ЛЮБОВ ТАКА. Віч-на-віч. Проза
(ВЦ «Академія»)

80,00 грн.

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 224 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

 

Поділитися:   

Опис

 

Вона — найочікуваніша
несподіванка.
Дає душі світло і відчуття світу.
Вона сама по собі.
Ні від кого не залежить, нікому не служить.
І потрібна всім.
Ніхто ще без неї не жив.
Людина її шукає і до неї тягнеться.
Завдяки їй росте і здобуває силу.
І не завжди витримує випробування нею.
Вона невичерпна і багатоявна.
Живе в точці дотику сердець.
Влада її всесильна.
Несмілива й відчайдушна, ніжна і жорстока,
шляхетна і зухвала, мовчазна
і багатослізна —
якою тільки не буває вона.
Кожного по-своєму винагороджує,
мучить і карає.
І не завжди людина, до якої вона приходить,
упізнає і розуміє себе.
Хто тільки не намагався сказати,
яка вона,
і досі про неї ще не сказано все.
Жодна людина не осягнула її безмір.
Бо вона така —
в людині живе і над людиною
владарює.

 

Змiст

Володимир Даниленко
ТЕ, ЩО ДАЄ І ЗАБИРАЄ

Його джмелиний баритон
Чорні хрящі
Пізня шпанка
Слід у лататті

Василь Теремко
ПЕРШИЙ ЧОЛОВІК

Олексій Чупа
МЕЖІ

Чекала
Завтра
Дірка

Дар’я Тарасевич
ЯКЩО ВОНА ЗНЕНАЦЬКА І ВЩЕНТ

Пов’язані ніччю
Щастя безмовне
Листопадовий блюз
Осінь така
І впадеш як імперія
Завжди — як у шістнадцять
Тільки не я
Оля
Весна

Олена Рижко
КРОКИ ДО ТАНГО

Юлія Фомічова
ГАРАНТ КОХАННЯ

Олександра Грищенко
ЗУСТРІЧЕЙ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ

Сергій Гридін
ЄВКА

Наталя Савчук
ПАТОЛОГІЧНО ЗРЯЧІ

Софія Бенза
НЕ ВІДПУЩУ

Уривки зі збірки оповідань “Любов така”

Володимир Даниленко
Його джмелиний баритон 

«Але чому?! Чому він їй не телефонує?» — думала Белла Овдієнко. Уже скільки днів вона чекає його дзвінка. Спочатку думала, що передзвонить, запитає номер її квартири і з’явиться з оберемком жоржин, які вона так любить. Однак минув день, і два, і три, і п’ять, а від нього — жодної звістки, ніби чоловік пропав.
З Мирославом вона познайомилася по телефону. Було перше вересня. Всюди снували школярі з букетами й молодими мамами. У такий день бездітні й самотні жінки відчувають особливу безпорадність. Закінчилося літо — ніби краща частина життя. На Хрещатику люди в тенісках і осінніх куртках. На базарах жінки вже приміряли шуби, і з-під хутра визирали засмаглі ноги в босоніжках, а в крамницях хутряні шапки продавали разом із купальниками. Уже не літо, але ще й не осінь, а так… міжсезоння. І саме в цей день, коли самотніх жінок охоплює безнадійна меланхолія й вони сумують і плачуть, у помешканні Белли Овдієнко задзвонив телефон. Вона лежала в холодному ліжку й дивилася телевізор. Спочатку вкрилася з головою й нагріла постіль, а коли висунула з-під ковдри носа, відчула, як він змерз. Але пролунав дзвінок, довгий і наполегливий — так телефонують податківці й упевнені в собі чоловіки.
— Алло!
— Мабуть, я помилився номером? — почула приємний чоловічий голос.
— А хто вам потрібний?
— Мені потрібний Роман Коберник.
— Ви помилилися, — відповіла Белла. — Уважніше набирайте номер.
— Я набирав 528-54-41.
— І набрали неправильно останню цифру.
— А що я набрав?
— Ви набрали неправильно.
— Вибачте.
— Вибачаю, — муркнула Белла й поклала слухавку.
«Такий глибокий оксамитовий голос», — подумала й пошкодувала, що не продовжила розмову. А наступного вечора в той самий час знову задзвонив телефон.
— Алло! — почула знайомий баритон. — Мабуть, я знову помилився?
— Як і вчора, — засміялася Белла.
— Як вас звати?
— Я по телефону із чужими чоловіками не знайомлюся.
— Чужий — це одружений чоловік, що набивається в коханці заміжній жінці. А я нікому не належу. Ви заміжня?
— Яке це має значення?
— Ваш телефон 528-54-44. До вас я додзвонився з п’ятої спроби.
— Якщо вас цікавлять мої статки, то в мене немає що брати, крім жіночої честі, — відповіла Белла.
— У такому разі я телефоную за потрібним мені номером.
— У вас дуже недоречні жарти, — відповіла й поклала слухавку.
Наступного вечора вона вже чекала його дзвінка, і він пролунав, як завжди, о двадцять першій п’ятдесят п’ять.
— Вибачте, але це знову я.
— За вами можна звіряти годинник, — пожартувала Белла.
— Якщо я вас учора образив, то, повірте, не навмисне. Мені сподобався ваш голос.
— А мені ваш, — збентежилася вона.
— Якщо це так, то дозвольте іноді телефонувати увечері, щоб побажати вам солодких снів.
— Дозволяю, — великодушно мовила Белла.
— Тоді — на добраніч!
І так телефонував щовечора. Згодом назвав своє ім’я, а вона — своє. Звати його Мирослав. Сказав, що розлучений.
«Але хіба можна вірити чоловікам?» — думала Белла.
Однак голос Мирослава захопив її. О, цей лоскітливий баритон! Вона уявляла себе пахучою квіткою, мальвою чи садовою лілією. Він прилітає до неї джмелем, зваб-
лений п’янким запахом, захоплений її свіжістю і красою. Він ціпеніє від її пишних форм, сідає на її спраглі пелюстки, лоскоче лапками, вдоволено гуде, залазить у неї. Вона відчуває його в собі, теплого й волохатого, його хоботок жадібно впивається в її ніжну плоть, нетерпляче ворушиться. Вона тремтить, захоплена його безсоромним шаленством. «О, ще, ще і ще!» — спрагло шепоче, піддаючись його натиску. «О, так, так!» Він проникає в неї глибше, вона тремтить і вибухає від невимовного блаженства, яке солодко розливається від маточки до кореня. А він вдоволено дзумкотить, ворушить хоботком і спиває п’янкий нектар її кохання.
Щовечора вона чекала довгого й вимогливого дзвінка, рахувала до семи, брала слухавку й чула його джмелиний баритон:
— Алло!
Він був із нею такий делікатний, що не розпитував, чим вона займається, і нічого не розповідав про себе. Тільки впивався її голосом, а вона — його. У нього був приємний грудний тембр, а деякі слова він вимовляв із ледь чутним прононсом, що видавало в ньому людину вишукану й консервативну. Такі чоловіки віддають перевагу фраку, а не костюму, класичній, а не сучасній музиці, чорному автомобілю «Мерседес-Бенц», а не червоному «Порше». Вони воліють спершу освідчитися в коханні, потім призначити дату весілля і лише після цього прагнуть інтиму. Його голос ніжно гудів, лоскотав слух, розсипався, заповнював простір кімнати, ніби невидимі пальці спраглого чоловіка, доторкався до найпотаємніших звивин її тіла, і воно солодко бриніло.
Від своєї давньої подруги Олени Лифар, яка працювала психологом у рекрутинговій агенції, Белла дізналася все про чоловічі голоси.
— М’який схвильований голос належить чоловікові глибокому й сексуальному, — сказала Олена, збиваючи попіл із цигарки. — Високий дзвінкий голос належить людині, яка завжди на других ролях і любить ховатися за чужі спини. А чоловіки з таким голосом, як ти кажеш, низьким, грудним, соковитим, — розумні, рішучі, іноді консервативні в особистому житті, але вміють усе розрахувати і завжди добиваються свого.
Олена Лифар іронічно глянула на Беллу й випустила з рота дим. Відколи вони дружать, поведінка Олени лишалася незмінною, як колір її очей. Обпікшись великим коханням до колишнього університетського викладача, вона, що кинула молодого чоловіка заради старшого на двадцять п’ять років Михайла Йовенка, відтепер боялася страждань і залежності від чоловіків, тому нікого не хотіла впускати у своє серце.
— Глибокі почуття завжди приносять страждання, які є зворотним боком пристрасті, — говорила Беллі Олена. — А сильна пристрасть завжди закінчується трагічно або комічно.
У Лифар було достатньо грошей і волі, аби підтримувати себе в добрій формі, а коли їй хотілося чоловіка, вона йшла до стриптиз-клубу, вибирала найбільш привабливий екземпляр, замовляла його на ніч і везла додому. Вони вечеряли, пили вино, розмовляли, дивилися еротичний фільм, кохалися. Вранці чоловік одержував гроші й ішов від неї назавжди, а втішена Олена їхала на роботу, якій вона віддавала значно більше часу, ніж інтимному життю.
— А як твій Шон? — поцікавилася Белла.
У Лифар був давній зв’язок з ірландцем, який періодично приїжджав до неї пропонувати руку й серце.
— Шон, — затягнулася димом Олена, — двічі на рік стомлює мене своїми надокучливими компліментами. «У Києві, — каже, — все добре. Особливо жінки, породисті, розкішні. Київ — це Стокгольм із пампушками й салом, де люди інтелігентніші за парижан і гостинніші за австралійських аборигенів». А після цього починає вимагати, щоб я перебиралася до нього в Дублін.
— І що ти?
— Ти ж знаєш, що українська жінка не любить, коли її вибирають, вона вибирає сама. Мені потрібний не просто чоловік, а глина, з якої я виліплю свій чоловічий ідеал і полюблю його. Тільки глина має бути доброї якості, інакше я за нього не вийду. Так що не розчаруйся у своєму баритоні.
Після вечірньої розмови з Мирославом, коли він так нічого про себе й не сказав, а лише барвистим метеликом тріпотів у слухавці й лоскотав її жіночу уяву, Белла, лягаючи у свою холодну постіль, почала уявляти його. Це високий мускулистий брюнет із каштановими очима. У нього густе чорне волосся, жорстке й із синюватим відливом або темно-русяве з ледь вигорілим на сонці вохристим відтінком. Він курить кубинські сигари «Ромео і Джульєтта» із солодкувато-фруктовим присмаком. Недбало затиснута сигара в зубах додає йому шарму елегантного й стриманого мачо, посвяченого в тонкощі алхімії кохання. У нього добре розвинене почуття гумору.
— О, Белло, сьогодні ви така спокуслива, що в Маріїнському парку настовбурчилися на осокорах сучки. Не доводьте їх до шаленства, бо ще трохи — і вони повискакують із корінням, брестимуть за вами й шумітимуть, що не вростуть у землю, доки ви не пошлете їм хоча б повітряного поцілунка.

Василь Теремко
ПЕРШИЙ ЧОЛОВІК 

— Що, справді в Карпати зібрався? — здивувався Вовчик.
— Хочу ще раз на Говерлу, — не знайшов я нічого іншого у відповідь.
— А хіба в Карпатах немає гір і стежок, на яких ще ніхто не топтався?
Вовчик, коли хотів щось сказати, не сказавши нічого, примружував праве око й хитро дивився з-під напущеного на чоло волосся, ніби підказуючи, що зміст його реплік треба шукати між словами і за словами.
До його манери спілкування давно звик. І саме цим цікавий Вовчик. Цього разу здалося, що він знає все про мій намір. Чому в Карпати? Чому тепер? І чому казав йому про це, приховуючи втому знервованістю, а не в азарті мандрівника.
А ще Вовчик знав, що мандрівником я себе не вважав. Тип людини-мандрівника мені завжди був байдужий. Про подорожі думав як про втечу від справ, що одночасно і з різних боків напосідали в найнесподіваніший момент. Мені цікавіше бачити світ думкою, а не оком. А тепер, коли думкам стало тісно в моєму світі, страшенно рвало в гори. Вони снилися майже щоночі. Інтуїція безслівно нашіптувала, що гори допоможуть утекти від своєї нестерпності. І їй допоможуть нарешті втекти. Від моєї здичавілої ненаситності. І від себе, незрозумілої навіть їй. Дивний то намір був — їхати разом, щоб утекти одне від одного.
— Старий, ти вже там був. На Говерлу — банальний обивательський гламур. Тільки скажи — такий маршрут нафантазую для твоїх очей і м’язів.
Не чекаючи згоди, Вовчик дістав аркуш паперу і заходився щось там креслити й нотувати, мабуть, збагнувши, що в гори мені потрібно з інших причин. Про мої випалені емоції між нами не було і слова. Як і про те, чому так сталося. Про пекучість моєї ситуації Вовчик здогадувався.
Нам давно вже час розійтися. Не з Вовчиком — у нас із ним чоловіча дружба. Розійтися час мені з нею. Чи їй зі мною. Так треба, інакше неможливо — по-своєму думали обоє. Іноді навіть щось казали про це. І чогось не вистачало, щоб так зробити.
Кудись поділася пристрасть, якою були сповнені зустрічі й дні між ними. Нами починала керувати звичка. Умовність усього, що відбувалося, вже мучила обох. Аж ось, здалося, нарешті знайшли спосіб розрубати те, що зв’язало нас. На вершині гір. Переживши найгостріші емоції. Так думали, бо так бачили свої стосунки і їх фінал. І так розуміли гори. Тим, що чекає мене і якою буде в горах вона, тоді не переймався.
Вовчикові про це мовчав, хоч нічого і не таїв від нього — він давно вже читає мене краще, ніж я знаю себе.
— Вважай тільки, не зірвися зі скал і не гримнися головою в смереку, — на щось зрозуміле тільки йому натякав, віддаючи помережаний лініями, словами і цифрами аркуш паперу.
Перепитувати нічого не став, бо чим більше було б запитань, тим зрозумілішими йому ставали б мій стан і мій намір, а цього не хотів. І не знав, чого насправді хочу.
Вона старша за мене на дванадцять років. У неї був чоловік, є житло і робота. В її колишнього — посада, гроші й натовпи жінок. Про «натовпи» — з її слів. А ще в неї — голод на розмови про літературу і письменників. Чоловік навіть і не збирався її зрозуміти в цьому. Казав: досить того, що приносить додому він і привозить прислуга. Це теж від неї чув.
Я щойно закінчив університет. Навіть незручно зізнатися, який факультет, але їй розкрився відразу — філологічний. А коли вперше зустрілися, ще був студентом. У моїй голові бродило море ідей, планів і критичних думок про все. Сексуальна енергія виснажувала мізки, іноді доводила їх до кипіння. Здавалося, от-от вибухне як гейзер. Бувало, так недоречно збиткувала, що коли я йшов вулицею в джинсах і без куртки чи піджака, тільки щербанами в неслухняний лоб міг угамовувати збитошника, якщо мав де сховатися. Що то за «лоб збитошника», сказати ще не вмію.
Дотепер не знаю: я знайшов її чи попався їй. Ніяк не втну, чому між нами те сталося. Я побачив її на книжковій виставці й випустив з голови, що довго і впритул на незнайомок дивитися не пасує й ризиковано навіть. Тим більше — мені зеленому. Забувши про все, остовпіло стояв, не відводячи від неї очей. Не знаю, чим вона взяла, — такі типи жінок до того моменту мені не подобалися. Голосу її ще не чув і характеру не знав. Про те, як вона кохається, не здогадувався, не уявляв і не думав щодо неї про таке.
Не розумію, чим міг зацікавити її. У дзеркалі, скільки не видивлявся, нічого крутого не знаходив. Знічувався навіть перед однокурсницями і молодшими за мене дівчатами. Не міг нічого путнього сказати їм і нервувався, коли щось казав, — дуже незграбним те виходило. А там, на виставці, і подумати не міг, що вона зверне на мене увагу. А потім підійде і, наче ми тисячу літ знайомі, видихне приглушено:
— Любите цього автора?
— Він дуже схожий на Маркеса, але тут — стихії гір, — випалив я наче на іспиті, показавши книжку, що тримав у руках.
— А стихії кохання? — блиснула поглядом з-під пасма світлого волосся.
Мені здалося, що вона спитала не про книжку. Що автора цього не знає і він байдужий їй. Навіть гадки не мав, що я цікавлю її. Розгубленим стояв перед нею, чекаючи, коли вже піде. І чомусь дуже хотів, щоб не йшла. І зовсім не знав, яким бути, що і як казати.
Вона мовчала також. Погляд її то віддалявся, то проникав у мою плоть, чіплявся за кожен нерв і нагнітав непідконтрольне тремтіння. Я злякався, що воно цілком оволодіє мною і буду в її очах тим, ким насправді є, коли опиняюся майже впритул із жінкою. А таким бути соромився. Іншим перед жінками, іншим із жінками себе ще не знав. І бути іншим не вмів ще.
Майже всі мої думки тоді ганялися довкола сексу. Він у мене вже був. Кілька разів.

Олексій Чупа
Чекала 

— Мені прикро. Правда, дуже прикро. Але я так більше не можу. Сподіваюся, ти розумієш мене.
— Я завжди тебе розумію.
— Дуже сподіваюся.
Але якби вона зуміла зараз підвести очі й глянути на його обличчя, то жахнулася б: це було обличчя мертвої людини. Обличчя чоловіка, в якого обірвалося життя, і все, що можна казати в такій ситуації, він каже абсолютно механічно. Сіра, тверда маска.
Пальці нервово переплелися у вузол й одразу ж, немов від електричного розряду, розв’язалися, болісно відштовхнулися один від одного і застигли в штучних, незручних позах на поверхні столу.
Чужі. Відтепер чужі. З цієї страшної миті.
— Що далі думаєш? Куди поїдеш? — спитала наостанок, забираючи в нього ключ від своєї квартири.
— Додому. Мабуть. У моїй країні війна. У моєму місті війна. Додому. Мабуть.
— Бережи себе.
— І ти. Тобі напишуть, якщо я помру.
Він вибіг з будинку з твердим наміром завтра ж вранці виїхати геть звідси, геть, подалі від цих вулиць, пов-
них спогадів про їхнє спільне. Спільний сміх, спільні прогулянки, спільне щастя, спільне минуле.
Заніс валізу до приятельки. Приятелька хворіла. Залишився доглядати її — кудись же треба було подіти всю невитрачену турботу, призначену для тієї, що сховалася тепер за дверима, від яких у нього немає ключів. Там його застав телефонний дзвінок, потім ще один. Від’їзд відкладався — з’ясувалося, що навіть у її місті, чужому тепер і непривітному, є справи, які він має завершити, перш ніж поїхати.
Так минув тиждень, потім другий. Наприкінці місяця йому запропонували роботу.
Довго думав, кілька разів напивався, а напившись, телефонував майбутнім роботодавцям і скаржився на життя. На тверезу голову подумав і погодився. Неймовірно — роботодавці його не послали.
З’їхав від приятельки, винайняв квартиру. Щовечора, лягаючи спати, уявляв, що засинає, торкаючись носом кінчика її носа. Посеред ночі прокидався, відчувши уві сні запах її волосся.
Почало боліти серце. Спершу — зрідка. За рік боліло вже на кожну згадку про її пальці та сміх.
Наступної весни, коли вже минув рік, — не витримав, пішов до неї. Двері відчинив незнайомий чоловік і сказав, що тепер тут живе він, а попередня хазяйка переїхала кілька місяців тому. Куди — не знає.
Вийшов на вулицю невагомий, здавалося, варто віт-
рові дмухнути дещо сильніше, і його понесе в небо, немов повітряну кульку.
Намагався шукати її через спільних знайомих. Добився лише того, що один із її колишніх набив йому морду.
Синці зійшли, рани зажили. Залишився шрам. Шрам подобався жінкам. «Ти схожий на воїна», — казали вони. Він завойовував їх, але називав її іменем і не переставав прокидатися вночі, відчувши уві сні запах її волосся.
Майже щовечора ходив до її будинку і з сумом дивився на жовтизну вікон помешкання, де вона жила і де тепер живуть зовсім чужі люди. Від думки, що хтось ходить квартирою, де вони кохалися, готували їжу й танцювали, його нудило.

Минуло півстоліття. Світ змінився так, що годі й говорити. Він теж змінився. Не кращим став, зрозуміло. Двічі був за крок від божевільні. Посивів, геть посивів. Так і не зумів покохати більше, одружився, щоб не здохнути в самотності.
Як і трапляється зазвичай, більшість речей відбуваються випадково. У глибокій старості відчув, як його потягло в рідні краї, туди, де не був ціле життя.
І ось на своїй рідній вулиці в крамниці, де він ще в дитинстві купував хліб, зустрів її.
Волосся анітрохи не торкнулася сивина. Старість змінила поставу, але не зіпсувала її. Голос дзвенів від хвилювання, як і завжди, коли вона з ним говорила.
— Що ти тут робиш? — спитав.
— Я тут живу.
— У моєму місті?
— На твоїй вулиці. Ти сказав, що поїдеш додому.
Я не знала, де ще шукати зустрічі з тобою. Чекала на тебе тут.

Олена Рижко
КРОКИ ДО ТАНГО

Дарка, невисока довгокоса шатенка з правильними рисами обличчя, втомлено зітхнула й стисла рукою затерплу шию. Спробувала розім’яти, але не дуже помогло. Не заперечувала, що шеф практично повісив цей проект на неї. По тому, як стосунки з Дмитром зійшли на пси, робота по дванадцять годин навіть тішила. А дозвіл працювати вдома — поготів. Ніколи було думати, що вже вкотре, в сорок із хвостиком, залишилася сама. Єдине, чого боялася, — неминучого завершення. А втім, шеф підкине щось нове.
Варто б провітритися — голова ледве варить. Зиркнула у вікно. Сутеніло. Холодний травень не тішив, та все ж… Вирішила не ігнорувати звичку й подалася в парк. Власне, завжди гуляла парком при університеті, а потім — несподівано — відкрила його територію. Принаймні автентичної частини — старих корпусів.
Був один, що направду заворожував. Збудований із жовтої київської цегли в романо-готичному стилі. Багате оздоблення — ніші й городці, навскісні хрести, зубці, поребрик, зубчастий карниз із парапетом, труби вентиляційних витяжок, що нагадують сторожові вежі, невеликі башточки повітрязабірників — на цей корпус, як і на квіти, могла дивитися годинами. Надто ж із тильного боку. Вхід (чи вихід) було вмонтовано в п’ятигранну двоповерхову вежу, густо заплетену виноградною лозою. На масивних дверях маячив цілком сучасний номер — 100, але видавалося, що за ними має бути щось непересічне або хоч не банальне.
От і сьогодні поспішала до улюбленого корпусу. Правда, зазвичай вибиралася раніше. На півдорозі здалося, ніби хтось простує слідом. Але тут завжди людно. Присіла ніби зашнурувати черевик і озирнулася. Позаду себе побачила невисокого чоловіка в толстовці, з глибоко насунутим каптуром. Поки вона робила вигляд, що шнурує черевик, він затримався на роздоріжжі. Не знати чому злякалася. І ще виникло відчуття, ніби опинилася в шалених 90-х. Серце несамовито закалатало в горлі. Блискавкою майнуло: «Не може бути! Як таке взагалі може бути? Переслідувач? Ні! Не зі мною! Бо зі мною такого просто не може бути! Бо такого не може бути взагалі!..».
Частки секунди вистачило, щоб роззирнутись і втямити, що довкруж — нікого. Лише вона і чувак у толстовці. Невідома сила відпружинила її від старого асфальту й кинула вперед. Краєм ока помітила, що у вежці-веранді тильного входу старого корпусу світиться. Не розуміла, навіщо кинулася туди. (Завжди замкнено. Завжди!) Але логіка, розсудливість вивітрилися, наче дим. Пришвидшені кроки позаду відлунювали в скронях божевільними молоточками. Не усвідомила, що біжить. Простісінько до дверей під металевим номером 100. Відчайдушно смикнула двері — і ті піддалися!
Ускочила в напівтемну вежку й бахнула дверима, які автоматично зачинились. Утиснулася в якусь стіну, оглушена калатанням серця, яке все ще билося в самісінькім горлі, не даючи віддихатись. Отямилася за пару хвилин.
Світло йшло з невеликої кімнатки-кабінету. Перше, що впало в очі, стелажі з книжками, далі — стіл із якимсь лабораторним обладнанням, потім — письмовий стіл і поряд — вузький тапчан. На підвіконнях — маса квітів. Біля стола — високий стрункий чоловік. Чогось почала розглядати його з ніг. Зачепилася поглядом за старі, але добротні мокасини, тоді побачила потерті вузькі джинси й темний реглан. Урешті — глянула на обличчя й од несподіванки подалася назад, боляче стукнувшись головою: права половина обличчя була навіть красивою, а ліва — спотворена широким шрамом, що тягнувся від скроні, прихопивши око (від чого зовнішній його кутик опустився вниз, а повіка прикривала око до половини) й кутик губ, аж до підборіддя. Чи й навіть до шиї.
— Хто ви? Чого вам треба? — почулось холодне, а тоді одразу ж здивовано-радісне: — А! Це ви!
— Хто я? Я… Що значить: «Це ви!..»? А ви хто?
— Я, — чоловік усміхнувсь, і його обличчя видалося не таким потворним, — Марк. І це — мій кабінет. А що тут робите ви — це питання.
— Я Дарка. Дарина, — відказала уривчасто. — Про-
бачте. Двері були відчинені. Чомусь. А за мною хтось біг… Я…
— Хто біг? — чоловік насторожився й зробив кілька кроків до неї.
— Н-не знаю… Хтось. А може, мені здалося. Але я злякалася. Не пам’ятаю, коли так лякалася. Пробачте! Я… я зараз піду.
— Ні-ні, стійте! — чоловік, що назвався Марком, знову всміхнувся, ледь повернувши голову так, що цього разу спотвореної частини майже не було видно.
— Добре. Дякую. А… чому ви все-таки так сказали?
— Не дивуйтеся. І не лякайтеся, — незнайомець жестом запросив її пройти в кімнату. — Заходьте.
Стільців, крім як за письмовим столом, не було, тож Дарка безпомічно оглянулася. Чоловік поставив єдиний стілець перед столом. Дарка слухняно сіла, а тоді глянула на Марка. Той сів на край тапчана й урешті заговорив:
— Ви щодня проходите повз цей корпус. Щоразу в інший час. Але з’являєтеся з того самого боку. Зупиняєтеся на кілька секунд, розглядаючи вхід, а тоді йдете далі. Приблизно через двадцять п’ять — тридцять хвилин з’являєтеся знову. Це означає, що мандруєте довкруж старих корпусів. Тоді зупиняєтеся і розглядаєте будівлю. Часом — фотографуєте. Якщо лавка навпроти вільна — сідаєте і знову споглядаєте будинок.
— А ви що — за мною стежите?

Юлія Фомічова
ГАРАНТ КОХАННЯ

Кожній, хто чекає коханого з війни

Привіт, синочку!
Не знаю, чи колись дам тобі це прочитати. Але тато наполягає, аби я вела щоденник від перших днів твого життя. І хоч ти ще не народився і живеш у маминому животику, ми вже ставимося до тебе як до дорослого і хочемо зберегти спогади для тебе. Про все. Про те, як тебе чекали, які були щасливі, що ти в нас є.
Твій тато зараз на війні. Страшно це звучить. Я й уявити ніколи не могла, що скажу колись це своїй дитині. А тато так вирішив. Він захищає нас із тобою. За сотні кілометрів він ризикує своїм життям, щоб ніхто не зазіхав на наше. Наш тато — герой. Я ним пишаюся. І ти пишатимешся, коли підростеш і зрозумієш, чому ми змушені жити без нього місяцями в очікуванні та хвилюванні. А, забула. Мені не можна хвилюватися. Уже мала йти в декретну відпустку, але працюю — якщо сидітиму вдома сама, не матиму чим себе зайняти, хвилюватимуся. А цього категорично не можна. Лікар сказав пити щодня валер’янку, але я вирішила цього не робити. Ти ж у мене козаком маєш вирости!

Привіт, мій любий синочку!
Давно тобі не писала. Тато зробив нам сюрприз і неочікувано приїхав! На три дні лише, але саме цього мені бракувало для щастя. Постукав у двері, коли ми з тобою вже мостилися спати. Я злякалася, бо хто б серед ночі до нас прийшов? А він каже за дверима: «А де там моє Левенятко?». Відразу відчинила і ледь не знепритомніла від щастя. Він спершу тебе поцілував, тобто мене в животик, а тоді вже — в губи. Я плакала, а він: «Не реви, чого ти сина вчиш?». Увесь бородатий, немитий. Терся об животик, у якому ти живеш, своєю щетиною й питав: «Що, синку, тато — колючка?».
Ми їздили на наш острів. Тато розводив багаття, смажив нам із тобою шашлики. Багато говорили про твоє майбутнє. Про наше майбутнє. Тато вже все придумав: хто тебе хреститиме, в який садочок ходитимеш, які мови вчитимеш, яку професію опануєш. Я тільки сміюся, бо до цього ще так далеко, а тато все планує-планує-планує…
Ми вирішили назвати тебе Левом. Лев — татів позивний. І я не знаю достойнішої людини, на честь якої тебе можна назвати. Зараз ми називаємо тебе Левенятко. Виходить, що татко в тебе — Лев, а мама, тобто я, — Левиця. Сміхота та й годі. Коли ти народишся, тато обіцяє принести в пологовий будинок велетенського лева — не живого, звичайно, а м’яку іграшку. Не знаю, чи пустять його з ним до нас, але точно знаю, яка в тебе буде перша іграшка. Ми з татом дуже любимо тебе, Левенятко!

Привіт, моє сонечко!
Сьогодні була на УЗД — сказали, що все добре, і я безмежно рада, бо дуже хвилювалася.
Тато на війні. Охороняє стратегічно важливий об’єкт. Його позицію постійно обстрілюють. Сьогодні він телефонував мені опівночі. Він ніколи не телефонує так пізно. А тут… Я чула обстріли. Мене трусило від страху, але стримувалася, бо він припинить нам телефонувати, дізнавшись, що я так переживаю. Він багато говорив. Про твоє майбутнє, знову про школу і садочок. Знаєш, ми з твоїм татом офіційно не одружені, бо хотіли влаштувати весілля, але ж не до свят у війну. Йому важливо, щоб ти мав його прізвище, йому важливо залишити по собі нащадка. Він хоче, щоб ти вивчав мови. І щоб умів стріляти. «Ти навчиш його стріляти», — казала у трубку я, ковтаючи комок, який завжди так невчасно з’являється в горлі.
Ще твій тато запитував, чи зможу сама виховати тебе, раптом що. Мені хотілося сказати: «Ні, нічого не станеться, ти повернешся, і ми будемо виховувати нашого сина разом, скоро війна закінчиться». Але пообіцяла йому, що зможу. Я так сказала, бо мені важливо, щоб він знав, що має надійний тил. Що з тобою все буде добре і ти виростеш гідним свого батька.
Він так тебе любить, синочку, хоч ти ще й не народився. Просить, щоб я слухавку до животика приклала, і говорить з тобою. Пишу це, аби ти знав, що наш тато дбав про нас як міг. Що він дуже сильно нас любив.
Ненавиджу цю війну. Хоч вона і познайомила нас із твоїм татом, але проклинаю її. Я так мрію, щоб ти хоч раз побачив свого тата. Аби він хоч раз узяв тебе на руки. І він цього дуже хоче. Як же я люблю вас, рідні мої чоловіки. Сил моїх більше нема тримати себе в руках. Хочеться розридатися, битися головою об стіну від розпачу, покинути все і поїхати до нього, щоб бути поруч. Але маю триматися. Заради тебе. Заради того, за що воює наш тато. Люблю тебе, мій синочку.

Олександра Грищенко
ЗУСТРІЧЕЙ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ 

— Коханий, здається, тобі вже досить, — толерантно мовила Міла до постаті, що маячила перед нею, нервувала і ніяк не могла залишити цигарки в спокої.
— Я в порядку і сам вирішую, що мені робити! — гаркнув у відповідь Андрій і, грюкнувши дверима, зник у темряві неосвітленого подвір’я.
Він завжди вмів тримати себе в руках і за хвилину повернувся до оселі.
— Пробач, сонечко, проблеми на роботі, — обійняв спантеличену дівчину, вдихнув на повні легені запах її волосся замість сигаретного диму й сховав у кишеню якийсь згорток паперу.
Вечір видався гарним, як завжди, коли давні друзі збиралися разом. Один із них — Влад — був вітрилом у безмежному океані життя, ловив попутний вітер, часто сам ставав ураганом і ніколи не витримував більше двадцяти хвилин на одному місці.
— Пробачте, я вже маю бігти.
— Куди? Ще ж тільки друга, — спробувала зупинити його Міла.
— Знову щось трапилося чи запізнюєшся на побачення? Краватку не забудь, — підхопив Андрій, знаючи про нелюбов свого товариша до офіціозу.
— Та ну тебе, мій максимум — пародія на пінгвіна в смокінгу. Тому досить знущатися, — обурився Влад.
— Не звертай уваги, любий, — спробувала підбадьорити його Міла. — Краватку залиш Андрієві, нехай долучить у шафі до сотні інших.
Її лагідна рука обійняла Влада, а в очах заблищали сльози. Здавалося, вона — теж із тієї сотні краваток. Можливо, найрідніша, але не улюблена. Та, яку беруть для важливої зустрічі, щоб почуватися впевненіше, але ніяк не на святковий бенкет, щоб справити враження.
— То йдіть разом розвійтеся, — ледь витисла із себе Міла. — А я нарешті відпочину.
— Ти точно не проти? Сумувати не будеш?
— Звісно, ні. Йдіть. Але лишіть у барі хоча б одну пляшку для інших клієнтів.
Андрій їхати ніби й не хотів, але потребував нових декорацій, свіжого повітря, тому за мить вони з Владом мчали автомагістраллю назустріч пригодам.
До найближчого нічного закладу було хвилин тридцять. Колись від заміського будиночка Міли й Андрія до найближчого пабу долітали й за п’ятнадцять хвилин, але то було давно, коли під собою мали два, а не чотири колеса, а в голові свистів приблизно такий самий вітер, що тепер безпорадно бився об лобове скло новенької «бехи».
— Може, варто було взяти із собою Мілу? — озвучив свій сумнів Влад.
— Ти ж знаєш, вона б не погодилася.
— Що з нею?
— Не знаю. Ми вже давно стали чужими.
— Я тобі раніше заздрив: ще б пак, одружився з найкрасивішою дівчиною потоку, а кайфу тобі з того ніякого. Не розумію цього, старий. Пробач, але не розумію.
З обох боків дороги побільшало вогників, які підказували, де можна випити. Вони зупинилися біля «свого» пабу.
— Привіт, народу багато сьогодні? Буде де впасти?
— Звісно. Щось давненько ви до нас не заходили.
— Ну от, сьогодні прийшли.
Діалог з охоронцем підняв настрій: їх ще тут не забули!
Звичний столик у затуманеній залі, приглушене світло, джаз і героїчний настрій, як мінімум у Влада. Змінилися тільки обличчя на танцполі й за баром.
— Візьму щось випити в барі, — виявив ініціативу Влад.
— Мені келих вина.
— Старий, ти що, знущаєшся? Скоро повернуся з пляшкою рому. Не сумуй, он покури, до речі.
Перший клуб диму вразив мозок і нервову систему Андрія. Тисячі думок хаотично бігали, виринаючи невідомо звідки. Спогади штурмували голову і врешті перемогли.
Влад повернувся веселий, ніби дорогою вже добряче хильнув — пляшка справді була напівпорожня.
— Уявляєш, Сашу зустрів.
— Яку? — захлинувся димом і ніби прокинувся зі сну Андрій.
— А та, що після твого весілля до Праги поїхала чи кудись там…
Несподівано до столика підійшла Саша. Серйозна і зосереджена. Тільки очі, що завжди горіли невгамовними вогниками й вражали кожного, хто спілкувався з нею, згасли. Спантеличена, вона танула в диму, і лише напівоголені плечі й чорна сукня навіювали інтригу.
— Повернулася?
— Як бачиш.
— Надовго?
— На тиждень.
— Як Прага?
— Дощить.
Серце Андрія спробувало сховатися в п’ятках, але холод пройняв тіло й спаралізував рухи.
— Пробачте, гарного вам вечора, а я краще піду.
Гучна музика глушила її голос. За мить вона розтанула в натовпі агресивно налаштованих самиць і джентльменів на полюванні.

Сергій Гридін
ЄВКА 

— Ти бачиш, яке воно? Сидить, мовчить і в очі не дивиться. Совісті не має, — сердито вичитував невідомо кому Петро Григорович Федяк.
— Це точно, — підтримала Федяка «половина». — Ми до неї з усією душею, всі забаганки — на тобі, а вона!? — схлипнула Галина Володимирівна.
Об’єкт їхнього невдоволення і роздратування, дочка Єва, сиділа на ліжку, опустивши голову. Лише раз вона розпачливо глипнула темними, повними туги очима на батьків і знову сховалася в себе. Видно було, що сперечатися з «предками» дівчині зовсім не хотілося.
— Сиди і думай про свою поведінку, — витерла червоні від сліз очі мама. — Сподіваємося завтра ти нас хоч чимось утішиш, — змахнула рукою.
— Якщо вона ідіотка, то яких розумних вчинків можна чекати від неї! — почервонів як стиглий помідор батько. Він ще щось намагався сказати, але передумав, неквапом почвалав до вітальні, залишивши доньку наодинці із собою та своїми думками.
Родина Федяків була середньостатистичною. Ну, можливо, трішки вище ніж середньо. Батько працював головним механіком в управлінні капітального будівництва. Єва часто чула назву організації ще в дитинстві (треба було бачити кругленького Федяка, який поважно пояснював комусь, де він заробляє на хліб). Матінка ходила на роботу в управління праці та якогось там захисту, отримувала «мінімалку», але кидати свою контору не хотіла, пояснюючи те звичкою та «хорошим колективом».
Однак Єва вловлювала в цьому невідповідність. Хорошим колектив був хіба що під час (як то модно зараз говорити) корпоративів. Тоді всі «дівчатка», яким було вже давно за сорок, ставали веселими та розкутими, могли і в танці запалити, і прийняти по кілька келишків оковитої. В інші дні (за словами мами) коліжанки трансформувались у підступних змій, людей із критично низьким рівнем IQ, але з претензіями на хорошу зарплату й належність до вищого світу.
Життя в колективі, судячи з усього, вирувало. Час від часу хтось «палився» з коханцем, у когось син потрапляв до поліції чи донька несподівано вискакувала заміж, а потім достроково народжувала щасливій бабусі крикливого онука. Так і минали мамині «золоті роки».
Із батьком у цьому плані було важче. Чим конкретно він займався, Єва не знала. У принципі розуміла, що його робота пов’язана з технікою, але що саме робить у своєму управлінні головний механік, було для неї загадкою.
Федяк, іноді хильнувши в неділю під добрий обід кількасот грамів горілочки, любив провести з донькою бесіду на житейську тему. Він умощувався на її ліжко (Єва в цей час сиділа за комп’ютером) і, розмахуючи руками, проводив майстер-клас «молодого фахівця».
— От скажи, ти хоч раз подумала, звідки в нас квартира? — казав, вибираючи язиком залишки відбивної між зубами. — Та й усе, що в ній є. Гадаєш, з неба впало? От і неправда! — заливався радісним сміхом.
— Звідки? — кидала через плече Євка, яка вже хтозна-скільки разів чула це від батька.
— Отакої! — веселився Петро Григорович. — Ось цими руками все зароблено! Ні, не так! — виправився. — Ось цією головою! — ляснув себе по маківці, що заросла на диво позбавленим сивини волоссям. — Розумом власним, — аж сів на ліжку. — Розумна людина завжди зможе щось, крім зарплати, мати. Ти думаєш, легко мені було це все заробити? Перевірки з усіх інстанцій. Ті дурні запчастини та паливо контролюють наче золото. То прокуратура, то фінінспекція… Але Федяк не дурний! Федяк так усе підлампічить, так соляру спише, що ніхто не підкопається. Ти тільки язиком не ляпай, — несподівано суворішав і навіть тверезів на очах.
— Я що, маленька? — нарешті повертала голову Євка. Вона знала, що ця фраза зазвичай означала закінчення бесіди.
— Іду я, подрімаю трохи, — сповзав з ліжка Федяк і, непевно перебираючи ногами, прямував до сімейної спальні. За кілька хвилин звідти лунало його хропіння.
Найцікавішим було те, що Петро Григорович поза рідною квартирою пив украй рідко, ну десь раз на півроку. А от удома розслаблявся, тож під виховні заходи Євка потрапляла частенько.
Саме батько наполіг на тому, щоб після школи донька вивчилася на бухгалтера. Дівчині на той час було все одно. Якихось яскраво виражених нахилів не мала, тож батькові та матері не перечила. Навчання в школі їй давалося легко, тому до інституту потрапила без проблем і ще й на бюджет. Федяк, розчулившись від успіхів доньки до сліз, увечері пошарудів по схованках, про щось тихо посперечався з дружиною, і через кілька днів Євка стала щасливою власницею зелененького, схожого на ящірку, автомобіля.
Студентське життя минало рівно. Євка без особливого задоволення осягала бухгалтерську науку, складала заліки та екзамени. Була найкращою студенткою на потоці. І так два курси.
Надійшов час виробничої практики. Федяк знову підсуєтився, і Єва (іноді вже навіть!) Петрівна отримала «престижне» місце бухгалтера по зарплаті в тому управлінні, де трудився її батько.
— То все єрунда, — підбадьорював дівчину напередодні її першого робочого дня Петро Григорович. — Поки що простим бухгалтером посидиш, а закінчиш інститут — я тебе головним просуну. Слава Богу, зв’язки є, — кивнув головою на стелю, демонструючи високий рівень заявлених зв’язків. — А от тоді, якщо будеш розумничкою, гроші в кишеню й потечуть! Спочатку тоненьким струмочком, а з досвідом і на невеличку річечку перетворяться. Головне — совість мати! Не зловживати, — насупив брови.
На ті всі розмови Євка тільки плечима знизала.
— Он твій стіл, — махнула рукою головний бухгалтер, огрядна жінка передпенсійного віку, пропускаючи Євку поперед себе. — Тут ще двоє сидять, якраз і допоможуть, — криво посміхнулась яскраво нафарбованими губами. — А взагалі та практика нікому не потрібна!
Займайся з тими студентами! Тут своєї роботи — з головою, — чомусь сердито глипнула на дівчину. Та винувато опустила голову.
Перший тиждень Євка на роботі просто сиділа. Ніхто її нічим не завантажував, завдань ніяких не давали і, відповідно, нічого не вимагали. Її просто не помічали. Колеги-жінки, завжди чомусь насуплені, цілими днями клацали по клавіатурі комп’ютерів, щось там ставлячи на прихід чи виписуючи накладні. На дівчину звертали увагу тільки відвідувачі, яких щодень бувало чимало. Майже всі чомусь приходили до бухгалтерії, щоб посваритися. То їм зарплату неправильно нарахували, то «спецівку» не в ті терміни виписали, а то якісь запчастини списали, яких вони й в очі не бачили.
На Євку поглядали здивовано та зацікавлено, і лише іноді хтось кидав їй мимохідь кілька слів, не вступаючи в довгий діалог. Рятував дівчину від нудьги старенький комп’ютер з інтернетом. За день можна було прочитати якусь книжку, пограти в онлайн-гру, подивитися модні «луки». Словом, не знидітись від неробства.
Її однокурсники (основна маса) давно домовилися про «заочне проходження» практики і вже відпочивали вдома. А Федяк не давав доньці так зробити і контролював її присутність на роботі по кілька разів на день.
Початок другого тижня був схожий на перший. Аж перед обідом бухгалтерки засовалися, про щось перекинулися кількома словами і залишили свої робочі місця за десять хвилин до законної перерви. Євка сиділа, втупившись у монітор. Її мучили думки щодо правильності вибору професії.
— Доброго дня, — несміливо пошкрібся хтось у двері. — Можна? — спитав молодий чоловік. Він зайшов до кабінету, не чекаючи дозволу, й тупцював, переминаючись з однієї ноги на іншу.
— Заходьте! — суворо видала Євка, наслідуючи манеру своїх коліжанок.
— Я це… Спитати хотів… — вичавив із себе молодик, чомусь ніяковіючи.
— Що? — підвела на нього очі Євка і несподівано відчула, як кров приливає до вух. Щоки запашіли ніби від сильного морозяного вітру.
— Мені тут… щось… не доплатили, — нарешті спромігся вимовити хлопець. Він стояв перед Євкою, не знаючи, куди подіти руки, у старій «спецівці» з масними плямами та грубих кирзових черевиках.
— Я… Не знаю… — пробурмотіла дівчина і навіть спітніла, наче від якогось переляку. — Я на практиці. Ви після обіду зайдіть, будь ласка, — попросила винувато.
Хлопець уже сміливіше кинув поглядом на Євку, усміхнувся й мовчки вийшов з кабінету, тихо причинивши за собою двері.
Євка ще кілька хвилин по тому слухала, як бухкає серце. Думки літали в голові сполоханими із солодкого кавуна дрозофілами, такі ж дрібні та майже невидимі. Тільки-но дівчина заспокоїлася, повернулися її колеги, весело перемовляючись про покупки, які встигли зробити за перерву. День тривав далі.

Наталя Савчук
ПАТОЛОГІЧНО ЗРЯЧІ 

Кажуть, жінки люблять вухами, а чоловіки — очима. Я точно глухоніма… Або принцеса зачарована: надкусила здуру яблуко і завмерла, одні мізки шарять на заздрість гуглу. Така собі «міс геніальність» Пустопілля й околиць. Вчуся суперово, на конкурсах перемагаю, гранти виборюю, ще й вірші пишу. Їх навіть у Києві друкують! А ще вдома пораю і бабам помагаю. От!
У нашому роду всі «красунечки». Як було в моді індійське кіно, маму «Зітою» прозвали. А тепер сестри зберуться разом, то хоч воєнкома клич — усі хлопці там! Баба каже, що то в нас «природа» така прилипецька: усякому чоловікові душа «липне». А ще каже, що кожен закоханий дурень — чиясь дитина, і тому «треба шануватися». Бо до «так-собі-дівчини» підійде той, кому вона до серця припаде, а до нас усякий руки простягатиме. Того треба «себе знати» й самій «серцем чути».
Та то таке… Важливо, що я вже в Києві, в ліцеї. «За документами» живу в тітки, а насправді — в гуртожитку універа. Там комендантка — з Пустопілля. Так усім простіше, бо я піду на філологію, то яка різниця — роком раніше, роком пізніше в той гуртожиток селитися. Живу з двоюрідною сестрою в кімнаті. Льолька з Кременчука. Має на руках два дипломи «з відзнакою», одне дитя без батька і мене на доважок. Малий у матері, а вона — на журфаці далі «в люди» вибивається. Хто не знає, думають, що ми з Льолькою — молодята, бо я вся «при формах», ніколи моїх п’ятнадцять не даси, а жилава Льолька у своїх вічних джинсах і з нетбуком — пацан пацаном: метр вісімдесят зросту, на голові все дибки, ще й голос низький, саксофоновий.
У Льольки є одна слабкість — наші «фірмові» яблука. Баба зве їх «зорями», бо вони висять на гілках, коли вже й листя опаде — великі й соковиті, аж світяться проти місяця. Їх абсолютно неможливо їсти по-культурному, бо як не вкуси — сік медовою цівкою тектиме по руках і бороді. Тому «зорі» їдять по-простому, смачно облизуючи губи й пальці. А Льолька вилизує від того соку весь писок свого малого, і навіть мене була лизнула за щоку, приколістка.
Льольчина сакраментальна фраза: «Дружба — слово не жіноче». Я згодна. Точно все віддала б, щоб мати друга, а не «воздихальника» чи банального «чоловіка», запаспортованого як побутова техніка. З другом можна йти на Мордор! У таку височінь дертися, щоб голова обертом ішла! А з черговим «закоханим» хіба в кіно йти чи для фейсбука селфитися, щоб «усі поздихали від заздрості».
Коротше, бути «красунечкою» — до холери противно. Кожен так і рветься вмерти біля твоїх ніг. А кому хочеться жити на горі смердючих трупів? Тож бо й воно. А ще кожен перестарок обов’язково вчепиться: «Ви просто знахідка! Трішки облагородити — макіяжик, туфлі, цацки.. ціни не буде!». Правильно Льолька такому відрізала: «Тоді плату за перегляд наперед, естет грьобаний…».
Ну, ви зрозуміли — Льолька ставиться до мене як до рівні. І всі її «журналісти» думають, що я студентка. Ліцейні думають, що я — киянка. У селі — що я «добра дитина» і тільки те й роблю, що книжки читаю та городи рідним пораю. А я думаю, що їм байдуже, поки зі мною ніякого клопоту немає. Тому навіть Льольці кажу лише те, що її тішить.
Про Стася вона знає. Стась її смішить. Він як зайшов до нас на початку навчального року по-сусідськи поїсти, то так і дотепер ходить. Ми йому вже пояснювали, що мені п’ятнадцять і я плювати хотіла на всі його женихання. Але він упертий, каже: «Ти мене на виріст притримай». Придурок!

Тоді вже було зовсім тепло. У ліцеї почали грузити на повну, бо тести, у всіх грандіозні плани на вступ. Кожний вільний вечір — на вагу золота. А тут прочитала добру половину Підмогильного на цій клятій лавці, стемніло — хоч під ліхтар сідай, і… нічого. Анічогісінько! Ні тобі кіна, ні кави, ні романтично-телячої прогулянки під золотистими парасолями лип. Ні-чого… Стась-холера не прийшов. Усе згибіло, ще й нові туфлі безжально тиснуть!
Сиджу, жую яблуко.
Трамваї ремигають до Хрещатика (тьфу, тролейбуси!), похнюплений Шевченко лагідно розглядає малечу, що аж вищить із радості, бігаючи довкола нього, парочки по кутках розшпинькуються. Он ще один «злегка закоханий», як дресирована сучечка — туди-сюди вихляється алейкою. Вилощений такий, ставний, «романтика в чистім виді»! Ще й рожеву трояндочку недбало в руці крутить-вертить, ніяк не заспокоїться. Зараз злетить східцями якась феєрична студенточка, тицьнеться йому мордочкою в щоку, і рвонуть вони вечоровим містом. Очі в нього класні — говоритимуть про щось таке розумно-таємниче, цьомкатимуться, торкатимуться долонями…
А Стась-холера не прийшов!
Уже восьма… Уже на ніч брунькується…
Сиджу, жую яблуко. Дивлюся, як тіпається трояндочка, коли те чудо вихрасте шарпається дивитися на годинник. Годинник — так прикольно, зовсім інакше, ніж глипати у смартфон… Елегійний хлопчик у сутінках. Що, і тобі не пощастило, хороший мій? Нічого, буває. Жаль, звичайно, що з нами…

Софія Бенза
НЕ ВІДПУЩУ 

Як довго ми чекали цієї миті! І ось вона — солодка кульмінація. Тепер ми — випускниці інституту. Цю подію в нашому житті зібралися відсвяткувати компанією «вічних подруг». У вирі веселощів очі мимовільно зачепилися за чиюсь постать. Тієї миті серце перестало розсилати кров по тілу, і я застигла.
Розум відмовляється працювати. Почуття не залишають йому найменших шансів. Немов у маренні, йду до того столика. Він побачив мене й мовчки чекає, що буде далі.
— Дозволиш?
— Звісно, — сухо пролунало з його вуст. — Святкуєте?
— Якось так… Надовго до нас?
— Ще не знаю. Як твої справи?
— Не здогадуєшся? Чу-до-во! Краще за всіх!
Щось невідоме наливало мій голос нотками гніву. Слова були тривожні й насмішкуваті. Ніколи такими їх не чула. А ти так і не зрозумів цього.
— Радий, що в тебе все так, як кажеш. Не буду затримувати. Подруги ж…
Не чекаючи відповіді, попрямував геть. З моїх очей, але не з думок. Звідти я його не відпускала. Не могла. Не хотіла. Там, у думках, — наше, ні, моє минуле, яке я не зуміла донести до майбутнього.
Я сиділа і не могла поворухнутися. Подруги стривожено дивилися на мене. Мовчки вибігла з кав’ярні й пішла дорогою, якою вела пам’ять ніг.
Та зустріч була терпким викрутом долі. Його поява в кав’ярні повернула спогади, ще не забуті думки і загострила почуття, що ніколи мене не полишали.
Колись я впустила його у свою душу, бо нестямно прагнула заповнити пустку в ній. Беззахисно відкрилася йому.
Його очі вп’ялися в моє обличчя. Мене, незахищену від чоловічої уваги, захопили слова: «Я кохаю!». Почувши їх, забула все і поринула в його обійми. Юрко став вогнем, якого потребувало моє серце. Солодким і терпким вогнем.
Усе згасила одна-єдина образа, що поглинула моє щастя. Того осіннього дня, коли непорозуміння змусило мене прогнати його, не знала, що руйную все. Я була глуха і засліплена.
Тепер лаю себе ту. Я тепер — немов градом побита пелюстка.
І ось ще один жорстокий день, який донищував мене.

Не знаю, хто мені подарував рік після тієї болісної зустрічі. Зовсім інакше життя заглянуло в шибку моєї душі. Усе, що здавалося дріб’язковим, засвітилося як цінність.
— Тетяно Миколаївно, Тетяно Миколаївно! — маленьке рудоволосе янголятко бігло мені назустріч.
— А я сьогодні перша прийшла! Я молодець? — сяяли двійко волошкових оченят.
Спостерігати таке — чудовий бонус моєї професії.
— Алло, слухаю вас.
— Таню, ти до мене тепер на «ви»? Приємно, що тут скажеш, — чую легеньке хихотіння.
— Ой, Уляночко, пробач. Не впізнала.
— Може, мільйонеркою стану завдяки тобі, але не про те зараз. Як ти?
— Усе стабільно. Сиджу, маю «вікно».
— А ми зі Славочкою приїхали до міста і назавжди образимося, якщо не виберешся до нас.
У моїй голові загорілися бенгальські вогники — таке щастя відчула.
— Залюбки! Лишень скажіть де і коли.
Ось і є вже плани на вечір. Ось і вхід у кав’ярню. З порога чую знайомий гамір. За мить ми втрьох уже розводимо дівочі балачки. Про Славине весілля, роботу і про все, що раніше стидалися обговорювати.
— А ти що, Тань, заміж ще не збираєшся?
— Годі тобі, Уля. Знаєш, що я до…
— До двадцяти трьох навіть не думатимеш про це, — перехопила мої слова Уляна. — Ну а кандидат є?
— Давай розповідай, — жваво підхопила Слава.
— Та що розповідати? Кандидат не витримав перевірку на вірність. Годі, не будемо про сумне.
Від розмови відволік дзвінок. Слава поквапом почала шукати в сумочці мобільний. Було зрозуміло, хто телефонує. Її метушіння кинуло нас із Улею в сміх. Нарешті вона знайшла отой вередливий телефон.
— Алло! Так, коханий, усе добре. Ні, ми ще в кафе. Усі троє. Що спитати? Почекай секунду, — вона затулила слухавку долонею. — Дівчата, Толя питає, чи не проти ми, щоб він з Мишком і ще з одним їхнім товаришем до нас приєдналися?
— Що за питання, хай приходять! — підстрибнула від ентузіазму Уля.
— А тобі головне, щоб Мишко був на очах, — вколола я.
— Ну, Танюш, будь ласочка, хай прийдуть.
— Я ж не бороню: більше людей — більше розваг.
Через якихось десять хвилин на порозі кафе з’явилися троє статних чоловіків. Толю і Мишка я добре знала. Третій мав середню статуру й акуратно укладене русяве волосся. Незвичний відтінок його очей робив їх подібними на дві іриски. Хлопці підійшли до нашого столика.
— Привіт усім, а ось і ми, — Мишко, як і Улянка, завжди був охочим до розмов. — Познайомтеся, це мій друг ще з інституту.
— Денис, — галантно протягнув мені руку друг Мишка, — можна просто Дені.
Ми швиденько перезнайомилися і розташувалися за столом. Щось там ще замовили, час від часу підігрівали розмову кавою і вином. Найбільше слів було про Дениса.
Ми сиділи поруч. І я заслуховувалася всім, що чула від нього. Мені хотілося подобатися йому. Навіть більше хотілося. Здавалося, що внутрішньо стаю як тягуча карамель.
Раптом по спині пробіг терпкий холодок. Відчуваю чийсь погляд. Обертаюся, намагаюся зрозуміти, звідки це взялося. Від кого чи від чого так повіяло. Намарно. Тільки знайомий аромат. Не можу згадати, де і коли його чула. Може, він із нашої вчительської чи ще з аудиторій?
— Ау-у, ти взагалі слухаєш?
— А? Так, Славочко, просто втомилася сьогодні.
— Воно й не дивно — з роботи ж. І тут кілька годин, — надто турботливо зреагувала Улянка. — Гайда додому.
— Дозволиш провести? — Денис увічливо подав куртку.
Я погодилася. Надворі попрощалися з дівчатами і залишилися удвох. Дорогою розмовляли про все. Ось мій будинок. Але зовсім не хотілося зупиняти стихію наших слів. Раптом безпардонно увірвався різкий дзвінок. На екрані висвітився знайомий номер. Нарешті голос:
— Вас турбують з лікарні. Ви знаєте Любенецького Юрія Володаровича?
— Т-так, я його знаю. Що сталося?
— Його щойно доправили до лікарні у вкрай тяжкому стані, він у маренні кличе якусь Тетяну. У його телефоні — це єдиний контакт із цим іменем.
— У якій він лікарні?
— У центральній…
Далі я вже нічого не чула. Шалено мчала туди. З пам’яті щезло все. Тільки біль і тривога. І сльози.

Біжу. Вітер розбивається об моє обличчя. Парк, перехрестя, ряди висоток і крамниць. Біжу, здається, вічність.
Нарешті влітаю до лікарні. У реєстратурі сказали, що Юрко в операційній після… автомобільної аварії. Медсестра розповіла, що він, поки везли в кареті швидкої, шепотів одну фразу: «Таню, кохана…».
Серце почало нестерпно пекти. Я повільно сповзла по стіні. Сльози лили з очей: «Він не забув, він беріг почуття. Страждав, як і я. Ми обоє — невиправні егоїсти».

Уривок зі збірки оповідань “Любов така” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити збірку оповідань “Любов така” здійсніть реєстрацію. Купити книгу “Любов така” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.