Квіти цикорію. Роман
(ВЦ «Академія»)

100,00 грн.

Ольга Лілік

Автор про себе

Уривок із книжки Ольги Лілік “Квіти цикорію”

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2018
Обсяг – 256 стор.

Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Уже десять років
після драматичних подій
він намагається втекти від себе.
Але всі зусилля марні —
він безвихідно бродить по колу,
катується відчуттям вини,
пригнічений і майже зламаний спогадами.
Самотність висушила його душу.
Зробила байдужим до всього і, як здавалося йому, —
назавжди.
І раптом несподівана зустріч
з юною дівчиною змінює все в його житті.
Очі інакше стали бачити світ.
Він по-новому починає відчувати себе.
І знаходить розуміння, що село,
де мав надію сховатися від випробувань життям, —
осередок великого світу.
А в людей, які поруч, — чисті й гарячі душі.
І цикорій, який багато хто звикло вважає
бур’яном,(— горда й ніжна польова квітка.
Чарівна, як небеса.
Міцне коріння дає їй силу і стійкість.
Для тих, хто багато пережив, вона —
неоціненний скарб.

Уривок із романа Ольги Лілік “Квіти цикорію”

Уже давно стоїть нестерпна спека. Трава згоріла, шелестить під моїми кроками, озивається запахом сіна. Дерева непритомні, напівживі. Вечори довгі, безхмарні, наповнені тяжким задушливим спокоєм. Лютують комарі, божеволіють цвіркуни. Ранки несуть у пазусі трохи прохолоди, але вона зникає з першими променями сонця. Чекаю на дощ. Учора зі сходу сунули хмари, загрозливі, чорнобокі, але потім неначе розчинилися в повітрі, на землю не впало жодної краплі.

Останнім часом у мене безсоння. Ночами тиняюся туди-сюди в темряві, скажено шукаю прохолодний закуток. Намагаюся виснажити себе цими пошуками і нарешті заснути. Прохолоди не знаходжу, втома не приходить, сон теж. Ходжу, чіпляючись за стіни цього невидимого лабіринту, ніяк не можу знайти вихід. Так було і цієї ночі. Вештався попід хатою, рахував години до світанку. Світанок прийшов, але легше не стало.

Після сніданку мию посуд на вулиці. Сонце ховається за деревами, дерева понуро мовчать. Біля літньої кухні росте горіх, величезний, схожий на казкового велетня, його посадив ще мій батько. Мені подобається сидіти в його затінку, ховатися під його віттям від дощу. Сестра вже давно радить спиляти старе дерево, інакше негода звалить його на хату, але я цього не роблю. Горіх — мій одноліток, ми разом зростали, у нас однакові спогади. Якщо хтось і має його спиляти, то вже точно не я.

До літньої кухні заходить сусід Мирон, як завжди, чимось засмучений. На столі — яєчня, овочі, хліб, але їжа його поки що не цікавить. Дістаю з холодильника пляшку горілки. Мирон швидко випиває чарку, запалює цигарку і лише тоді починає розмову. Знову полаявся з дружиною. Як вона на нього кричала, як ображала, вся вулиця чула, немає сил так далі жити, треба розлучатися. Зарплатню на заводі затримують, навіть пляшку нема за що купити. Дочки зневажають, називають п’яницею, та хіба він п’яниця, любить випити, але не зловживає, в посадці не валяється. Горілка рятує його від нестерпного життя, інакше вже давно би збожеволів. Після другої чарки в Мирона прокидається апетит, він з’їдає яєчню, хліб. Після третьої — покращується настрій. Мирон жартує і розповідає анекдоти, вони в нього завжди несмішні, але він так регоче, що я мимоволі всміхаюся. Роблю каву, ріжу булку з маком. Мирон наминає за обидві щоки. Його кум розлучився з дружиною і взяв собі молодицю. Він би й сам підшукав якусь жіночку, якби був одинаком. Це наш багаторічний ритуал: три чарки і розмови про буденне. Ми виросли на одній вулиці, але в дитинстві не товаришували. Коли я повернувся в батьківську хату, Мирон зайшов випити за приїзд, і з тих пір приходить майже щодня, залити печаль і вилити душу. Він мене ніколи ні про що не розпитував, але залюбки розказував про себе, про своє, за його словами, нікчемне життя. І зараз, вихлюпнувши чергову порцію печалі, Мирон дякує за сніданок і прощається. Повільно крокує стежкою до хвіртки, високо піднімаючи ноги, наче журавель.

Сестра живе в кінці вулиці біля поля. Двір обсаджений черешнями, навесні ця місцина схожа на білий острів. Вона завжди хотіла отак: подалі від людей, ближче до простору, до вітрів. І чоловік зробив їй подарунок, збудував хату на околиці села. Я добре запам’ятав їхній переїзд у новий будинок. То був єдиний раз, коли сестра усміхалася. Уже багато років Катерина живе сама — чоловік помер, син виїхав за кордон. Останнім часом нездужає, через хворі ноги ледве ходить, але моєї допомоги не приймає. Пропонував забрати її до себе — відмовляється. Завжди була самостійною і залишиться такою до смерті. Якось заходжу в двір, вона лежить на землі. Фарбувала вікно, підвернула ногу і впала. Сусідів навколо нема, нікого й покликати. Допомагаю їй підвестися. Вона запевняє, що все гаразд, не забилася, і відпихає мою руку. Бачу, що їй боляче, кульгає на ліву ногу. Знову починаю розмову про переїзд. Катерина й чути про це не хоче. Прошу хоча б не братися до важкої роботи, я й сам міг би пофарбувати вікно. Вона сердиться: важка робота була на заготзерні, а вікна — то дрібниця, з ними вона якось сама розбереться. Хочу допомогти дійти до хати, але сестра знову гнівається: ще не немічна, здатна сама пересуватися. Не треба її повчати й жаліти. І взагалі мені краще більше не приходити. Катерина заходить у хату і грюкає дверима. Останнім часом кожна наша розмова закінчується сваркою. Ми ніколи не ладнали, а з часом стосунки геть зіпсувалися.

Після смерті матері нас із братом виховувала сестра Катерина. Усе лягло на її плечі — хата, господарство, двоє підлітків, батько, який став чорним від горя і не помічав нічого навколо. Катерина покинула медичний інститут, працювала на фермі, на заготзерні. Ніколи не бачив, щоб вона плакала або сміялася, здавалося, була зроблена з каменю. Це мене і відштовхувало. Після восьмого класу я поїхав учитися до Києва, приїжджав у гості тільки до батька, сестру навідував рідко. Ми не листувалися, не телефонували одне одному. Коли перебрався в батьківську хату, Катерина ніяк не відреагувала, ні про що не розпитувала. Ми жили на одній вулиці, а наче на різних планетах. Допомагав їй по господарству, інколи разом їздили в Прилуки, розмовляли лише про погоду й буденні справи. Колись я викреслив її зі свого життя, зараз вона не впускає мене у своє.

Вікна моєї кімнати виходять на північ. Сонце рідко сюди зазирає, лише ввечері, коли воно, втомлене, спирається променями на підвіконня — трохи перепочити і прямувати далі, до лінії обрію. Підвіконня після того ще довго зберігає тепло, як людина спогади про те прекрасне, що було колись. У будинку кілька кімнат, але я обрав цю, темну, як печера. Ховаюся в ній від сонця і від минулого. Тут прохолодно навіть у спеку, і пам’ять прокидається лише ввечері.

Пес проситься зі мною, скавчить, лащиться. Він звик до наших щоденних прогулянок і думає, що цього разу я про нього забув. Кажу йому, що зараз не час. Він дивиться на мене своїми розумними очима, в їх глибині, як за ґратами, сидить терпіння. Дивиться довго, наче перевіряє на детекторі брехні, потім слухняно повертається у двір.

Колись це справді була посадка, густа, темна, схожа на ліс. Дуби та клени росли пліч-о-пліч, весною ми збирали тут проліски, восени — гриби. Кущам не давали розростатися, стежки розчищали. Потім дерева почали вирубувати — хто на дрова, хто на сарай чи курник. Нових ніхто не садив. Сьогодні від посадки залишилося кілька старих дубів, усе інше — непролазні хащі, завалені сміттям. Колись у посадці не дозволяли смітити, були люди, які за цим стежили, та й самі мешканці були охайніші. Не знаю, час змінився чи люди, але зараз викидати сміття за паркан стало чимось звичним і вже ні в кого не викликає обурення. У кущах валяються порожні пляшки, скляні й пластикові, старий одяг, зношене взуття, зламана побутова техніка та інший непотріб. Іду стежкою до вокзалу. Тхне гнилими овочами. На купах сміття гребуться кури. Звертаю до залізничної колії. У траві рясніє цикорій. Зриваю синю квітку, тримаю її на долоні, наче коштовну річ, потім ховаю до кишені.

На вокзалі ростуть каштани. Їх сорок років тому посадив дід Михайло, колишній начальник станції. Він уже давно на пенсії, але щодня приходить навідувати своїх «діток», так він їх називає. Власних дітей у діда Михайла немає, дружина померла молодою, вдруге він так і не одружився. Всього себе віддавав роботі. Кращого начальника станції не було ні до нього, ні після. Коли настав час виходити на пенсію, все село прийшло просити його залишитися на посаді. Він пропрацював ще п’ять років, а потім знайшов собі заміну — не хотів займати місце, що йому вже не належало. Хоча по-справжньому це місце належало тільки йому. При ньому тут завжди був лад, а після — настав занепад. Будівлю вокзалу ніхто не ремонтував, огорожі не фарбували, лави покрали, клумби заросли бур’яном. Пам’ятаю роки, коли вокзал скидався на зажуреного старого жебрака, який колись був молодим і заможним парубком. І лише каштани стояли красенями, міцними й дужими. Кілька років тому вокзал, нарешті, причепурили, але новий колір йому не пасує, як і пластикові вікна.

Сусідський хлопчина Юрко чекає на потяг. У нього велика родина, і щоб хоч якось прогодуватися, батьки тримають багато худоби. Їхнє господарство найбільше на кутку: корова, свині, кролі, гуси, качки, кури.
Замість гратися після школи з однолітками дванадцятирічний Юрко мусить порати свиней. Кожного дня він варить картоплю, чистить стайні, влітку рве кропиву, а восени батько посилає його до мене за гарбузами. Минулого року, коли йшли на город, Юрко раптом зупинився, підняв на мене повні сліз очі і сказав, що вирішив добре вчитися, після закінчення школи поїхати до великого міста і ніколи сюди не вертатися. Нехай усі свині подохнуть, нехай погниють ці кляті гарбузи, але він все одно не житиме в селі. Юрко дотримав обіцянки, зараз він найкращий учень у школі. Він щодня приходить на вокзал зустрічати потяг до великого міста. Так стає ближчим до своєї мрії.

Біля клубу Стара Маня пасе своїх кіз. Вона вдягнена в шерстяну кофту і валянки, котрі не знімає навіть у спеку. В руці — палиця для кіз і для кожного, хто надумає їх ображати. Двоє її синів померли від горілки, і всю себе Маня віддавала єдиній онуці Сніжані. Дівчина виросла справжньою красунею, вийшла заміж за директора школи, але потім несподівано все покинула і втекла. З тих пір усю свою любов Стара Маня віддає козам, яких назвала на честь героїнь улюблених серіалів — Дика Роза, Просто Марія, Бідна Настя і Джад.
Дика Роза саме лізе писком до урни зі сміттям і вперто намагається знайти там щось їстівне. Коза знає, коли біля клубу можна поживитися чимось смачненьким — у неділю, після дискотек. І не тільки коза. Під лавою нишпорить місцевий п’яничка Стецько на прізвисько Стиць-Пиздиць. Це його улюблений вислів і, гадаю, єдиний у його лексиконі, бо інших слів я від нього майже не чув. У Стецька з козами давнішня ворожнеча через конкуренцію. Ось і зараз він та Дика Роза накинули оком на одну почату пачку чіпсів. Стецько намагається заволодіти знахідкою першим і відштовхує козу ногою. Побачивши це, Стара Маня з криком несеться на нього, піднявши палицю, наче меч. Лупить спочатку по спині, потім по ногах. Стецько огризається, лається, але відступає. Одного разу Стара Маня мало не зламала йому руку, з того часу він її боїться. Відходить подалі, проклинаючи Маню і її рогатих людожерів. Біля іншої урни знаходить недопиту пляшку пива, набирає з десяток недопалків і плететься геть.

Будівля старої аптеки заросла бур’яном. Коли був малим, часто приходив сюди з батьком за ліками для матері. Пам’ятаю жінку в білому халаті, завжди привіт-
ну й усміхнену. Її звали Люція — дивне ім’я для нашого краю. Вона і сама була дивною: жила в аптеці і вперто не хотіла нікуди переїжджати; не виходила заміж, хоча її, красуню, постійно сватали; носила квіти у волоссі, виглядала якоюсь замріяною та неземною. Я тоді думав, що так виглядають янголи. Люція добре зналася на травах, сама готувала ліки, до неї їздили навіть із райцентру. В аптеці завжди було чисто, затишно і пахло лікарськими рослинами — календулою, звіробоєм, шавлією. Люція працювала, навіть будучи на пенсії, і померла, сидячи за прилавком. Нового фармацевта на її місце не знайшли, а може, й не шукали. Уже багато років аптека стоїть забита дошками, її так і називають — аптека Люції.

Дорогу перебігає Слабий Тиміш. Хлопець не ходить до школи через розумову відсталість. Він майже не розмовляє, лише повторює те, що чує. Батько залишив родину, коли дізнався про хворобу сина. Мати спилася і пропала. Тиміш живе з бабою. Упізнавши мене, він плескає в долоні та сміється. Показує подарунок — новий портативний радіоприймач. Знаю, що Тиміш давно його хотів. Від радощів починає співати і витанцьовувати на місці. Потім хапає мене за руку і, мугикаючи щось незрозуміле, тягне до себе в двір. Пояснюю, що зараз поспішаю, обіцяю прийти завтра. Він слухняно повторює мої слова і відразу про них забуває, продовжує свій шалений танець.

Сонце припікає. Воно висушило землю, перетворивши її на попіл, а траву — на сіно. Дерева стоять хворі, втомлені, сухе листя шелестить під вітром. На греблі, як завжди, сморід. У спеку він стає особливо нестерпним. Ставок уже давно мертвий. Його для виробничих потреб використовує місцевий цукровий завод — зливає сюди весь бруд. Завод височіє трохи далі, на пагорбі. Це колишня гордість села, за радянських часів на ньому працювала третина населення. Ставок такого сусідства просто не витримав. Пам’ятаю, як у дитинстві приходив сюди рибалити з батьком, як риба вистрибувала з води і виблискувала лускою на сонці. Пам’ятаю, яким теплим було сонце, що гріло в спину. Сьогодні ставок нагадує велику брудну калюжу.
І сонце вже не гріє, воно палить, пропікає мене наскрізь. Пришвидшую ходу, поспішаю сховатися в тінь. Відразу за греблею починається панський сад.

Під високими старими деревами прохолодно й затишно. Стежками панського саду я щодня ходив до школи, але тоді для мене це був звичайний парк. Одного вечора мене привів сюди батько. Він розповідав про родину де Бальменів, яка жила тут колись. Про їхній маєток, білий кам’яний будинок із колонами і мезоніном. Про острів посеред ставу, навколо якого плавали лебеді. Я уявляв, як ті загадкові де Бальмени зустрічають гостей, піднімаються на оглядову башту, милуються заходом сонця через різнокольорові скельця, розфарбовуючи його в різні кольори. Як потім прогулюються широкими алеями саду і п’ють чай в альтанці на острові. Розповів про це батькові, а він сказав, що сад має пам’ять і в такий спосіб ділиться зі мною своїми спогадами.

Садиба де Бальменів була культурним осередком регіону. Сюди приїжджали письменники, музиканти, художники. Їхня домашня бібліотека вважалася однією з найбагатших у губернії, а родинний музей налічував сотні цінних експонатів, серед яких були навіть особисті речі Наполеона. Де Бальмени створили рай своїми руками і оберігали його. Селян у садибу не пускали, хіба що на Трійцю і Купала. Їх пустили туди пізніше, вже інша влада. Але вони не розгледіли раю. Майно розікрали, бібліотеку спалили, будинок розібрали на цеглу, з якої пізніше будували ферму і стайні в сусідньому селі. На території садиби організували машинно-тракторну станцію. Люди не вміють зберігати власний рай, не кажучи вже про чужий.

У минулому році школярі розчистили сад від кущів. Розчистити від сміття ніяк не виходить. Місцеві жителі свій сад дуже люблять, і це добре видно, особливо після свят і футбольних матчів. Єдині в саду стіл із лавою розташовані біля стадіону, саме там височіє найбільша купа сміття. Коли сміття стає занадто багато, частину закопують у землю або палять. Час від часу його вивозить директор школи: наймає транспорт, заохочує до роботи учнів і вчителів. Але купа дуже швидко виростає знову. Директор регулярно вішає біля лави табличку з проханням не смітити, але те прохання ніколи не виконують, а табличку регулярно зривають. Це якесь зачароване сміттям місце.

На стадіоні нікого немає, навіть Федоровича, колишнього вчителя фізкультури, котрий зараз опікується місцевою футбольною командою. Зазвичай
він кожного ранку косить траву на газоні, вимірює лінійкою її довжину, визбирує в траві недопалки, обгортки з-під цукерок і пачки з-під цигарок. Улітку він набирає малих хлопців, місцевих і приїжджих, і безкоштовно вчить їх грати у футбол. Федорович живе сам, охайно вдягається, не палить і не п’є. У селі кажуть, що йому бракує клепки.

Недалеко від стадіону, на галявині, росте дуб-велетень, якому більше чотирьохсот років. Кажуть, під ним писав вірші Шевченко, коли приїздив у гості до свого друга Якова де Бальмена. На сусідній галявині — ще один молодий дубок і лава біля нього. Тут любить відпочивати Димитріан де Бальмен, колишній банкір, поет, художник і меценат. Він народився й виріс у селі, тоді його звали Дімка Бальмеченко. Коли перебрався в столицю і розбагатів, змінив прізвище, бо завжди вважав себе нащадком графського роду. На пенсії згадав про своє рідне село і вирішив трохи його причепурити. Дав гроші на ремонт церкви, посадив кілька дерев, відкрив у центрі ресторан «У де Бальменів». І на цьому пообіцяв не зупинятися. Вдячні односельці (в особі голови сільради) встановили Бальмеченку двометрову стелу подяки і про обіцянку забули. Лише інколи про неї нагадує Валентин Петрович, директор місцевого краєзнавчого товариства. Він уже давно намагається випросити у колишнього банкіра гроші на реконструкцію брами і на музей знаменитих односельців.

Церква стоїть в оточенні дубів і в’язів. Заходжу всередину. Людей небагато, блимають свічки, пахне ладаном. Колись тут стояла церква, яку побудували де Бальмени, її зруйнували більшовики. У роки незалежності на місці старої поставили нову. Мені подобається атмосфера цього місця, воно, як і сад, має пам’ять. Люди, котрі грабували церковні цінності, розкрадали склепи, трощили домовини й глумилися над останками покійників, мали б знищити душу храму, але вона вціліла. Колись спробував поговорити про це з батюшкою, але його не зацікавили мої роздуми. Розплющую очі. Хтось ставить свічку, хтось пошепки розмовляє із сусідом, хтось хреститься. Обличчя в усіх однакові, відсутні. Думаю про людей, які приходять до річки, сидять на березі, бовтають у воді ногами, але ніхто чомусь не плаває, не пірнає.

До церкви заходить простоволоса дівчина. До неї поспішає батюшка, грізний і насуплений, сердито шепоче щось на вухо, хапає за руку й тягне до дверей. Виходжу слідом за ними. Батюшка докоряє дівчині, що зайшла до храму без хустки. А вона каже, що біля них померла самотня бабця і просить його прийти до покійниці. Батюшка зауважує, що негоже нехтувати правилами церкви. Дівчина повторює своє прохання, називає адресу. Батюшка ще раз вичитує дівчину і повертається до церкви. Вона стоїть розгублена й пригнічена. Підходжу ближче, вітаюся. Дівчина розповідає, що її мати та інші сусіди вже почали збирати гроші на похорон. Вона добре знала бабцю, часто навідувала її, але останнім часом була зайнята і цілий тиждень не приходила. Бабця вмирала на самоті, ніхто не сидів біля неї, не тримав за руку. Дівчина починає плакати. Запевняю, що людина повинна вмирати на самоті, так має бути. Дівчина потроху заспокоюється. Бабця була дуже віруючою і хотіла, щоб її поховали за всіма правилами. Дівчина їй це пообіцяла. Я запевняю, що батюшка про все потурбується. Пропоную дочекатися його й піти разом.

Стежка майже заросла травою, паркан похилився, наче від утоми. Хвіртка зламана — до хати залізли крадії й винесли все, що можна було. У дворі нас зустрічає старий пес із втомленими очима, він з надією дивиться на кожного по черзі, мабуть, шукає свою господиню. Двері до хати відчинені, на ґанку юрбляться люди. Батюшка просить дівчину приготувати триста гривень. Дівчина розгублено відповідає, що грошей у бабці не знайшли — якщо й були, то вкрали. Батюшка незадоволено похитує головою, топчеться на місці. Дівчина запрошує його в хату. Той каже, що без грошей діла не буде і швидко виходить із двору. Дівчина знову починає плакати. Раджу їй звернутися до батюшки із сусіднього села. Від спеки темніє в очах, важко дихати. Йду до колодязя, похитуючись, поранений несподіваною втомою, наче кулею. Витягую відро води, п’ю довго й жадібно, від холоду зводить зуби, в скронях бухає. Хлюпаю в обличчя водою, щоками стікає бруд, ніяк не можу його змити.

Дорогою додому згадую базар у Прилуках, куди навідуюсь час від часу. Там, окремо від усіх, трохи далі від овочів, м’яса і молока, сліпий дід торгує сірниками. Їх майже ніхто не купує, іншого товару в нього ніколи не буває, але він там кожні вихідні, у спеку, дощ і сніг. Сліпий продає світло.

Зморений спекою, заходжу до своєї кімнати. Намагаюся читати, але рядки стрибають перед очима. Відкладаю книжку. Думки тхнуть відчаєм, погляд вперто лине кудись за вікно. Дзвонить мобільний. Брат питає про здоров’я сестри, повідомляє, що перерахував гроші на картку. Вкотре повторюю, що Катерина не приймає від нас грошей, воліє жити на свою пенсію. Кожного місяця кажу йому одне й те саме, але він робить своє. Павло теж рано поїхав із села, не приїжджав навіть до батька. Лише коли постарів, згадав ту, що нас виховала, хотів забрати її до себе, але отримав відмову. Коли я повернувся в село, Павло зрадів: я наглядатиму за сестрою, а він частенько нас провідуватиме — родина знову буде разом. Невдовзі він вдруге одружився і забув про свої обіцянки. Натомість почав перераховувати гроші. Так він виявляє свою турботу і дуже цим пишається. Питаю, як у нього справи. Павло тільки цього й чекає, починає жалітися на дружину. Так, вона молода й гарна, але характер жахливий. Якби знав, не розлучався б із першою, немолодою, проте лагідною та слухняною. Дружина знову кудись повіялася. Діти вже дорослі, живуть окремо, про татка згадують, лише коли потрібні гроші. І сидить татко сам-один у своєму розкішному триповерховому будинку з мармуровими підлогами і позолотою на стінах. Аж вити від туги хочеться. Пропоную згадати свої обіцянки і нарешті провідати Катерину. У відповідь чую довгу розповідь про проблеми з судинами, цукром і тиском. Але він обов’язково приїде найближчим часом. Звичайно, я йому вірю. Відкладаю телефон і дивлюсь у вікно. На стежці — клаптики сонця, шахівниця світла й тіні. Вітер полоще листя, небо безхмарне і безжальне.

Прокидаюся від якогось дивного відчуття, ніби пливу у човні, похитуючись на хвилях. Ще трохи — і він торкається берега. Не хочу відпускати сон, але він витікає з мене, як вода з дірявої пляшки. Мій притулок, де завжди спокійно й затишно, і куди останнім часом так важко потрапити, лишається позаду. Розплющую очі. Сонце заливає кімнату, наче повінь. Квадрат вікна лежить на підлозі золотою прикрасою. Люблю ці передвечірні години, коли сонце у мене в гостях. Світло притишене і тепле, як долоні, зігріті диханням. Від нього в кімнаті якась особлива атмосфера, ніби запрошення до кохання.

Уривок романа Ольги Лілік “Квіти цикорію” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити роман Ольги Лілік “Квіти цикорію” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Ольги Лілік “Квіти цикорію” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.