Дай сили заплакати. Роман-видіння (ВЦ «Академія)

60,00 грн.

Кешеля Д.

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 128 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», — благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях».

А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому.

Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках,  вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони  не знали.

Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це — глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.

У цьому світлому романі — не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність:

«Життя — це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати».
«Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці».
«Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача».
«Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах».

Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає  цей роман-видіння, роман-одкровення.

Уривок із роману Дмитра Кешелі “Дай сили заплакати”

З північного боку гори Ловачки, праворуч від Єрусалимських горбів, слалося загадково-усміхнене урочище Рекестр. Здавна його називали Долиною снів. Це була гладенька, як сплячі води у гірському озері, рівнина, оточена величезним насипом, схожим на сторожових псів.
Землі в Долині снів споконвіків були вільними, нічийними, ніхто на них не зазіхав. Тут ніколи не росли кущі, дерева, навіть трави… Вся долина була встелена велетенським килимом зеленого, пишного і тучного моху, з якого постійно спливав кольоровий туман. За ясної погоди він трохи танув, а ось під час негоди, особливо восени і взимку, рівнину заливало таким густим і щільним покровом, що людина, потрапивши сюди, заплутувалась у тумані, як у щільному й клейкому павутинні.
Одні подейкували, що у біблійні часи Господь із небес поскидав сюди бунтівних ангелів. І тому ця земля навіки залишилася безплідною. Інші твердили своє — в Долині снів душі померлих скорботно моляться сорок днів, перед тим як вознестися на небо.
Ще оповідають: долина снів — брама у світ, де зникає матеріальне, закінчується час і починається Вічність…
Коли сов’єтська власть відібрала від людей землю, дійшло і до Долини снів. Оскільки в колгоспі не мав вільно гуляти жоден клапоть землі, місцеве начальство вирішило записати у колгосп і Долину снів. Цим самим влада мала намір назавжди покінчити з чудесами, що коїлися в Рекестрі. У колгоспі прийняли рішення розорати Долину снів і засіяти кукурудзою. Оскільки із місцевих людей ніхто не захотів іти туди із плугом і розорювати сни, завезли техніку із Ракошинського колгоспу.
Трактори з величезними плугами цілий день і цілу ніч перегортали у Рекестрі скиби землі. А на ранок трактористи зі страхом побачили, що все наоране впродовж доби за одну мить кудись зникло. Долина снів лежала в первісному стані: заросла, як і перед цим, волохатими зеленими мохами. Начальство не повірило цьому, обізвало ракошинських орачів лайдаками і наказало знову починати оранку. Наступного ранку все повторилося: ніхто навіть не встиг помітити, в яку мить зорана за добу Долина ставала такою, як була, — незайманою.
Не дочікуючись нових вказівок розгніваного начальства, ракошинські хлопці взялися орати втретє… І більше їх ніхто не бачив. Люди в’єдно з машинами зникли безслідно. Деякі свідки — особливо ті, хто жив ближче до Рекестру, — оповідали: аж до обіду чули гул тракторів. А потім, коли церковний дзвін сповістив полудень, все вмовкло. Люди подумали, що орачі зупинились на обід… Більше ніхто нічого не бачив і не чув.
Того дня, коли з Долини снів таємниче зникли люди і техніка, сталася ще одна ніби незначна, але вельми промовиста подія — онімів сільський бубнар Симко Пітро. Вранці чоловік — здоровий, при умі й тверезій бесіді — подибав у Ловацький ліс за хмизом, а заодно й гриби розвідати. І теж зник. А наступного дня явився додому страшно переляканий, обірваний і, звісно ж, голіруч. На запитання збентеженої родини, де пропадав усеньку добу, Симко впав серед двору на коліна, заламав руки і страшно заричав. Стара Пітраня почала домагатися од чоловіка зрозумілої мови, але той лишень мукав, ричав і весь час тикав у бік Долини снів.
Так більше ніхто ніколи й не довідався про таємницю зникнення в Долині снів ракошинських трактористів. Щоправда, через півроку Симко Пітро заговорив. Видно, йому було щось відомо про трагедію в долині. І тільки починали із Симком про це мову, очі його закочувалися за орбіти. Ним починало лихоманити, з рота текла піна, і бідак знову на кілька день втрачав мову.
Після цього ні гарячі атеїсти, ні набожні християни Долину снів більше не тривожили. Тут не випасали худобу, не садили, не сіяли, навіть близько не будувались. Одна тільки хата Ержії Хащулі з незапам’ятних часів сиротою стояла при самому вході у Рекестр. Ержія доводилась моєму дідові Андрієві близькою родичкою — братовою жінкою — і мала милозвучне прізвисько — тітка Паморока. Вона все життя ходила з пов’язкою на чолі, скаржилась на туман у голові, або, як говорила, — памороку. Через це й нажила таке
прізвисько. Ержія оповідала, що туман постійно напливає їй у голову із Долини снів. Він буває рожевим і зеленим. Має не тільки колір, а й запах. Рожевий туман, або, як говорила тітка, «ружова паморока», пахне в її голові базиліком. І тоді їй дуже добре. Думається легко, чисто, і час од часу вона бачить пророчі видіння. Але розказувати боїться, бо вже за свої пророкування мала біду.
У день, коли почалася війна, її напоумило піти в Мукачево до мадярської жандармерії і радісно заявити: «Гітлер і Хорті будуть побиті, як вошливі пси». Після цієї заяви воші довго рахувала в буцегарні сама
Паморока. А от зелений туман пахнув… соком молодих горіхів, чимось дуже тривожним… таким, чого нема в земній природі. І коли з Долини снів у тітчину голову заповзала зелена паморока, у грудях поселявся страх, ніби вона має перестрибнути через величезну прірву… І від цього в Ержії завжди плутались думки, губилися спогади. Найголовніше — зелений туман завше був вісником великих людських бід і страждань. І вона бачила ті біди, хотіла про них попередити, але зелений туман, наче гіркий сік горіхового лушпиння, засідав у горлі, і Паморока не могла вимовити жодного слова. І від цього дуже боліла голова, тому мусила ходити з туго перев’язаним чолом.
У ближніх селах і далеких околицях тітка Ержія була знаменитою не своїми «ружовими» і «зеленими» памороками в голові, а дивовижним умінням знімати з очей більма й повертати людям зір. Цьому дару, як зізнавалась Ержія, вона навчилась у «ружовому тумані».
При помочі невеличкого і блискучого, як шматочок блискавиці, скальпеля, зробленого з уламка коси, вона дуже вправно робила якісь маніпуляції на хворих очах, і до незрячих повертався світ. Навіть до таких безнадійно хворих, хто вже й не сподівався увидіти Боже сонечко. Так тривало роками. За поміччю до неї за старих часів їхали навіть багаті пацієнти із Будапешта, Праги та інших європейських столиць. Але якось — це вже було за сов’єтської влади — привезли сліпого діда. Родичі старого неоднозначно натякали, що дід не із простаків.
На Памороку застереження ніяк не вплинули: хто б не був — жебрак, каліка, а чи барон — свою роботу виконувала совісно й відповідально перед Богом. Так само було з парадним дідом. По недовгім часі після скальпеля Памороки старий уже плакав од радості прозріння і цілував спасительці руки.
Дід і направду випав не з жебрачої тайстри, а виявився батьком якогось великого начальника. І не обласного, а державного. Той великий син, очевидно, дуже любив батька, бо, як оповідали, впродовж кількох літ возив його по столичних клініках, а сонце старенькому так і не посміхнулось в очі. А тут проста сільська тітка Паморока, навіть не вельми напружуючись, вчинила те, чого не могли столичні голови.
Коли про це дізнався високопоставлений син, зібрав усі медичні світила і влаштував їм таку «темну», що і їм світ потьмарився. А ось бабу Памороку за високим указом із Києва щедро вшанували — їй виписали з колгоспу міх кукурудзи, два лантухи картоплі і трохи зернової січки для свині.
Не зосталися в боргу і медичні світила. Вони тихенько винюхали Памороку, й одного дня до баби прилізла «швидка медична». З неї так само неспіхом витяглися двоє вуйків у білих халатах і поважний міліцейський чин. Довго розпитували Памороку про її операції, цікавилися, де вона навчилась їх робити і насамкінець — чи має на це офіційний дозвіл. Уважно вислухавши відповіді Памороки, лікарі чемно пояснили їй: якщо вона і надалі займатиметься цим, вони з радістю виділять їй місце в лікарні, але тільки… у психіатричній. І тільки як пацієнтці.
Почувши це, Паморока страшно перелякалась. З тієї миті у неї почали несамовито тремтіти руки, і більше Ержія вже не могла взяти до рук скальпель-блискавку. Вона почала нидіти, хворіти і, найдивніше, дуже швидко й сама сліпнути.
Якогось осіннього дня вона, намацуючи дорогу ціпком, придибала до нас.
— Буду, Анночко, нині помирати, — спокійно повідомила бабі.
— Ачей, Ержі, ви нині з воза на голову впали, — відповіла баба.
— Буду, Анцьо, нині після полудня вмирати, — знову вела своєї тітка, — прийшла вам борг віддати. Тутки маєте десять рублів, що зичилисьте нам на Успеніє Богородиці.
— Ержі, не фіглюйте. Ви нас іще всіх переживете, — пробувала віджартуватися баба.
— Мене вже кілька днів кличуть. А туди не можна йти із земними боргами, — не зважаючи на бабині слова, вела Паморока.
Так і сталося. Повернувшись додому, Паморока помилася, переодяглась у чисте, лягла на ліжко, схрестила на грудях руки… і тихенько померла. Але, на свою біду, забула зачинити двері. І треба було статися — із села до Памороки в цей час прибігла її старша дочка Ілона. Побачивши на ліжку мертву маму, Ілона почала дико верещати: «Мамко мої дорогі, встаньте! На кого ви нас лишили, мамко, встаньте!».
Істеричні завивання повернули Памороку з того світу. Вона і направду помалу встала, злізла з ліжка й запитала онімілу від дива дочку:
— Ти чого верещиш? Хто тебе просив? Я вже була в дорозі… Я вже бачила своїх… Вони з любов’ю мене чекають. Ти розумієш — мене чекають на дорозі!
Тут же схопила свій ціпок, уперіщила Ілону по спині, вигнала з хати, замкнула на засув двері. Тоді знову чинно лягла в ліжко, так само руки навхрест на грудях склала і… тоді вже заснула навіки. Чи, може, ліпше би сказати, пішла тітка Паморока по тій довгій і вічній дорозі, де її з любов’ю дуже чекали.
Наступного дня, повертаючись із кладовища на поминки Памороки, я раптом помітив, як із Долини снів, окутана рожевим туманом, виходила на один із Єрусалимських пагорбів дивна жінка. Висока, ставна, в довгім сліпучо-білім одязі, вона несла величезний букет голубих троянд. Помітивши вервечку родичів і ближніх, що прямували до обійстя тітки Памороки, таємнича жінка вдячно кивнула головою. Зійшовши на вершину Єрусалимського пагорба, вона пильно, з печаллю, наче прощаючись, оглянула навколишні краєвиди. Далі заклично махнула рукою в бік Долини снів. Звідти довгими білими рибами попливли пасма туману і, наблизившись до пані з голубими трояндами, вмить скупчились й утворили щільну хмарину, схожу на велетенське коло. Жінка зійшла у середину кола й одразу почала на очах танути.
— Бабо, дивіться, бабо, — почав я смикати за рукав бабу Анну. — Ви не видите, з Долини вийшла жінка, тепер там, на Єрусалимськім горбі…
Баба по-філософськи глянула, як на Єрусалимськім горбі в білій хмарі тихо розчиняється-тане пані у сліпучо-білосніжних одежах з букетом голубих троянд, прокашлялась і твердо мовила:
— Тіло — в землю!
Душа — на небеса!
А ми, жеброта, на гостину!

Уривок із роману Дмитра Кешелі “Дай сили заплакати” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити роман Дмитра Кешелі “Дай сили заплакати” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Дмитра Кешелі “Дай сили заплакати” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.