Родаки. Роман-колаж (ВЦ«Академія)

150,00 грн.

Кешеля Д.

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2019
Обсяг – 384 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

В українській літературі так ніхто не пише. На таке читання рідко щастить.  «Які сильні натури і як красиво вони живуть», «Ні, неможливо таке витерпіти», «Який колоритний текст», —
налітають думки. І вже хочеться зустріти отого невгамовного і не по літах мудрого Митрика, без якого роману не було б. І почути голоси родаків, без яких не було б такого Митрика. І побачити наяву Небесі — місцину села, де хата його родини.
Для людей, з чиїми сходяться його стежки, він — збийвіч, збитошник і навіть кривдник. А насправді в нього — дивовижно витончена душа. Все його цікавить, усе він вразливо бачить.
І чинить так, як розуміє правду. І далеко не всім солодко від його правди.
Митрик увесь у стихіях життя, серед красот села, що притулилося біля гори Ловачки, а десь за нею — загадкове варош-місто Мукачево. І люди біля Митрика — дивний світ: жертовна у стараннях захистити всіх своїх баба Фіскарошка, незворушно умиротворений дід Соломон, гордо рішучий дід Петро, притлумлений клопотами нянько, надламаний жорстокими обставинами вчитель пан Фийса. Усіх їх тримає на землі мудрість любити життя і виживати.
А найрідніші й найсолодші йому — мамка. Народжені за незбагненних обставин, загадково росли і мали дивного вчителя: для уроків він брав тільки книгу «Одкровення Слова» християнського предтечі Авеля Синайського. Мамка все по-своєму бачили, вміли «говорити з небесами», малювали музику, знали символічні таїнства слів. І Митрика вчили не марнуватись на слова пусті.
На білому човні, білими вітрилами якого — білі крила білого лелеки, пішли мамка у вічність. Митрик одиноко дивився їм услід і слізно благав їх іти й не озиратися. Бо так просили мамка…
Багато стихій, історій і почерків у цьому романі: екзотика краю й унікальність покарбованих вітроломами доль, містичні сили світу, фатальності життя і відчайдушне чіпляння за нього. А над усім — невблаганний час.

Зміст

І. ТАК УПОВІДАНО    
Збийвіч
Ворота райдуги
Так уповідано

ІІ. ВИДІННЯ ЗРЯЧОЇ ВОДИ
Родаки
Мамка мої

ІІІ. ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ
По оба боки Ловачки
Сяйвооке звірятко
Колюча акація

Уривок із книги Д. Кешелі “Родаки”

Збийвіч

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.
— То все дощі, — розважливо резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх і мітлою не виб’єш із села.
— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену1? — гукає із сіней батько.
Осел рогатий — це я. Прокинувся вже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те що вставати, а жити взагалі. Добігає моє солоденьке літо, через кількадень школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю в пана вчителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло або свідомо дати вирвати собі всі здорові зуби.
Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті, адже вчитель був нашим першим сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: «Зате наш сусіда — живий учитель!». І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки, і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон чоловічої вроди — був вхожим в елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що вона при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.
— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, шепотіла вона.
— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й траву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учитель. — Змізніть2 ’ми наохтема3 з очей і повісьте колодицю на писок, бо коли почує!.. О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру.
Баба, будучи вихована у глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, — посланці Всевишнього. І тому з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших «вождів», при яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно велетенські земні простори, небеса і води Господні, заради яких гинули мільйони, зникали народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було затишно й блаженно…
У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажімо, Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова й перепрошувала: «Перебач’ми, Микито…». А коли зрідка зітхала перед портретами Маленкова чи Кагановича, оглядалася на Міклоша Гортія й сердито гаркала: «Не сверли ня своїми пулькатими очами, бо то й ти винен, што они, закляття би їм, — туйки»… Потім замикала вождів на колодицю, ставала перед іконою Спасителя й каялася: «Но та пак што маву робити, Божіньку?.. Наслав’ись їх на нашу бідацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось задобрювати, аби ще більшої біди не начинили».
Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії, ба навіть помазаником. Адже він не просто бачив, а й ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли, бувало, пан Фийса до безтями напивався в корчмі, а відтак безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозволяла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі і несла додому: несла ніжно, як дитину; несла бережно, як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива й усміхнена, і все їй здавалося, що тягне на собі не просто зневіреного й спитого вчителя, а шмат європейської історії.
— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екзамени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.
— Їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся.
— Ти што злословиш, криволабий чорте, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором4 Мікловша Гортія, а його покійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!
І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони загули в голові і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отямившись, притьмом хаплю тайстру із «м’якенькими, як гів…», грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі збиваюся з батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю мить заносити в хату відра з водою. Звісно, відра, немилосердно гуркочучи, — в один бік, а золотий батько, безбожно згадуючи небеса, — в протилежний… Від нього на щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з порожніх відер, кинуте моїм рідним няньком, таки наздоганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж булькнуло межи ребрами.
— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною нянько. — Лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах повішу, абись ворони і мачки5 лякав!
Із такими сердечними зиченнями від рідних і близьких я й відправляюся на перездачу біології.
По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На небесах одне за одним почали навстіж розчахатися голубі вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжістю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вовтузилися хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі, лагідні й білосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солодким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами недосяжного і незбагненного для нас життя. Густо і смачно вулиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських городцях печально прощалися із бадьорими і самовпевненими осінніми. Тим часом собаки від двору до двору перегавкували один одному новину, що я власною персоною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи, із жахом тікали подалі від біди. Світ і життя загалом були прекрасними. Ось коли б із цього дня викреслити мій повторний іспит. Не стільки іспит, як учителя…
Наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино й обмінював на терпимі для мене оцінки. Ні, не відмінні, бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б новина вразила все село і найближчі околиці не менш гучно, як, скажімо, вбивство принца Фердинанда в Сараєві. А всі наші вчителі або оніміли б, або злягли б із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й не мовлю — всі наші Данки навіки зареклися б пити і красти. Отож, потерпаючи за здоров’я й долю рідних і близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками, а ще рідше — це вже на великі свята — стільчиками-четвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по муках-науках, коли б не трапилася історія із біологією.
У шкільному житті я завжди міцно й несхитно тримався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: «Не бери дурного до голови, а тяжкого до серця». А оскільки наука ні за якого пана не хотіла лізти в мою соломонівську макітру, то я вважав її суцільним дуром.
І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваючи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана Фийси? І це робиться так, що нікому і в голові не зблисне, що тут причетна людина, — всі вважають це збитками нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближнього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня панічно боїться й згадувати. Останньою жертвою мого згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгозу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени відвезти додому начальникові міліції підводу яблук: джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були такими красивими, наче викохались у райському саду. А в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що зібрали, годилося хіба що на сушениці й корм худобі.
До міста, на свою біду, батько взяв і мене. Їхали ми, а міліцейські яблука мені, як бджоли, перед очима — миготять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріха.
— Няню, ви што, направду впали з постелі на голову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилицями писки квасити?
— Тпру-у-у! — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше6, што би хотів?
Я незмигно подивився нянькові у вічі й твердо сказав:
— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме в комору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…
Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.
Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке вражіння…
— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…
— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…
— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний7 нянько, відчуваючи, як зо страху в нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.
З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний, не може збагнути, за що йому така кара, — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами «чорний ворон».
Якимось дивом маленькі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, точніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати…
Так ось, того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі8 Гітлєрки, а заодно проробляв плани, як видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою. Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався в сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене. Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.
— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи? — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет.
Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливалося в дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали в сідницю розпечену залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгозного партійного секретаря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня в нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки.
Мовлене мною, видно, ошелешило й її, бо сиділа, надувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись…
— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт своє рішення Маня.
Учитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Збитошно реготнув і взявся крутити кульку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.
— Ти що собі дозволяєш, злодію короставий? — нарешті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.
— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю в колодязі…
— Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя всіх пригноблених… вождя пролейтаріату, — кричав, не звертаючи увагу на мою погрозу, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але я ще більше підлив масла у вогонь.
— А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я.— Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?
Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровесники принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталася нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й цвіла радісно, як божа ружа. Бідний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підключений до розетки.
— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут учитель мало не заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…
Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався на волю.
— А ну ж стій! — наказав учитель.
Я зупинився.
— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!
Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, ніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:
— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по імені й батькові. І тільки до неї звертався на «ви». — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій і немеркнучій пам’яті дорогого вождя він мусить бути покараним. Тому прошу вас викликати його родичів до школи. І негайно!
Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, щоб надалі був ґаздою своєму шаленому язикові, не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… Побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а далі — «…лем то най лишаться межи нами…» — почимчикують обидвоє в наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно доповість, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, налижеться із дідом, а мо’, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного вчителя, як це завжди буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла, людини суворої, впертої, залізних принципів, а головне — неповторної у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра прозвали в селі Наполійоном.

Примітки
1 Незлоблива лайка.
2 Щезнути.
3 Назавжди.
4 Товариш.
5 Коти.
6 Малоімущий чоловік.
7 Бідолашний, нещасний.
8 Хресна мама.

Уривок із книги Дмитра Кешелі “Родаки” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Для того, щоб замовити книгу Дмитра Кешелі “Родаки” (ВЦ «Академія») необхідно здійснити реєстрацію. Також купити книгу Дмитра Кешелі “Родаки” можна у наших партнерів. Дякуємо, що завітали до нашого сайту.