Крута компанія.
Повість для підлітків. 16+
ВЦ «Академія

80,00 грн.

Надя Біла

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 160 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Мілка і її компанія — комфортний світ дівчат
із сорокової школи. У їхні майже шістнадцять
усе вабить і складається більш-менш очікувано.
Їм кортить пізнати життя в житті, поза межами
шкільних занять, недолугих побачень з однолітками
і спостережень за «щастям» батьків, які «вже давно
не сплять в одному ліжку».
У них удосталь дослідницького інтересу, щоб
по-справжньому цілуватися, приміряти одяг зі щораз глибшим декольте, інколи говорити про секс і багато чого пробувати. Мілка зустрічається із Сашком, але нічого, крім розчарувань і принижень, не знаходить з ним.
А ще є Дімка і його друзі. Їм здається,
що вони — крута компанія. У Дімки тато-алкоголік
і втомлена життям мама.
Від усіх проблем він ховається у Світлани,
яка втікає з ним від своєї самотності.
Світ Дімки не такий, як у Мілки — фешенебельний
міні-світ, де пахне квітковими парфумами, а довкола
море фальші. І дуже колючі сльози,
якщо не з тим і не туди запливеш.
За законом несподіванки, в якийсь момент ці світи зіштовхуються. І від того стається по-всякому: і радісно,
і трепетно, і ризиковано, і до біса боляче.
У «хеппі-фіналі» Мілка і Дімка виходять
на свою, вже нову, орбіту.
Бо крута компанія може давати і повчальні уроки.

Уривок із повісті Наді Біли “Крута компанія”

Учора до школи з колонії повернулася Юлька Семенюк. Вони з Міркою були найкращими подругами до того, як те сталося з нею. Ніхто не думав, що вона знову з’явиться в школі. Через місяць про неї навіть згадувати перестали.
Мама іноді заводила розмову:
— Невже ніхто з вас їй навіть не пише?
А ти:
— Куди? До тюряги?
Мама, закриваючи рот долонею, хитала головою. Її очі ставали великими й блискучими. Ти сиділа, намагаючись створити щось путнє про волів,
які ревіли над яслами. «Хіба ревуть воли…» тобі подобалося, але Мірці ти в цьому ніколи б не зізналася. З Міркою ви нудоту не розводили.
Слово «тюряга» далося тобі важко. Але хотілося говорити як нормальна людина, а не надто розумна відмінниця. Просто треба було трошечки під Мірку підлаштуватися, щоб нарешті опинитися з нею за одною партою. І раптом така нагода: вся ця історія із Семенючкою.
І Мірка, зірка шкільного театру, та й загалом в усьому «най-най» (не подружка, а мрія!) припливла тобі в рученята. Тому що після Мірки найкрутішою в класі стала ти — Семенючка ж катапультувалася.
А вчора Юлька повернулася. Ти зустріла її в коридорі десь о восьмій. Розмова вийшла якась дивна, але ви несподівано обнялися й пообіцяли одна одній зателефонувати.
Від Семенючки несло могильним холодом. Вона була бліда, і, здавалося, постаріла років на п’ять. Змушена знову піти в дев’ятий клас, вона ще не знала, що дев’яті цього року — суцільний морок. Дівчата там або сірі, абсолютно нецікаві, або такі собі жінки-вамп, як їх охрестила твоя мама, — намальовані товсті брови, вії у крихтах туші та обов’язково колготки, схожі на панчохи: до стегон непрозорі, а вище тонесенькі. Ці дівки, проходячи повз твоїх однокласників, старанно примружують очі й ви-
пинають губи. Та забирайте, заради Бога! Кому потрібні оті недомірки? Ви все одно ні про що, крім ЗНО, думати не в змозі. Хоча воно й наступного року. Але час летить. Ця відмазка чудово працює з батьками.
І раптом Юлька — бліда поганка, хоч і не лиса (у в’язниці хіба не бриють голови?), але з волоссям, що бурульками прилипло до черепа. Ні краплі мусу чи хоча б лаку на коренях для об’єму. На ногах — бабусині туфлі на товстій підошві, а светр теплющий, під горло. Ти такі светри одягаєш тільки взимку, коли морози — жесть. Коротко: Юлька мала безнадійний вигляд. Абсолютно. І жодної загрози вашій з Міркою дружбі не становила.
А зараз ти сидиш на лавці у дворі з Міркою і Кариною, прокручуєш у телефоні френд-стрічку ВК, а подумки — вся в тому коридорі із Семенючкою. Тобі її шкода. Тобі перед нею соромно. А телефонувати їй усе одно не будеш. І від цього так гидко на душі… Ти себе вважаєш нормальною людиною, а поводишся як остання сволота, і нічого з цим робити не збираєшся.
— Лижемося, прикиньте! — Мірка згинається й аж гикає від сміху. Від кінчика носа на лоб біжить смішлива зморшка. Навіть її світлі шовковисті кучері теж сміються-підскакують. — Таке видав мій тато, а-ха-ха, що ми всі тут лижемося.
— У сенсі, ти з нами? — всміхаєшся ти.
Мірка гигикає, видно її маленькі щільні зуби й рожеві ясна:
— Ми з пацанами!
— Ох і крутий у тебе батя, — каже Каринка, — розкусив нас, це ж треба, — хмикає вона і розтягує губи в іронічну посмішку.
Каринка взагалі така — серйозна. Навіть трошки зануда. Затягує свої чорні кучеряві пасма в тугий хвіст або гульку. Шмотками не переймається. Їй батько навіть подзвонити на день народження забуває, про подарунки взагалі можна не заїкатися, а маминої зарплатні на нормальні речі не вистачає. На четвертий айфон Каринка чекала два роки, отримала нещодавно як подарунок на всі свята разом. Юзаний, звичайно.
Каринці подобаються потерті джинси, кеди і всілякі рокерські штуки. Каринка серед вас — єдиний панк. Але ви товаришуєте з дошкільного ще дитинства, і Мірка її любить. А ти любиш Мірку. Вона красива й легка, як метелик. У вашій трійці повна гармонія. Юлька Семенюк вам ні до чого.
— А я не проти з кимось полизатися, — кажеш ти.
— З Малюком? — рже Мірка. — Він теж не проти.
Нарешті й Каринка розрухується — сміється.
У такі моменти ти думаєш про студентське життя, що вже наближається. Уява малює не дуже чіткі картинки: тусовки, кохання, світлі аудиторії з величезними вікнами, каскад столів, залитих сонячним сяйвом. І літній професор біля дошки розповідає про щось важливе, більше не дитяче, не шкільне… Скоріше б!
— Малюк — дитина, — зітхаєш ти, — а ще тупий. І коротун.
— А мені подобаються невисокі чоловіки, — каже Карина.
— А тупі? — питаєш ти.
Мірка заходиться ще голосніше — аж червоніє. Вона гепається на лаву поряд з тобою, штовхає
у бік:
— Ой, не можу, дівки! Як же я вас люблю!
І тобі хочеться зізнатися їй у любові, і Каринці теж, але раптом ти чуєш позаду:
— Привіт, дівчата!
Голос незнайомий, але в ньому такі радощі — як у рекламі йогуртів. Ти обертаєшся. Мірка замовкає.
У вас за спинами троє пацанів. Вони оминають лаву, під їхніми кросами хрустить асфальтова крихта. Ніхто з вас ще нічого їм не відповів. Стає тихо. Ти робиш вигляд, що читаєш щось страшенно важливе в телефоні.
— Шо, нудьгуєте?
У тебе в шлунку ворушиться бутерброд, яким ти запихалася, наводячи стрілки на повіках перед виходом. Ти страшенно не любиш таке безцеремонне вторгнення недолугих збоченців. Зазвичай вони або упиті, або одноклітинні. У всякому разі хвилин десять їх доведеться відшивати, слухаючи безглузді жарти й ґелґіт. Вони завжди голосно сміються. Мірка уміє футболити таких дурнів. У неї язик для цього добре підвішений.
— Ой, а ви нас отак сходу почнете розважати, — говорить Мірка. — І так, що нам ні за що у світі не захочеться послати вас подалі.
— Та ні, — каже найвищий, із перекачаними плечима. — Просто ми йшли собі й засікли, що вас теж троє. І Пашка каже, — він вказує підборіддям на гарненького брюнета з кучерями на лобі, що на півметра нижчий за нього, — давайте, типу, підвалимо до дівчат. І Дімка нам одразу, — перекачаний повертається до коротко обстриженого блондина: — «Ви шо, пацани, в п’ятому класі, типу, на вулиці знайомитися?». А я, ну, типу, арбітр, кажу: підійдемо й подивимось, чуваки. Я, до речі, Олег.
І ніякого іржання не лунає. Ясно, що кучерявий Пашка й блондин Дімка зніяковіли. Тобто Олег видав вам усе як було.
— Коли з нами по-людськи, то й ми по-людськи, — несподівано для тебе каже Каринка. — Ми, до речі, не нудьгували.
— А ми помирали від нудьги, — усміхається Пашка. — Можна ми з вами не нудьгуватимемо?
— Ну, спробуйте, якщо не страшно, — погоджується Мірка.
Тобі відібрало мову від того, як дівчата швидко здалися. Але розмова поволі зав’язується. Хлопців троє — Олег, Дімка, Пашка. Велетень, тишко й красунчик. І вас троє — Мірка, ти й Каринка. Красуня, розумниця й добра душа.
Судячи з того, як упевнено проступає на їхніх щоках бісер щетини, зрозуміло — пацани старші. А по нових джинсах, по тому, як збігаються кольори їхніх футболок із смужками на кросах, видно — пацани в пошуках. Їхні фразочки, натиск, голосний регіт свідчать, що ЗНО свого часу хлопці написали слабувато.
Ти дивишся спочатку на симпатичного Пашку. У нього приємний голос. Потім косишся в бік плечистого Олега. З його горла слова вириваються вулканічною лавою, і сміється він розкотисто, плечі розправляються, м’язи проступають під футболкою в обліпку. Виглядає він трохи комічно.
І Діма… Діма мовчить.
А потім починається тема кіно. Виявляється, всі дивилися той корейський фільм, де в кінці, після півгодинної м’ясорубки, нікого живого в кадрі не залишилося.
— А пам’ятаєте, як вони на самому початку подивилися один на одного в машині?! — кажеш ти в запалі. Із цього кадру історія розкрутилася й на ньому ж замкнулася!
Пашка складає губи качиним дзьобиком й авторитетно примружується. Ясна річ, що ні фіга він не пам’ятає.
Олег рже. Мірка закочує очі.
До тебе доходить, що ти знову недоречно впала в зарозумілі абстракції. Ти затнулася, дивлячись на Дімку. Він махає білою головою. Погоджується чи що? На широкому лобі під вистриженою під нуль соломкою волосся складаються хрестиками зморшки, очей під бровами майже не видно. Але ти розумієш: він знає, що у фільмі йдеться зовсім не про те, як корейські гангстери намотують кишки на свої корейські різаки.
Діма шарить у кіно. Який фільм не назвеш, навіть десятирічної давності, він киває — бачив. Ти починаєш про книжки: раптом він — невизнаний геній з рівнем IQ вище неба…
— Та нє-є, я в книжки не дуже вкурюю. Забагато «букав», — усміхається він.

Номерами телефонів ви не обмінялися, але в наступні кілька днів ошиваєтеся на тих самих вулицях. І зустрічаєтеся знову, уже як старі друзі.
Давно зрозуміло: різниця у два-три роки — якраз те, що треба. Однокласники чомусь завжди відстають у розвитку. З математикою або фізикою в них усе гаразд, а от із життям — ні фіга.
Мама:
— А чим Діма займається?
— Працює.
— Де?
— У супермаркеті.
— А ким?
— Ну, кимось…
Тому що ти ніколи не питала, що конкретно Діма робить у супермаркеті. Хіба це цікаво — ну, чи ящики він там пересуває, чи ходить залою з писклявим пістолетом і перевіряє, на яких товарах час перебивати терміни придатності.
— А Паша? — мама вже вивчила їхні імена.
— Паша одружений.
— Угу, — мама хитає головою. «Угу» означає, що вона невдоволена.
Мама працює в податковій інспекції. Коли до неї приходить платник, який неправильно заповнив папірці, вона так само, примружившись, дивиться й угукає. А якщо начальник замовить за такого слівце: «Будь ласка, з Івченко П. П. розберіться як годиться», — мама підтискає нижню губу, і підборіддя стає схожим на суху хлібну шкоринку — такі на ньому з’являються ямки.
Платника вона послати не може, начальникові суперечити не буде. Глухий кут. Ти її не засуджуєш. Сама на хімію не спізнюєшся, а на укрлітру — щонайменш на п’ять хвилин. Хімічка — хвора на голову стара діва, а українка — нормальна.

Уривок із повісті Наді Біли “Крута компанія” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити підліткову повість Наді Біли “Крута компанія” здійсніть реєстрацію. Купити книгу для підлітків Наді Біли “Крута компанія” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям та дівчатам.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.