Кава по-дорослому.
Повість
(ВЦ «Академія»)

70,00 грн.

Ірина Мацко

Автор про себе

Уривок із книги Ірини Мацко “Кава по-дорослому”

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2018
Обсяг – 128 стор.
Формат – 145×200 мм (60х84/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

О ні, Катя — дівчина непроста.
То тільки може здатися, що вона така, як усі дівчата.
Особливо — коли не знати її переживань і що вона шукає.
Ну так, у неї теж не ладиться з батьками.
Катя ігнорує їх, вважає невдахами.
Вони дратують надокучливими запитаннями,
невмінням жити і своїм поламаним шлюбом.
У школі її справи — так собі, з дівчатами —
протистояння, конфлікти і нещира дружба.
Каті хочеться багато що спробувати по-дорослому.
Її бентежать власне тіло, дивні бажання. І манить кохання.
Якась сила жене пізнати все
і заставляє побачити себе на слизькій межі.
Відчути драйв, небезпеку, страх, приниження і свою
використаність. Жахнутися життю навиворіт,
де алкоголь, наркотики, секс із примусу чи просто так,
наруга над собою і кимось.
Каті вдається вирватися із ситуацій,
де ніщо нормальне вже не можливе.
Вона знайшла порозуміння з мамою і дівочу дружбу.
Усвідомила себе потрібною.
Піднялася до любові. Забула те, що не треба брати в життя.
І побачила світ іншими очима.

Уривок із повісті Ірини Мацко “Кава по-дорослому”

Ти зовсім нічого не робиш! Ніякого толку від тебе! — доносилося зранку з кухні.
«О, почалося…» Батьки знову сварилися. Але Катя вже майже не реагувала на це, одягла навушники і ніби перенеслася в інший світ — розкручена мелодія заполонила все єство. «Знала б, хто вигадав цю штуковину, навушники, розцілувала б», — думала собі. На третій пісні розплющила очі, бо відчула, що хтось є поруч. Біля ліжка стояла мама і мовчки дивилася на неї.
— Поговоримо? — прочитала по губах і вийняла навушники з вух.
— Давай, — Катя неохоче сперлася на лікті й налаштувалася на нотації. «Що вже знову не так зробила? Та хай там…»
— Ти все чула? — почала винувато мама.
— Що чула?
— Ну те, про що ми там говорили. Тобто кричали.
— Не чула, я музику слухала.
— Ну і добре. Ми з татом вирішили пожити окремо. Усе гаразд, не хвилюйся, просто…

«Вона бреше! Вона знову мені бреше! Як гаразд?
Що гаразд? Оце? — бухнуло в голову. — Чому просто не розійтися, як багато хто робить, і жити нормально? Чому вона це терпить? Ненавиджу!»
Так, вона ненавиділа… Маму, яка терпіла і дозволяла так до себе ставитися, батька, що завжди смердів перегаром, і себе, бо не могла нічого змінити. Хотілося забутися і бути там, де, може, не все правильно, але зрозуміло й чесно. У її думках, як і в житті, була каша, сміття, ну просто мотлох. Так, це найточніше визначення. Її так і називали — Мотлох.
Щоразу, коли батьки сварилися, вона відчувала глибоку безвихідь, не розуміла, що їй робити і як жити далі. У домі було незатишно, ніби холодно, і постійно хотілося зігрітися. А як? Хіба що кавою.
Каву завжди пила мама. Зранку, коли Катя ще сонна виходила зі своєї кімнати, вона сиділа за кухонним столом і пила каву з дуже приємним ароматом, що вмить наповнював усю квартиру. Пила і дивилася у вікно, але сама в цей час була десь далеко-далеко. Катя спостерігала за цим щоранку, для неї це було дуже по-дорослому. Якогось дня, коли вона залишилася сама вдома, вирішила випити тієї кави. Щоб відчути себе зовсім дорослою. Яка ж вона гіркуща, та кава! Як дорослі її п’ють? Додала цукру. Краще, але все одно гіркий післясмак залишився. Це не какао, яке вона обожнювала. А може,
це смак дорослості?
І цього ранку Катя пішла на кухню, щоб зробити собі каву. Мама — за нею.
— Просто так треба татові, — продовжувала мама. — Розумієш? Це нічого не означає, не звертай уваги, —
винувато ховала очі.
— Добре, я зрозуміла, — Катя ледь стримувала злість і біль.
— Це тимчасово, прошу, не переживай…
— Так, звичайно, мамо.
— От і добре. Сьогодні після школи відразу додому, — мама різко змінила тон.
— Я хотіла з подругами погуляти, — намагалася відбитися Катя.
— Не подобаються мені твої подруги, і вдома допомогти треба, уроки коли вчитимеш?
— Нам нічого не задають тепер, а якщо зададуть — вивчу, — захищалася.
— Вивчу, вивчу, і знову буде як у минулому році… самі проколи! Ти вже доросла! — зірвалася мама. — Після школи додому! Чула?
Щось доводити було марно. Мама, накручена непорозуміннями з татом, завжди зганяла злість на дочці.
І знову Катя нічого не може збагнути. Сама ж каже, що доросла, а контролює кожен крок, кожну оцінку. Як же це набридло! Краще на вулицю. Нехай вона там — Мотлох, але без підозр, контролю і постійних вимог.

Каті, чи Кет, як її називали в компанії, — п’ятнадцять. Мотлох — її прізвисько. Прилипло воно до неї завдяки… мамі. Так-так, мамі: знайшла якось під її подушкою і в шухлядах обгортки із цукерок і сердито кинула: «Ну ти й мотлох». Катя почувалася дуже ображеною й розповіла про це Марті, а та — Семові. Так і повелося. Та й у чомусь це була правда… Хаос у думках, часто ніяк не могла зібратися докупи. Хто вона? Для чого живе? Як зрозуміти, чому так відбувається в її сім’ї?
І як повірити, що в неї життя складеться не так, як у них? Повчання і претензії батьків доводили її до відчаю. «Скільки можна? Причепилися! Самі не вміють жити, а від мене чогось хочуть!» — ці думки переслідували її майже щодня. Тому вона й прибилася до тієї компанії. Там хоча б сприймають її такою, як вона є, і не брешуть. Правда, Сем часто втягує в якісь дурні пригоди, й важко передбачити, чим усе закінчиться, але ж якось викручувалися дотепер. І це все одно краще, ніж слухати татові чи мамині нотації.
Сем давно живе з бабусею і дідусем. Його мати померла в колонії, куди потрапила за наркотики. Чому це трапилося, ніхто й не зрозумів. Адже бабуся — лікар, шанована в місті людина. Коли дізналася про те, що її дочка наркоманка, усілякими способами намагалася витягнути з біди, але все марно. Не допомагали ні вмовляння, ні лікарні, ні реабілітаційні центри. Примудрялася і звідти тікати. А якогось дня зателефонували бабусі з поліції й повідомили, що накрили наркопритон і там узяли маму Сема з чималою дозою наркотиків. Так вона потрапила до виправної колонії, бабуся посивіла від горя, а дідусь запив. З часом ніби й змирилися, але дід продовжував пити, а бабуся возила пакуночки в колонію і довго стояла біля воріт, зсутулена і чорна, як земля.
— Народився я в колонії, — якось, випивши зайвого, зухвало почав Сем свою історію. — Баба розповідала. І ходити там навчився, в колонії. Ги-ги-ги… Потім бігав там, мишей ловив. Одне мишеня навіть приручив, і воно зовсім не боялося мене. А одного разу наглядач зайшов у камеру, коли я грався з ним. Він, бидло, з розгону наступив на нього — тільки кісточки хруснули. Я не встиг і рота відкрити. Довго плакав, а потім замовк і мовчав три дні.
А зараз я байдужий до всього живого…
У цей момент злість і ненависть спотворили його обличчя, а з ока скотилася сльоза. Сем швидко змахнув її й продовжив:
— А мама там і померла — від передозу. Навіть туди, в колонію, хтось їй тягав наркоту. От вона з радості влупила собі… Ги-ги-ги… Баба з дідом стали моїми опікунами, — і знову погляд затуманився. — Вони були добрі до мене, але недовго. У моїх дванадцять баба померла, а дід почав пити ще більше. А одного разу врізав мені поза вуха. Я й пішов з дому. Знайшов собі друзів. Сколотили компанію непогану. Запросто грабували кіоски, квартири, знімали колеса з машин… Дотепер мене знають у поліції, — знову зверхньо цвиркнув. — Та мені пофіг, повернуся туди, де народився, — отчий дім!
Від Сема віяло жорстокістю.
— Колись я їм покажу! Ще почують про мене!
Так у свої вісімнадцять Сем за плечима мав уже колонію, стаж наркомана і тверду ненависть до жінок. Його хто боявся, хто зневажав. Хіба що Марта почувалася комфортно поруч з ним. Вона навіть пишалася, що є його подругою. Можливо, це любов? А може, стосунки із Семом додавали їй відчуття самостійності? А може, це був своєрідний захист від усіх і всього?
Мартині батьки розлучилися, коли вона була маленькою. Тата вона не пам’ятала, а мама поїхала на заробітки, надсилала гроші й телефонувала двічі на тиждень. Жила Марта з бабусею, яка не те що вгледіти, куди і з ким ходить її внучка, не могла, а й сама ледве пересувалася. Тому Марта робила все, як їй заманеться, і бабусі казала те, що хотіла. Багато хто її вважав красунею. Але Катя нічого особливого в ній не знаходила. Якось тихцем приглянулася до неї. «Ну, середнього зросту, худорлява, копиця рудого волосся… Ну, сині очі, ніс, губи — все звичайне і навіть не зовсім пропорційне. Ще й ластовиння… Їй дуже далеко до ідеалу.
Та мені однаково. Кажуть — красуня, то хай буде красуня», — так вирішила для себе і більше ніколи на цьому не зациклювалася.

Уривок із повісті Ірини Мацко “Кава по-дорослому” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити підліткову повість Ірини Мацко “Кава по-дорослому” здійсніть реєстрацію. Купити повість для підлітків  Ірини Мацко “Кава по-дорослому” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.