Перехідний вік…
моєї мами.
Повість для підлітків
(ВЦ “Академія”)

65,00 грн.

Мацко Ірина

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 128 стор.
Формат – 145×200 мм (60х84/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Ніби несподівано
до Алі прилетіли її тринадцять.
І знову все стало якимось дивним — світ, друзі, події
в сім’ї і навіть сама собі. Алю приваблює і насторожує
її ж загадкова дорослість. Тіло, погляди, думки
і кругозір змінюються так швидко,
що обертом іде голова. Її захоплюють нові почуття,
бажання, можливості, тривожить
внутрішня невизначеність.
Багато нових вражень і відчуттів прийшло
до неї на порозі дорослості. Несподівано для себе
Аля відчула перше кохання, до неї прийшли зовсім
не дитячі думки про життя і цінність кожної людини.
А ще відкрила смак поцілунку, спробувала спиртне
і збагнула, що не завжди щирі наміри керують
поведінкою тих, кому віриш.
Найсильніше вразило Алю її ж відкриття,
що перехідний вік переживають не тільки підлітки.
Виявляється, в її мами — також перехідний період,
теж непростий. І в неї є свої таємниці.
Мама, долаючи свої труднощі,
доростає до розуміння, що її дочка вже
майже доросла — інша, ніж була дитиною.
І вони починають спілкуватися
не просто як мама з дочкою,
а як подруги…

Уривок із повісті Ірини Мацко “Перехідний вік… моєї мами”

Аля, або Аліна. Тринадцятирічна дівчина. Дуже не хоче вчитися, бо не бачить у цьому ніякої перспективи і не розуміє — для чого їй те навчання.
Позакласні заняття відвідує лише тому, що мама наполягає.
Аліна — звичайна. Скромна і тихенька. Її ніколи не видно і не чути, хоч зріст у неї — метр сімдесят п’ять. Вона переконана, що є недоладною незграбою. Найвища у класі, задовгі руки, сутулі плечі. І непереборне бажання здаватися меншою, заховатися за однолітками й розчинитися серед них. Та це мало допомагало, навіть навпаки. Іноді Аля готова була провалитися крізь землю чи втекти на край світу.
Алі виповнилося тринадцять — критично нещасливий вік. Переслідують невезіння і проблеми. Тільки почався рік — мало не зламала руку, перестрибуючи огорожу квітника біля школи. Дуже хотіла велосипед, але де там… «Зима на носі», — сказали батьки і хтозна, скільки чекати того велосипеда. Прищі на обличчі почали вистрибувати. Ще й ці безсоромні й гнітючі критичні дні! Ну і до всього — кляті окуляри на носі, які робили її очі меншими і постійно сповзали. І взагалі, відколи Аля їх почала носити, набридли до чортиків. Пробувала ходити без них, але тоді ще гірше — очі звужувалися, як в азіатки, від постійного примружування. Знайомих, яких зустрічала, впізнавала хіба зблизька, і коли хтось із них вітався здалеку — не реагувала, бо не бачила. Ображалися… З учителями — ще гірше: спробуй не привітайся першою. Тому окуляри Аля змушена була носити постійно. «І за що це мені?» — часом жаліла себе.
Не подобалося Алі у собі все. Починаючи від імені. Алі-і-іна. Як масло розмазане. Моментами ненавиділа своє ім’я. От би, як у подруги, — Марта. Таке горде і сучасне. А це Аліна — фу. І чого мамі та й усім домашнім те ім’я так подобалося? Аліна його терпіти не могла, тому і попросила подругу називати її Аля.

Марта стала подругою зовсім недавно. Аля берегла і цінувала їхню дружбу, адже донедавна справжньої подруги в неї не було. Тільки одним дратувала Алю Марта — постійним вихвалянням і перебільшенням власних здібностей. Усе, що вона робить, — шедевр. «Ага, якби ж то, але нехай собі…» — філософськи дивилася на це Аля і, щоб не втратити подругу, мовчала при потугах Марти довести свою ідеальність. І можливо, робила це тому, що Марта була дуже маленькою, десь по плече Алі. Кумедно вони виглядали — тонка висока Алька і маленька, як мишеня, Марта. «Можливо, вона зріст компенсовує своїми вихваляннями?» — часом думала Аля.
Насправді недоліків не бракувало обом. А якби й почала Аля думати, що їх нема, то всілякі вади обов’язково знайшли б… дорослі. «Їм здається, ніби вони завжди все краще знають. От мама каже, що погані звички треба виправляти. Але ж як, коли це — частина мене?» — думала Аля. — «Ну хіба я не можу бути просто такою, як є? І чому мої звички погані, хто так вирішив? Де таке написано, скажіть?» — вела далі внутрішню розмову. — «От, наприклад, писати на руках… Хіба це погано? Звісно, є папір, чи дошка шкільна, чи асфальт, чи що там ще? Але ж по руці, коли ручка залишає чіткий маслянистий слід, — це ж так класно. А потім і візерунок можна якийсь вивести. Хоча це вже — як вдасться. Але весь час тобі свердлять голову, що писати на руках — погана звичка, і крапка. Чи розкидати одяг… Хоча так, тут мама права, коли він брудний і під ногами, не дуже зручно. Можна перечепитися, зрештою. Ну а гризти нігті, бо там бруд… Та не смішіть».
Подібних звичок мала багато. От, наприклад, хрустіти пальцями. Аля дуже любила це робити, адже так умів батько і навіть дідусь. І виглядало це як крута розминка перед боєм, а Аля ж — крута дівчина.
А були проблеми і через таке, від чого вона ніколи не відмовиться. Коли Аля їла — згинала пальці на ногах. І, що дуже дивно, це справді робило страву смачнішою. Пробувала їсти, вирівнявши пальці, — не те, зовсім не смакувало. Так що усіляких вад Алі не бракувало. А от мама…

Маму звали Тоня. Вона страшенно переживала з будь-якого приводу, навіть через дрібниці, і відразу летіла допомогти. Навіть якщо Аля не хотіла тої допомоги. Найбільше дівчина прагнула самостійності, адже вона — вже не дитина. І… щоб мама не штрикала її постійно в плечі. Від цього, здавалося, вже дірки під лопатками. Та хіба мамі поясниш? «Вирівняй спину!» — ця фраза звучала, напевно, сто разів на день, Аля вже на неї майже не реагувала. А ще мама постійно хотіла все знати, і здавалося, що вона не проти залізти навіть у думки Алі. «Для чого їй це? — не розуміла. — Дорослу людину так контролювати? Ну дитину, колись давно… Але ж уже дорослу…» Часом пробувала змиритися, але все частіше це її дратувало, тому Аля могла відповісти зовсім грубо. Однак тільки мамі — образиться, але скоро відійде. А ось батько…

Батько — тато Дімич. Таке ім’я придумала родичка, тітка Стефа, і це прізвисько настільки пристало до нього, що навіть Алька називала тата потай тільки так.
Дімича Аля побоювалася. Він любив довгі нотації і часом зовсім виносив мозок своїми повчаннями. А бувало так закрутить розмову, що вже ні Аля, ні він не пам’ятають, з чого все почалося. І тоді Аля погоджувалася з ним. Просто так, щоб більше не чути нотацій, і вже не важливо, про що йшлося.
На щастя, батько був завжди зайнятий якоюсь роботою або занурювався в комп’ютер, тому говорили вони рідко. Іноді Алі не вистачало спілкування з ним, але сказати про це не наважувалася — боялася його роздратування. А часом у мріях перед сном уявляла, що вони разом довго-довго розмовляють, що він хвалить її, а очі тата сяють від гордості й захоплення нею. Так, як часом у бабусі…

Бабуся Дарка, тобто Дарія Задерико. Бабуся була ідеальна та правильна в усьому. Аля подумки так і називала її — бабуся Совість. Здається, бабуся жила для того, щоб усіх повчати та розповідати, як потрібно чинити. Ну й справді, хто ж як не вона має все знати, адже найстарша. Дарма, що тепер — інший світ, а вона багато в чому геть не тямить. Бабуся Совість компенсовувала це своїми непохитними переконаннями. Щоправда, інші не завжди з нею погоджувалися, і суперечки з бабусею іноді закінчувалися дуже бурхливо. Особливо з мамою, ну і з Алею. Батько і дідусь якось уміли тримати дистанцію.

Дідусь Михайло Задерико. Аля скорочено називала його Миза. Звісно, про себе, щоб ніхто про це не знав, а особливо дідусь, бо проблем тоді точно не обберешся. Дідусь також знав усе, але, на біду чи на щастя, він мало вже пам’ятав. Кілька історій зі свого життя повторював щоразу, коли бачив Алю. На їх основі дідусь повчав усіх. І завжди знаходив мораль. Ці історії Аля вже знала напам’ять, могла розповісти їх дідусеві не гірше, ніж він сам, але мовчки слухала з поваги до нього. Хіба часом не витримувала і виходила з кімнати.

У їхній сім’ї була ще киця Мася. Її звідкись принесла мама. Мася теж мала свій характер і, як пізніше всі помітили, чорне піднебіння. Поведінку Масі потрібно було постійно контролювати, особливо пильнувати за її лапами з гострими кігтиками і зубами. Мася могла дуже спритно скористатися ними і вирватися на волю. Про це іноді попереджувала глухим «гарчанням». Надто незалежною була Мася. Де там лагідність та котяче муркотіння! Що ви?! Незалежність у всьому. Та коли вже хотіла їсти, то вміла дуже вправно стати на задні лапки і просити чи вимагати свого. Спробуй відмов! Мама казала, що коти схожі на своїх господарів. А господинею Масі була Аля…

Отаке сімейство та подруга Марта були найближчими людьми Алі. І все б нічого, можна було б це пережити якось, якби… якби не почалося…

Усе почалося ще до того, як усе почалося. Тобто Аля так тепер думала.

 

Уривок із повісті Ірини Мацко “Перехідний вік… моєї мами” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити підліткову повість Ірини Мацко “Перехідний вік… моєї мами” здійсніть реєстрацію. Купити книгу для підлітків Ірини Мацко “Перехідний вік… моєї мами” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.