Не-ангел. Повість для підлітків (ВЦ “Академія”)

65,00 грн.

Гридін Сергій

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2018
Обсяг – 144 стор.
Формат – 145×200 мм (60х84/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Іноді буває, що в душі
шкребуть сусідські коти, і весь світ ніби стає
проти тебе. Навіть найдорожчі й найближчі люди
відвертаються і зраджують саме тоді, коли найгарячіше потрібні. І в одну мить те, що бачилося
абсолютно цінним,  втрачає сенс і починає здаватися
фікцією, оманливим маревом. А тиск жорстоких обставин
різко розмежовує життя на те, що було «до…»,
і те, що відбувається «після…».
Юному героєві цієї повісті
випало пройти через круті випробування,
але вони не зламали його. Якийсь час Олесеві навіть щастило — мама була справжнім другом. Спілкування з нею давало впевненість у собі й стишувало конфлікти з батьком.
Так тривало недовго. Хвороба матері та непорозуміння
з батьком виштовхали його на вулицю. Він опиняється
на дні жорстокого світу людей. Ще недавно
«домашній» Олесь здружується
з бездомним однолітком і відкриває
для себе його світ. Разом вони
потрапляють у дуже драматичні ситуації
і, хоч як не було складно, вибираються звідти.
На вулиці його по-своєму вчить чужа підступність.
Тут він здобуває досвід виживання, розраховуючи
тільки на власні сили. Ну і трішки
на ангела-охоронця…

Уривок із повісті Сергія Гридіна “Не-ангел”

Ще недавно відпочинок на морі здавався Олесеві нездійсненним, тому і не мріяв про нього. А ось мати окрему кімнату, в якій ніхто б йому не заважав займатися своїми справами, хотів дуже. Олесь думав про неї майже щодня, але від того нічого не змінювалося. Його дні танули в подібній на вагон довгій прохідній кімнаті, в якій були тумбочка з телевізором, диван, крісло і невеликий круглий стіл, а на ньому — старенький комп’ютер. Коли приходили гості, за тим столом батьки влаштовували обід, а комп’ютер «переселяли» в невеличку комірчину.
За комп’ютером Олесь не дуже пропадав і цим відрізнявся від однолітків. Іноді він міг затриматися в чатах або на якомусь форумі, але зазвичай насолоджувався книгами. Йому було все одно, про що вони, — читав усюди і завжди: під час їди, увечері під тьмяною лампою, навіть у туалеті.
Батьки приходили з роботи пізно. Мама, повернувшись із будинкоуправління, де працювала бухгалтером, заходила до квартири, втомлено опускалася на стільчик у передпокої і не мала сили навіть зняти із себе взуття. Так і сиділа, доки малий Олесь не брався роззувати її. Тоді вона швидко перевдягалася у спальні й на кілька хвилин зникала у ванній кімнаті. Звідти виходила інакша мама — хоч і втомлена, але з усмішкою. Куйовдила йому волосся і кликала із собою на кухню, де готувала їсти. Лесик, переповнений враженнями за день, захлинаючись від слів, розповідав про те, що бачив і чув, і про те, що дізнавався з книги.
Тато повертався додому ще пізніше. Він працював, як жартома казав, «тіловозом» — привозив у необхідний час і в необхідне місце свого товстого і лисого шефа. Кілька років тому він разом із татом зайшов до їхньої квартири і, вітаючись, поплескав Лесика по щоці.
Його рука тоді здалася гидливо липкою, після того Олесь довго тер щоку мочалкою, намагаючись змити ті відчуття.
Спілкування з батьком обмежувалося звичним уже питанням «Як там у школі?». Час від часу він брався за «виховання» Олеся, вважаючи, що той без його контролю «не так росте». Тоді день починався нудними нотаціями про його безмежну лінь, необхідність добре вчитися та прибирати квартиру. Батько вигрібав шкарпетки з кутків кімнати, одним махом змітав на підлогу шкільний одяг і вперто «полоскав» хлопцеві мізки. Залишатися в квартирі наодинці з батьком Олесь не любив. У такі хвилини в перезбудженому просторі їхньої «хрущівки» нагніталася шалена напруга, яка розсіювалася лише після повернення додому мами.
Іноді тато дорікав і мамі за її байдужість до того, що він, тяжко працюючи, заробляє на них усіх, а вона на тій своїй сидячій роботі марнує життя, протираючи спідниці. Потім він умощувався перед телевізором і дивився свої програми, запиваючи емоції пивом і час від часу голосно відригуючи. Усе, що відбувалося вдома, Лесик не любив, вважав неправильним, але нічого вдіяти не міг.
Зміни в їхніх стосунках з батьком сталися несподівано. Одного дня Олесь, повернувшись зі школи, радісно зафутболив за диван рюкзак, поклав у тарілку кашу з котлетою, присмачив майонезом шматок хліба і взявся все те поглинати перед телевізором у «своїй» кімнаті. Про те, що батько велів їсти тільки на кухні за столом, тоді не думав.
Раптом грюкнули вхідні двері, й Олесь побачив, а ще більше — відчув, як розлючений батько, не ховаючи своїх емоцій, почав скидати взуття. На Олеся напала паніка: якщо тато побачить його у «вітальні» з тарілкою, знову почне «виховувати». Він гарячково сховав під диван усе, що мав у руках, швидко вимкнув телевізор, схопив книжку і вдавано втупився в неї, намагаючись вирівняти дихання.
— Ну що, знову очі псуєш? — обперся на одвірок батько. Захоплення Олеся книгами він не поділяв. Крім газет, написів на упаковках цигарок і на пивних етикетках, Сергій Дмитрович Варишнюк нічого не читав. — А працювати хто буде? — несподівано рикнув. Олесь здригнувся, із жахом зрозумівши, що тато п’яний. А це нічого доброго не обіцяло.
Сп’янілий батько, посадивши Олеся навпроти себе, міг бурхливо проявляти родинні почуття або напосідати із набридливими запитаннями про шкільне кохання, сексуальний досвід чи щось таке. І не дай Боже було відвести погляд чи промовчати у відповідь — відразу вибухала тирада про його бездушність, нелюбов до батька та прогалини матері в його вихованні. Надто агресивним був батько, коли приходив додому під «великими дозами». Єдиним виходом було тоді — не потрапляти йому на очі. Судячи з усього, того дня батько був саме в такій кондиції.
— Читаю, — насторожено пробурмотів Лесик у відповідь. — Уроків багато назадавали.
— Ти такий, як і твоя мати, — ляснув долонею по одвірку батько. — На хріна на таке очі нищити. Пора вже знати, що не твої книжки, а бабки все вирішують, — свердлив Олеся колючим поглядом.
Олесь мовчав, ховаючи очі й стримуючи бажання викричати у відповідь щось дуже неприємне. Він увесь напружився, як молодий бультер’єр перед боєм. Тіло його тремтіло. Липка слина, зібравшись у роті, скувала язик. Щось невиразне пробелькотів, але його слів ніхто і не чекав.
— Мене, класного спеца, коліном під зад, — продовжував виривати із себе невдоволення батько. — І через те, що хтось шефові за тепленьке містечко пообіцяв ремонт на дачі. Дебіли! — з розмаху влупив кулаком у двері, і вони не витримали наруги: дошка шумно тріснула і безвольними шматками впала на підлогу.
Олесь намагався якомога глибше втиснутися в диван і мало не молився, щоб небесні сили відвернули від нього батьків гнів.
— Козли, ви ще не раз пожалієте, що втратили мене, — рвучко пройшов через кімнату, не помічаючи Олеся, і зачинився у спальні.
Квартиру скувала важка тиша, яку, здавалося, можна було різати ножем. Олесь не ворушився. За кілька хвилин зі спальні долетіло гучне хропіння.
— Пронесло, — полегшено зітхнув. Швидко вдягнувся і вибіг з квартири. На вулиці було тепло, хоч календар показував середину осені. Неподалік пацани із сусідніх під’їздів ганяли м’яча.
— Давай з нами, нас замало — нападати нікому, — покликав його розпашілий Тарас Шуляк.
— Уже, — охоче зреагував Олесь, відчувши вибух адреналіну. Тут його, розпеченого грою, знайшла мама.

Перші два тижні після звільнення з роботи батько пив, час від часу зриваючись на лайку. Мама сильно змарніла, під очима залягли глибокі темні тіні, які вона зранку марно намагалася сховати під тональним кремом.
Олесь уже не поспішав після уроків додому. Що тільки не вигадував, аби затриматися у школі чи по дорозі. Охоче зголошувався почергувати у класі, і невдовзі набув особливої значущості для однокласників, бо кожному хотілося «відкосити» від миття підлоги, витирання дошки й інших неприємних клопотів. Часто залишався у класі, щоб зробити уроки на наступні дні. Учителів така його поведінка не турбувала: вчиться, завдання виконує — от і добре…
Багато часу тинявся містом. Іноді сам, іноді з кимось з однокласників. Коли заходив до когось із них додому, надовго не затримувався — комп’ютерні ігри не любив, а інших спільних занять було мало.
Пізні повернення зі школи Олесь пояснював відвідинами факультативів чи бібліотеки. Та це бувало рідко: батько і не цікавився, де він гаяв час, а до приходу мами завжди був удома.
Через два тижні батько вгамувався. Перестав пити, виголив щетину, стишив голос, а в очах з’явилася винуватість. Про те, що недавно було з ним, нагадували хіба що вкриті сивуватим туманом очі, пронизані мілкою сіткою червоних прожилків. На нього напала жадоба діяльності, і він узявся за ремонт у ванній, про що більше року натякала мама.
За півдня зняв умивальник, очистив частину стіни від старої запліснявілої плитки. А потім з’ясувалося, що грошей на нову плитку в сімейному бюджеті немає. Батько звинуватив маму в «марнотратстві» і забув про ремонт надовго. Пошуком роботи не сильно заморочувався, обмежуючись грішми, що отримував як безробітний.
Одного дня Олесь заскочив після школи додому, перекусив нашвидкуруч і побіг на вулицю. Тато з батареєю порожніх пляшок з-під пива дивився якусь комедію. А коли Олесь, повернувшись додому, зайшов до передпокою, застиг від здивування, почувши дивну як для тієї ситуації пісню:
З ранку до ночі бачу твої очі,
З ранку до ночі очі тво-о-о-ї…
Співала мама, трохи фальшивлячи мелодію і затягуючи слова, але співала піднесено і святково.
— Ти чого? Що сталося? — влетів на кухню Олесь, забувши зняти кросівки. — Тато як почує, то відгребеш, — змовницьки прошепотів.
— Та його немає, за хлібом пішов. І пиво скінчилось, — удавши безтурботність, засміялася.
— А в тебе все в порядку? — Лесик уже забув, коли бачив маму всміхненою, а тут ще й пісня. Співала вона тільки тоді, коли мала гарний настрій. А це було нечасто.
— Леська, коли мені погано, ніхто не запитує про причини. А як хоч трішки стає краще, обсідають з нерозумними запитаннями, — стрельнула легеньким щигликом йому по носі. Олесь весело зморщився і повернувся до того, з чого почав.
— Та з вами ніколи не втнеш, що думати — може, в тебе нервовий зрив, а може… Хто його знає, — багатозначно глянув на матір.
— Ще хвилину такого спілкування, і точно щось відбудеться, — не втрачаючи веселості, відреагувала. — Насправді все набагато простіше, — повернулась до плити і, не відриваючись від роботи, розповіла про те, що зробило її настрій таким, який здивував Олеся.

Обідньої перерви вона вирішила пробігтися крамницями, бо треба було якомога швидше встигнути додому. Як на зло, збираючись перейти дорогу, зачепилась за бордюр і мало не впала. Рівновагу втримала, але каблук таки зламала. На одній нозі добралася до найближчої лавки і розчаровано присіла на давно не фарбовані дошки.
— Лисеня, це ти? — раптово почула знайомий голос. Щось збентежило її, бо те прізвисько знали тільки друзі студентської пори. Дівоче її прізвище було Лис, а за рудувате волосся та ластовиння її називали Лисеням. Підвела здивовані очі.
— Володько, невже ти? — скоріше вгадала, що це її однокурсник, ніж упізнала його. Поважне черевце, дорога краватка і солідний костюм видавали в ньому успішного чоловіка. А вона впізнала студента-шибайголову Володьку Скринника, який своїми запитаннями доводив викладачів до істерики.
— А я їду, дивлюсь і думаю: хто ж це на одній нозі стрибає? — розкинув руки, наче крила, Скринник. — Ну дай тебе обніму, бестія руда.
— Яка я руда! Он сивина вже на півголови… — заперечила, зрадівши несподіваній зустрічі. — Відразу подумала про свій зламаний каблук і чомусь розсердилася. — Ну й що… У мене все чудово.
— Та я і не сумнівався, — усміхнено стенув плечима той. — Ти ж найкращою серед нас була.
Несподівано навіть для себе розридалася, а потім розповіла про набридлу роботу, вимушене байдикування чоловіка і невлаштоване життя. За кілька хвилин стихла і вже картала себе за проявлену слабкість, чого ніколи собі не дозволяла. Не сподівалася на співчуття. Не любила, коли їй співчувають. А він не спішив утішати. У його очах не було жалю — рішуча зосередженість була в них.
— Слухай, Руда, тебе мені сам Бог сьогодні послав. Я юриста на фірму шукаю. Підеш? Нам симпатичні дів-
чата дуже потрібні — змінив зосередженість на жарт.
— Ти де тут симпатичну дівчину бачиш? — озирнулася довкола. — Знущаєшся, чи що?
— Я чекаю! Ось тобі моя візитівка, завтра зателефонуй, домовимось про зустріч. Зарплатнею не обділю… — повернувся і швидким кроком попрямував до автомобіля.
Мама поставила на стіл перед Олесем тарілку з тушкованою капустою, накраяла ковбасу, яку нечасто бачив їхній холодильник, і присіла на табуретку навпроти.
— Лесику, ну що мені робити? Я боюсь, — довірливо прошепотіла.
— Чого боїшся? — здивовано кліпнув Олесь. — Хто мене вчив не боятися змін?
— З роботи цієї йти боюсь. Здається, що тут все втрачу, а там нічого не знайду, — розгубливо опустила кутики губ.
— Ти давно хотіла змінити її, а тут така нагода, — по-дорослому зрезонував Олесь.
— Може, й так. Тільки татові поки що ні слова. Я сама йому ввечері все розповім.
Вечір настав значно раніше, ніж можна було сподіватися. Батько, повернувшись додому, брязнув пляшками в передпокої і, навіть не помивши руки, всівся до столу.
Мама змовчала, щоб не зірвати хиткий спокій у сім’ї. Думала, мабуть, що повідомлена нею новина сподобається батькові.
— З якого приводу шикуємо? — спитав батько, глянувши на стіл. — Дешевшої не було ковбаси? — мама тільки всміхнулася у відповідь. Олесь принишк за столом, намагаючись швидше закінчити вечерю і сховатися у своїй кімнаті.
— А нам відтепер економити не потрібно, — бадьоро заявила.
— Може, мільйони на своїй роботі почала заробляти? — насмішливо кинув їй батько. — А завтра зуби на полицю?
— Мільйони не мільйони, а скоро, може, навіть і машину зможемо купити. Ти завжди про це мріяв, — сяяла мама.
— Ти що, з глузду з’їхала? Чи, може, знущаєшся? — звівся з-за столу батько.
Олесь стривожено сіпнувся, але втручатися в супе-
речку батьків не поспішав. Мама вдала, що не почула недобрих слів на свою адресу. З її розповіді про зустріч з однокурсником і його пропозицію перейти на вигіднішу роботу кудись подівся бадьорий запал.
— Ти що там за такі гроші робити маєш? — не втримався батько, почувши про чоловічий колектив.
— Лесику, — звернулася до Олеся мама. — Іди уроки повчи, — легенько підштовхнула його за плечі.
Олесь вийшов із кухні, причинивши за собою двері. Хвилі скандалу досягали і його кімнати. Голосно, не контролюючи себе, басував тато, йому ображено перечила мама. Олесь, затуливши вуха руками, намагався щось зрозуміти в книжці, однак текст плив перед очима. Відклав книжку, впав на диван і накрив голову подушкою. Скільки часу так пролежав — не знав, та коли нарешті висунув одне вухо, у квартирі було тихо. Виглянув зі своєї кімнати. У кріслі сидів батько з пляшкою пива і, ніби нічого не сталося, дивився по телевізору футбол. За вікном було темно. У кухні стишено хлипала мама. Спілкуватися ні з ким не хотілося. Повернувся на диван і за якийсь час заснув. Навіть не почув, як мама накрила його ковдрою і поцілувала у вихрасту маківку.

Уривок із повісті Сергія Гридіна “Не-ангел” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити підліткову повість Сергія Гридіна “Не-ангел”  здійсніть реєстрацію. Купити книгу для підлітків Сергія Гридіна “Не-ангел” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.