Помилуй і прости. Роман-покаяння (ВЦ«Академія)

60,00 грн.

Кешеля Д.

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 160 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Дмитрик з Павлом усе-таки заколядували в діда Пастеляка, якого їм було велено обминати, бо всі біди — від нього. Різдвяний голос родинності навернув їх до отого вовкуватого діда, хоч і страх проймав від самої думки про нього.

Справді дивним був Василь Пастеляк — «мовчазний, нелюдяний, з печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості». Таким знали його і не любили такого.

Він люто карав себе за свої провини. І боявся зізнатися собі про свою ненависть до себе. Бо мав колись велику силу, але що вона без людяності… Тому доля відвернулася від нього і жорстоко мстила: «Звір, який втік від голоду з лісу, поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити».

Ні, страшнішим від звіра був Пастеляк, бо звір «ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості». Заради статків кинув чотирьох синів на поталу війні, не стримав братовбивства між тими, кого та війна не зжерла. Приречений був почути від того, до кого мав найтепліше серце: «Я — ваш гріх. Я — той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя». І не міг утекти від думки, що в усіх утратах винен він: «Де мій рід, де мої діти, де моя земля, так тяжко нажита? Чому в усіх хатах вікна нині світяться щастям, а мої осліпли?». Й у відчаї молив обурену землю прийняти грішного сина убієнного. Убієнного його ж грішним братом…

Ставши «раною, яка спливала кров’ю впереміш з сукровицею, пекла дико, мучила, не даючи ані життя, ані смерті», єдине, що зміг, — загнав себе в мовчазне покаяння і благання Бога смертю позбавити мук. І в тривогу перед смертю, бо її — «чесну і красиву — теж треба ще за життя заслужити».

У цій трагічній історії роду Пастеляків, пережитій вразливим
серцем хлопчини, багато доль, крові, поту і сліз, вирізьблені
тяжким життям характери, загадкове поєднання буденності з неземним. І незбагненність таланту автора цього роману-болю, роману-покаяння.

Уривок із роману Дмитра Кешелі “Помилуй і прости”

— Господи, знову за ніч налетіли! — виглянули, ловлячи долонею позіхи, баба у вікно. — Хай їм буде нівроку, такі чисті й білі, як ангельські крила. Аби лиш на добро. Земля вже третій рік нидіє без урожаю. Гріхи людські не може відмолити. Але чого там винити землю?.. Вона чиста, непорочна… А ми? Тисячу літ би нам тепер на колінах стояти і спокутувати перед небесами свою вину. Але чи випросили би того прощення? — сердяться собі під ніс баба.
Їх щоранкове дудніння враз влітає в мій сон. Розтуляю набряклі повіки.
— Агій, уже й ти продер очі, — мовить незлобливо, збиваючи наді мною перину. — Хоч би тепер виспався, дитино, доки жаль хоч одне серце прихилить над тобою. А там виростеш, життя як угріє батогом — не до сну буде.
Та я не важу на бабині слова — притьмом злітаю з ліжка і, цокотячи зубами від холоду, пну голову у вікно. Дві наші груші-літнівки біля колодязя, що перед цим кілька днів по-жебрачи гнулися під осінніми дощами і вітрами, тепер зодягнуті в біле, немов молоді панянки. Такі пишні, гонорові — хоч узувайся і йди їм по сусідських садах женихів шукати. Та й неабияких.
— Тьфу, — спльовую, сердячись чомусь на дерева, — жеброто, жеброто… Вискочило на бережок, то й гадає собі, що з попа ризи зняло. Ге, коби лиш не так! — дражню груші бабиним голосом.
«Мале, то й дурне», — перемовилось дерево з деревом, навіть не глянувши в мій бік.
Але охоплений красою снігів, які за ніч спеленали наше Черешневе, я вже нічого не чую. Ті, що випали на розкислу землю кілька днів перед цим, бачились якимись приреченими, немічними й безнадійними. Вони не дихали, від них не пахло зимовою радістю, а тхнуло спертим духом, як це буває в хаті, де довго лежить труна з мерцем. А нинішні сніги! Дивлюся через шибку, і видиться, вони тихо ворушаться під вікном, як крила білих птахів у сні. І весь світ звідси, з горішнього кінця села, де бабина хата, — прудкі вулички, що наввипередки мчать у долину, кудлаті солом’яні хати, довгошиї колодязні журавлі, острівки зимових садів на схилах — віддає тим рвійним, свіжим запахом-вітром, від якого стає так хмільно і млосно в грудях, аж, сказала би баба, хочеться ще трішки пожити.
Не відаю чому, але відколи пішли перші сніги, кожної ночі переді мною спливає дивна картина. Але сон це чи видиво насправді — так і не можу збагнути. Тільки-но влягаємось і баба гасить лампу, дивлюся з постелі у вікно і бачу, як на вершині гори Віщунки між снігами поволі розцвітає, немов велетенська троянда, червона зоря. Ніч розсувається, і все довкола займається оранжево-пурпуровою барвою. І стає так казково-ясно, що я ловлю зором не тільки кожну хату, вуличку в селі, а й навіть травинку на маківці Віщунки, що не встигла зітліти під осінніми дощами. А зоря палає між снігами все яскравіше.
І ось вже летить з гори до нашого обійстя пучок променів і вдаряється, немов осліплений птах, об шибку. Заціпенілий від страху, навіть паралізований тим світлом, споглядаю з ліжка, як на вершині Віщунки від зорі відділяється жінка і по променях спускається в село. Висока, ставна, вся в білому, вона іде впевнено, легко, і промені пругко гойдаються під її ходою. Жінка, не зупиняючись, проходить над усіма хатами і наближається до нашої. Тут вона опускається, і коли рука її вже торкається хвіртки, я впізнаю в ній маму. Ось вона підходить до вікна, складає дашком над чолом долоню і крізь шибки пильно вдивляється в кімнату. Великі голубі очі, довгі вії, широкі чорні брови, кучеряві хвилі волосся над чолом і загадковий погляд — мама! Широко розкритими очима вона довго дивиться на мене. Пробую розтулити вуста, та вони скам’яніли, хочу крикнути, та на грудях лежить тяжка брила, і жодне слово не може з-під неї вирватися, намагаюся бодай поворухнутись, однак відчуваю, що все тіло туго спутане залізними ланцюгами. Задихаючись, напружуюсь з останніх сил і кричу:
— Ма-а-а-мо!
— Що з тобою?! — полохається баба і миттю підбігає до ліжка. Видиво зникає. Перестрашений, зблідлий дивлюся на неї і нічого не можу дотямити.
— Маму щойно бачив, — кажу, тяжко дихаючи.
— Лягай, дитино золота. Ти вже її не побачиш ніколи. Це хіба тільки я зустрінуся скоро з нею на тому світі, — печалиться баба.
Накривши нас із братом, вона сідає біля печі на ослінчик і тихо плаче у пітьмі.
Так було впродовж трьох ночей…
— Агей, бабо, — стрибаю від вікна. — Сьогодні ж Різдвяний вечір! То віншую вам щасливого Різдва Христового! Абисьте здорові були, щоб гаразди до вашої хати пливли, аби вам рясно родило жито, пшениця і всяка пашниця!
— Так, Різдво… 1948 рочок… а мені вже нині — 58… Казали мамка, що хто родився на Різдво, тому завжди відчинені ворота до раю, — мовить про себе баба. А може, то і правда, бо я пекло пережила на землі.
Невеличка зростом, худенька, запнута чорною хустиною, баба стала біля печі, склавши під фартухом руки, і напрочуд голубими очима ласкаво дивиться з-під густих зморщок.
— І годі вам на мене лупати, час уже на долоню гупати, — простягаю п’ятірню на подарунок за віншування.
— Уже тринадцятий рік, — скрушно хитає баба головою, — а розуму не більше, як у малого, — киває на брата Павла, який ще солодко посвистує уві сні. Потім нишпорить у кишенях, добуває зім’яті два карбованці і б’є мені на долоню.
— Чим віншуєте, тим і буду вас радувати цілий рік, — мовлю безцеремонно, недвозначно натякаючи на оцінки в щоденнику. Баба тут же витягує новеньку п’ятірку. З любов’ю дивлюся на бабу і з жалем помічаю, що вона за останній час геть зниділа, схудла… А тут ще й осінь впала горем на голову: вночі — батька перед тим викликали в Ужгород — застрелили маму. Нещастя мов підкосило бабу. Он і тепер — увійшла в хату, стала біля вікна, взялася за чоло і ніяк не може втямити, до чого руки докласти.
— Будь добрий, віднеси Царю їсти, — просить, мружачи очі. — Як-не-як Різдво, а він, сарака, певне, го-
лодний. Що з чоловіком сталося, сама не відаю. Гасне на очах, як тота свічка.
— А колядувати коли будемо? — нетерпеливлюся.
— Повернешся, то й підеш. Лиш прошу тебе, дитино, не йди до Пастеляків, — зітхає тяжко. — Не йди до свого діда… Всі біди з їх обійстя прийшли до нас.
— І я піду з Митром, — тоненьким голосом пролебедів із постелі брат Павло.
— Тільки тебе мені ще в торбі не вистачало, — огризаюся.
— Візьми його, золотенький, — гладять мої кучері баба. — Хай подихає, небожатко, свіжим повітрям. Диви, на смерть став схожий. Слава Богу, що мова і розум до нього вернулись.
— То хай вже, — згідливо киваю головою. — Лиш одягніть його тепліше, — додаю турботливо.
Невдовзі виходимо з хати. У молодих снігах село бачиться врочисто-святковим. Над розкиданими по схилах хатами, немов різдвяні молитви, спливають у ранкові небеса один за одним легенькими стовпами дими. Від кожного обійстя прометені на вулицю стежини — вітаються одна з одною. Над горою Віщункою почав засвічуватися туман, і невдовзі з нього виринув невиразний лик різдвяного сонця. І хоч він зовсім кволий, блідий, на обличчях снігів засяяли лагідні усмішки, і світ повеселів, набрав молодецького, бадьорого вигляду.
І певне, не було б у цю мить на всій землі села, щасливішого за Черешневе, коли б не згарище над долиною навпроти бабиної хати.
Найбагатші дощі не можуть його змити, найлютіші зими безсилі сховати під снігами від людського ока це чорне попелище.
Між згарищем і бабиною хатою колись плелася межа — ділила Пастеляків і Петахів. В обох родинах з покоління в покоління дітям втовкмачували, як молитву, одну й ту ж історію. Буцімто багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря. Розсерджений вітер притьмом переніс полум’я із палаючого обійстя до Пастеляків. Родини навіть не встигли винести з хат труни з покійниками. У кривавих відблисках заграв стояли двома гуртами одна навпроти другої і, безсилі щось вдіяти, в люті стискали п’ястуки. Скреготячи зубами, мовчки дивилися, як вогонь пожирає їхніх батьків.
За якусь годину від обох ґаздівств зосталися згарища. А на ранок Пастеляки і Петахи, грозячи наперехрест сусідам страшною помстою, витягли із попелищ кістяки покійників. Обгорілі дотла, мерці шкірили зуби і, здавалося, реготали над усім світом і безглуздою затією власних дітей.
Вогонь тої буревійної ночі не вщух! Уже півстоліття він палить душі й серця обох родів.
Одразу після пожежі Пастеляки сяк-так змоглися на шіф-карти, кинули торби на плечі й далися до Америки. Тут доля всміхнулася родині — через три весни вернулися з товстими капшуками, скупили найситіші поля у долині Віщунки й оселилися у нижньому кінці села. На згарищі не осів ніхто. Насміхаючись над Петахами, які з тяжкими потугами зуміли якось відбудуватися на зруйнованому гніздовищі, Пастеляки вже десятки років нікому не продають землю з попелищем і самі її не турбують. Царина з кожним роком дичавіє, а згарище весь час чорно шкіриться у вікна Петахів — до хати нашої баби. І полум’я тої півстолітньої ночі розгоряється в серцях ще сильніше, а поготів після того, як старший син Пастеляка Андрій, мій батько, оженився на дочці Петахів Магдалині — моїй матері. Зробили це вони наперекір волі обох родин. Петахи не визнавали шлюбу, доки не народився я. А далі що поробиш — дочка ж, не піде дівка білим світом з дитиною в подолі. Пастеляки, особливо дід Василь, затялися до самого кінця — вони не вміли, не вміють і не хочуть прощати.
…Із нижнього кінця села назустріч нам несеться гурт дітлахів, а над ними весело кружляє колядка.

— Чи багато наколядували? — питаю голосно їх здалеку.
— А подивись! — кричать навперебій хлопчаки, розкриваючи торби.
А там чого тільки очі не бачать — і горіхи, і яблука, і сушениці, і цукерки.
— А твій дідо Василь он по скільки нам дав, — хваляться колядники, добуваючи з кишень новенькі червінці. — Сидить у хаті, а перед ним на столі велика купа грошей, і кожному дарує по червінцю. Вам, певне, найбільше дасть, — заздро дивляться на мене і брата.
— Аякже! — кажу я. — Усі інші гроші будуть наші. Свистячи, улюлюкаючи, колядники біжать далі, а брат починає хникати.
— Хочу колядувати до діда Василя.
— Ти чув, що баба казали? — напоумлюю. — Ходімо швидше до Царя. От він нас обдарує!
Чемно вітаючись із сельчанами, поволі беремося на пагорб і опиняємося за селом. В очах аж меркне від білизни неторканих снігів. Вони легкі, свіжі, і вродило їх за ніч так, що й небокраю не видно.
— Христос родився! Віншую вам, сніги, аби ваші душі завжди були такими чистими і добрими, як нині! — в напливі незбагненно світлих почуттів звертаюсь до навколишнього простору. — Хай ваше тепле дихання всю зиму гріє землю, не дає змерзнути пшениці і всякій пашниці!..
І тут, вичерпавши всі бабині приповідки, яким
нас навчала кожного вечора напередодні Різдва, затнувся…
— І най під вашою хатою цілий рік співають красні рожі, — тихо мовить Павло.
— Ну й дурниці ти верзеш, — хитаю головою. — У снігів же немає своїх хат. То треба, як баба говорили, людям віншувати, щоб у них рожі цвіли…
Брат винувато піднімає очі, і мені стає не по собі. Останнім часом не можу витримувати його погляд. Павло дуже схожий на бабу. Маленький, худий, ніс загострений, ледве душа в тілі животіє, але очі вражають. Величезні, глибокі, неймовірної голубизни, вони, здається, займають усе його обличчя. У ніч, коли застрелили маму, брат спав із нею. Пробуджений пострілами, він страшно закричав. Мама ще знайшла сили, щоб запалити лампу, дотягнутись до нього і пригорнути. А коли прибігли сусіди, брат, весь у крові, сидів біля матері, божевільними очиськами дивився на людей і не міг ворухнутися. Дар мови до нього повернувся через три місяці. Тільки очі в нього з тих пір якісь дивні. Коли гляне зболено на тебе, одразу втрачаєш самовладання і в горлі з’являється щемний клубок. Очі брата, здається, не просто споглядають, а поволі увіходять, вглиблюються в душу, збурюючи смуток і біль.
— Аби-сь знав, що у снігів немає хати. Вони живуть у хмарах, а потім падають на землю і топляться, стають водою, — навчаю скоромовкою малого, намагаючись відвернутися від його очей.
Але брат ще деякий час продовжує тримати на мені погляд, а потім раптом підбігає. Схоплює мої руки і притуляє до своєї щоки.
— Я так тебе люблю, дуже тебе люблю… — шепоче ласкаво.
— Ну, перестань, перестань, — вивільняю правицю і легенько попліскую його по спині.
А сам піднімаю голову і дивлюсь у білу далечінь. Ковтаю сльози і ледь стримую себе, щоб не заплакати вголос.
— Пішли скоріш, — беру його за руку. — Цар уже, певне, очі видивив за нами. Поколядуємо йому, а він нам дарунків у торбу насипле, — всміхаюся мрійливо, й наддаємо ходи.

Уривок із роману Дмитра Кешелі “Помилуй і прости” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити роман Дмитра Кешелі “Помилуй і прости” здійсніть реєстрацію.  Купити книгу Дмитра Кешелі “Помилуй і прости” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.