцевий художник?
— Початківець, — я чемно вклонився.
— Непогано… — Марта роздивлялась нове вбран-
ня піонера. — Навіть дуже добре. Я бачила в місті графіті. Теж твоя робота?
— Моя.
— І графіті ніби збитого машиною чоловіка на переході?
— То директор школи. Однокласники замовили.
Марта ледь помітно всміхнулася, її очі враз посвітлішали:
— І хто тебе надихає? Бенксі?
— Він теж. І ще одна дівчина. Можу показати, — з готовністю запропонував я.
Марта знизала плечима, кивнула. Я звернув зі стежки, вона рушила слідом.
— Ми вже зустрічалися, — сказала.
— У магазині.
— Набагато раніше.
— У минулому житті? — бовкнув я просто так.
Вона не відповіла.
Ми вийшли до захованого за кущами бузку дива — вирізьбленої на стовбурі засохлого дерева дівчини з довгими розпущеними косами у вінку з польових квітів. Марта на якусь мить завмерла, потім підійшла ближче, торкнулася скульптури — обличчя, волосся.
— Це мавка, — вирішив пояснити я.
— Чому? — якось дивно глянула на мене.
— Не знаю, — зніяковів від її погляду. — Просто… Схожа.
— Він називав її інакше… — Марта дивилася на скульптуру, як на когось рідного, потім почала розглядати щось на стовбурі. Її обличчя посмутнішало. — Дякую за екскурсію, — різко відвернулася і швидко пішла.
Унизу на стовбурі я знайшов напис, якого не помічав раніше: «Моїй коханій Марті від Богдана».
Дискотека «Парадіз» була в будівлі колишнього магазину. Її хазяйка, яку всі називали Федорівною, закінчила інститут у Києві й повернулася в рідне місто дипломованим спеціалістом. Просидівши рік без роботи, влаштувалася офіціанткою, потім відкрила бар, а кілька років потому — дискотеку, за її словами: «Щоб молодь не вешталася хтозна-де». Федорівна — тітка на вигляд сувора, а насправді добра, ми її поважали. Алкоголь таким, як ми, не продавала, наркотики на дискотеці були суворо заборонені. У мене з Федорівною були особливі стосунки. Вона вірила у мій талант — дозволила моїми графіті прикрасити майже всі стіни в приміщенні дискотеки.
Мій друг Сашко запізнювався, тому я трохи розім’явся на танцполі. Не помітив, коли саме прийшла Марта. Побачив уже в барі з Федорівною. Вони пили коньяк і розмовляли. Марта знову тримала в руці сигарету. Я сів за сусіднім столиком і покликав Лізу, знайому, яка працювала в барі офіціанткою.
Трохи дивна була та Ліза. Ніби все мала — багатих батьків, розум, вроду. «На відмінно» вчилася у школі, вступила до столичного університету, закінчила його з червоним дипломом, влаштувалася на престижну роботу в Києві. На неї чекало казкове майбутнє: заміжжя, діти, квартира, дача, новеньке авто. Але все гарне й правильне, видно, почало її дратувати. Ліза повернулася додому, стала випивати, водилася з місцевими п’яницями, час від часу підробляла офіціанткою. Інколи після пляшки горілки з Лізою ставалися напади відвертості. Тоді вона розповідала, що її внутрішній світ не може співіснувати із зовнішнім, що вона не має імунітету до життя, що набагато легше взагалі нічого не відчувати і таке інше.
Ліза вмостилася поруч, почала розказувати, що має хвилину перепочити, бо сьогодні дуже гамірний день і вона геть забігалася. Я вдавав, що слухаю, а сам краєм ока спостерігав за Мартою. Ліза це помітила і спитала:
— Сподобалася?
Я вдав, що не почув.
— Моя однокласниця. Вона теж тікала.
— Від кого?
— Від нудьги і безнадії. Їй пощастило — підчепила багатенького буратіно. Тільки не знала головного, — Ліза нахилилася до мене і прошепотіла: — Від самої себе втекти неможливо.
— Не привітаєшся з однокласницею?
— Ми не дружили. А от Федорівна завжди її підтримувала, — Ліза підперла голову рукою, зітхнула: — Наша добренька Федорівно, чого ж ти не сказала нам правди? Та годі вже, — махнула рукою. — Не псуй мені настрій. У мене сьогодні він чудовий. Я переїхала до баби.
— У стару хату біля кладовища? — здивувався я.
— Вона єдина не нудить. З мамкою і татком більше жити не можу.
Лізин батько — директор школи, мати — голова районної адміністрації. Вони цілий рік умовляли доню взятися за розум, навіть погрожували примусовим лікуванням від алкоголізму.
— Вони хочуть повернути мене в те зміїне кубло, — так вона називала Київ. — Хочуть, щоб у мене все було прекрасно. Але в мене зараз усе прекрасно. А тоді було зовсім не прекрасно! — вона майже кричала.
Відвідувачі почали зацікавлено озиратися на нас, Марта з Федорівною теж звернули увагу.
— Не галасуй, — попросив я Лізу. — Федорівна й так не хотіла брати тебе на роботу, навіть я її просив.
— У мене все прекрасно, зрозумів? — Ліза підвелася: — Ну, добре, піду працювати. Який у мене вигляд? — спитала, поправляючи перепалене «хімією» волосся.
— Прекрасний, у тебе все прекрасно, — дурнувато повторив я, наче папуга.
Федорівна кудись пішла, і Марта залишилася за столиком сама. Вона подивилася на мене. Я усміхнувся, але вона відвернулася до вікна. Щось шукала там, у сутінках. Тільки тоді помітив, як вона схожа на мою мавку.
На дискотеку потроху сходилася молодь. З’явив-
ся Сашко з гітарою, яку всюди тягав за собою, підсів, почав розказувати щось, але я його не слухав. Крадькома дивився, як Марта йшла до виходу босоніж. Взуття тримала в руках.
Хоча сонце сіло, в повітрі стояла страшна задуха, жодного подиху вітру. Волали цвіркуни, наче благаючи про допомогу. Десь далеко шуміла
дорога, там люди поспішали жити або померти. Я зупинився перед старим покинутим будинком. Згадував, як Марта ходила по траві, як стояла в магазині, облита сонячним світлом, як сиділа в барі, похитуючи босою ногою в такт музиці. Поруч прошмигнув кажан. Я озирнувся.
— Мене чекаєш? — Марта стояла майже поруч.
Я завагався між «тебе» і «вас», тому просто кивнув. Вона мовчки дивилася на мене, як я, бувало, на дошку зі складним рівнянням. Нарешті спитала:
— Покажеш мені свої графіті?
— Що… всі?
— Всі, — і вона першою рушила вперед.
— Але ж зараз ніч, темно.
— Нічого, — всміхнулась Марта, — у мене є сірники.
Дорогою пояснила:
— Тільки так і треба роздивлятись роботи таємничого Бенксі. У темряві, присвічуючи собі сірниками.
Коли ми обійшли всі мої графіті, Марта спитала:
— А картини ти малюєш?
— Це мені не цікаво.
— Чому?
— У сучасному мистецтві не залишилося нічого справжнього. Самі лицеміри й бездари.
— Їх усюди вистачає, в стріт-арті теж. Але є й талановиті люди, які створюють гарні речі. Не важливо, картини чи графіті. А ти — талановитий. Як і він, — Марта замовкла, згадуючи про щось, або про когось. — Він подарував нашому заповіднику скульптуру янгола. Її потім розбили вандали.
Я добре пам’ятав інцидент з янголом, якому відбили спочатку одне крило, потім друге.
— Того янгола полагодили.
— Невже? — на Мартиному обличчі оселилася тиха радість.
— Ходімо.
— Там зараз зачинено.
— Проведу через службовий вхід.
Ми йшли алеєю до старовинної дворянської садиби. Разом із парком і ставком вона утворювала історико-культурний заповідник, про який я знав навіть більше, ніж мені хотілося.
— Звідки в тебе ключ? — спитала Марта.
— Мама — директор заповідника. Це вона врятувала янгола. Добилася, щоб його відремонтували.
— Такий директор — рідкість у наш час.
— Гроші в директора теж рідкість. Працівники заповідника вже рік без зарплати.
— Все так погано?
— Гірше. Новий готель поряд бачила? Хазяїн накинув оком на садибу. Хоче бізнес розширювати.
І я не думаю, що його хтось зупинить.
— Тільки той, у кого більше грошей. І як твоя мама, тримається?
— Вона все розуміє, але не здається. Мотається по інстанціях. А тим часом тихенько псуються скульптури в парку. То Аполлон голову втратить, то лев лапу.
Ми зупинилися біля скульптури янгола, якому після довгих років повернули його крила.
— Дивний цей янгол, — сказав я.
— Чому? Бо крила не з пір’я?
— Колючки якісь…
— Це гілки дерев, вони дають йому силу і піднімають до хмар, — Марта глянула на мене. — У тебе так само. Ти малюєш не те, що бачиш, а те, що відчуваєш.
Я замислився над її словами набагато пізніше, коли малював свою першу картину. А тоді просто сховав зніяковілий погляд. Ми ще трохи постояли біля «янгола саду», як назвала його Марта, і рушили схилом униз до ставка.
— Я дуже вдячна твоїй матері, — сказала Марта, — і хотіла б якось їй допомогти. Я щось придумаю.
Вийшли на берег, посідали в траву. Марта задивилась на зоряне небо, а я — на неї. Біле, аж прозоре обличчя було зовсім близько.
— Колись тут був човен, — озвалася тихо.
— Він на іншому березі.
Марта рвучко звелася.
— Давай хто швидше, — і, як була, в одязі першою стрибнула у воду.
Я шубовснув за нею.
Тепла ніч не поспішала відпускати нас зі своїх обіймів. Ми стояли біля Мартиного будинку.
— Добре, бувай, — сказав уже втретє, але з місця не зрушив.
— Бувай…
— Я захворію й помру, — вода вже не стікала з мене струмками, але в кросівках і досі хлюпало.
— То швидше йди додому.
— Добре… бувай.
Переступав з ноги на ногу, міркуючи, що ще сказати, аби затриматися.
— У тебе є в щось перевдягнутися?
— Сарафан тебе влаштує?
— Цілком. І ще чогось випити. Міцного.
— Хіба що чаю.
— Тільки швидше. Я таки замерз.
Марта зробила крок назустріч і взяла мене за руку. У неї були холодні пальці. Довгі й тонкі, як її сигарети.

Уривок повісті Ольги Лілік “Чорний дощ” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити повість Ольги Лілік “Чорний дощ” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Ольги Лілік “Чорний дощ” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.