Опис

Терпко розцвітає терен. Чіпко тримається корінням землі.
Уперто впирається вітрам. Морози йому — ніщо.
Багато бачив і витерпів він під копитами часу. Жодна сила не
змогла винищити його.
Уміє захищати себе терен. Обережним треба бути з ним —
колючий.
Мудрий він у своїй недоступності. Дивну силу має. Вабить
очі й притягує думку.
Красивий терен, коли цвіте. Манять до себе його ягоди, що
пахнуть небесами. Чомусь і тривожать вони, як густі хмари.
Бо крутий норов має. Не кожному спокій несе.
П’янить і ранить, лікує і бентежить. І дає надію, як ніжно-
сумна пісня, в якій він є.
Таке й життя людей в оповіданнях і повісті цієї книжки. Весь
час вони в роботі. У випробуваннях любов’ю, болем і сльоза-
ми. У тривогах за свої гріхи. І в молитвах до Бога.
Вони красиві й тоді, коли щось і незграбно роблять. Добрі й
ніжні, хоч комусь від того й болить. Життєлюбність не поки-
дає їх і за мить до смерті. Бо вірять, що й на Небесах є життя.
Отакі люди, з якими зрісся у своїй творчості Дмитро Кеше-
ля. Мусимо їх любити. Бо не любити їх не можна. Гріх не
любити їх.

А терен таки зацвів.

Уривок із книги Дмитра Кешелі “Терен зацвів”

СЛАБИНЬКА

Жофія Бундя на прізвисько Слабинька народилася дуже-дуже давно. Гора Зелениця, що звила собі гніздо неподалік обійстя Бундів, тоді була ще зовсім молодою дівкою, але вже ставною й розкішною.
І такою високою, що кожен смертний з її плечей міг дістатися на небо. І води в колодязях тоді були смачніші, а в ріках — глибші й прозоріші, й час плив собі тихо й мирно, як шовкові хмарини по теплій майській зливі.
Вісімдесят п’ять годів тому, коли бузьки принесли Жофію, молитви лунали частіше, ніж прокльони і лайки, народ боявся не смерті, а гріха, тому Богонько ще любив людей, а люди — ближнього, як самих себе. Відтоді світ зійшов нанівець: здрібнів, спився, погруз у блудах і гріхах. Навіть гора Зелениця від тих людських пороків на очах стала меншою, заглибилася в землю. І цей жіванський світ уже добряче надоїв Жофії, але Смерть не мала часу на неї. Ось і недавно: сиділа вона під Зеленицею із в’язанкою сушняку й спочивала. Але який там перепочинок: дихання нема, у грудях хавтить, як у трьохсотрічної ворони, серце скиглить, у попереку коле. І тут Слабинька бачить:
біжить захекана Смерть — молода, ставна, накучерявлена, шкіряна сукня до перебачниці, стегна грішно сміються. І мчить чогось не з косою за плечима, а зі снайперським ґвером.
— О, слава тобі! — мовила, встаючи, Слабинька. — Я так давно тебе чекаю. Возьми мене з собою, Богонько ти заплатить сторицею.
— А-а-а-а, йдіть ви до мари, бабо, — відмахнулася Смерть. — Ніє часу на вас. У мене тепер у моді товар майдорогий — бізнесмени, депутати, молоді гаврани, багаті люди.
— Но, а мені шо робити?
— Та нидійте собі на сій грішній землі. Думаєте, на тому світі теж комусь дуже трібна жеброта.
І побігла, навіть не сказавши, коли на неї чекати.
І тепер Слабинька, яка добре затямила, що після шістдесяти Всевишній літа вже тільки дарує, не може надивуватися: а за що саме їй така ласка — двадцять п’ять годочків Божої милості. Якийсь багач за такі дари достеменно би храм воздвиг, а з голої баби що
візьмеш — їй вісімдесят п’ять, а в обійсті й тріски не знайдеться, щоб піч нагодувати. Хоча чого вона грішить? Он учора ввечері машина везла комусь дрова і величезний буковий кльоц стрибнув із перевантаженого кузова прямо під її ворота. Від того бабі серце ледве не розпуклося. Довго молилася, дякуючи судьбі за дарунок на вісімдесятип’ятиліття, а на розвидні вхопила тупу фийсу — величезну теслярську сокиру — і почала той кльоц колупати. Знала-бо достеменно, що діти конче навідаються поздоровити з вісімдесятп’яткою. Тому гостину приготувала завчасно. А в хижі така студінь, що здавалося, ніби в роті цорконять уже давно випалі й забуті зуби. То й вирішила хоч на свої уродини натопити піч — най і хижа в таке свято в’єдно з бабою оберігає свої старі костомахи.
І ось Слабинька ревно рубає вечірній дарунок судьби. За цим і застала її майстарша Майря. Виглядала донька молодо, бадьоро, бо вдалася хитрою, з таланом великої артистки, вміла себе посокотити і, як баба
казала, завжди хворіла, коли люди копали, і благоденствувала, коли співали.
— О, моя родна мамко! Богдай би’м ся нигда не родила, аби до такої ганьби дожити! — почала заводити здалеку Майря, здійнявши над головою руки.
— Що ся стало, Марько? — миттєво спалахнула Жофія.
— Ліпше би ви мене в ложці води втопили, як видіти таке: рідна мамка дожилася до того, що у свої вісімдесят п’ять сама-самісінька дрова рубає, — випулила бумбаки Майря.
Миттєво вихопила від приголомшеної Слабиньки фийсу, розмахнула нею і кинула в городець.
— А…а…шо…шо… мені прикажеш робити? — ледве не вдавилася з несподіванки затерплим язиком старенька. — Коли тобі так моя біда очі пулить, візьми балту та й сама рубай!
— Я? Рубати? Щи’м не здуріла! Я куплю літру паліньки, і мені хлопи нарубавуть до шиї.
— Тобі файно, бо з тої літри й ти собі вцідиш, — злютіла Слабинька. — Агий, і тепер чень не на сповіді поклони била — твар маєш пом’яту, як товчена фасуля.
А несе! Несе із тя, як із бударя!
— Сесе мені так родна мама… сесе она мені так гратулує! О-о-о…
Глибокий стогін вирвався з Майриних грудей, очі її закотилися догори, ноги підкосило, і вона, як нежива, гепнулася біля воріт.
Слабинька, якій таке було не вдивовижу, осудливо похитала головою, сплюнула й подалася в городець за сокирою.
Почувши ґвалт на бабиному подвір’ї, з хати навпроти висунула пелеханю невістка Настя — жінка, немита на рот, і шкодлива, як мацур.
— Мать вашу поперек вулиці, што ся зрана вже справуєте? — крикнула на Слабиньку, але побачивши під ворітьми нерухоме тіло страдниці Майрі, запитала:
— А тій бештії што ся стало?
— Не видиш, дух із неї вийшов, — мовила спокійно Слабинька і почала чесати сокирою милий серцю кльоц.
— Што вже навострила перебачницю на тот світ, а гроші мені не верне? — зарепетувала Настя.
І тут же, як була в спідньому, вистрибнула в обрізках гумових чобіт через вікно. Підбігла до нерухомої Майрі і полізла тій, певне, в пошуках грошей, за пазуху. І тут:
— Курво варош! Ти мене, бідну сироту, грабувати? — гаркнула несподівано «мертва».
Майря, ніби під напругою триста вісімдесят вольт, підхопилася і з усієї сили смачно вшмарила Насті межи очі.
— Я ще не встигла скріпнути, а мене вже грабувуть. На се її є! А от мамці дрова врубати нікому! — продовжувала лементувати.
Раптове «воскресіння» настільки чи то вразило, чи приголомшило Настю, що вона тільки лупала очиськами, задкуючи до свого обійстя. А Майря тим часом кинулася до старої Слабиньки, вихопила сокиру
і знову щосили зашпурила в городець.
— Я Вам казала, што дрова рубати не будете! — заявила твердо. — Хочете із себе сили випустити?
— Господоньку мій, — благально підняла руки вгору Слабинька. — А хто — архангел Михаїл нарубає?
— У нашої мами понеділок починається у п’ятницю — усе, як не в людей, мать їх наліво, — мовив по-філософськи наймолодший син Слабиньки — Василь, фіштелячи тютюнову самокрутку.
Він висунувся на поріг, коли Майря втелипашила його Насті межи очі, і вельми обурився, проте чомусь не на сестру, а на матір.
У сім’ї Василь був відомий тим, що ніхто з найближчих і далеких родаків не міг пригадати його тверезим. І ось, будучи дуже гнівливим, він тепер, можливо, добряче потряс би матір’ю, як це не раз робив, але
боявся спуститися крутими східцями, аби до кінця
не дотовкти й без того посукану твар. Стояв на порозі, як обкльований горобцями соняшник, і, тримаючи в руках шапку, просторікував далі на все горло:
— Їх дрова нас уже замордували, мать їх наліво! Кілько їм раз уже говорив не рубати дрова вдень, бо люди мають што на язиках носити по селови — старій Слабинькулі нема кому дров урубати, мать їх наліво.
— Та я ж не босорканя, авби вночі із сокиров носитися. Я вдень — і то виджу, як сторічна курка, — скаржилася Слабинька, знову тяжко цубрячи сокирищу з городця.
— А ти, недоправлений фешаку, міг би й сам нарубати мамці дров, — огризнулася Майря.
— Так… нараз лечу — відкрий пазуху, — озвався
Василь.
— Коли треба літру вина, то святим Петром уд них не вимолиш, а як нарубати дров — то добрий? — затрясла лахміттям Настя, поволі оговтуючись після Майриного чудотворного «воскресіння».
— А ти, жебрача кістко, хоть пробувала взяти в руки фийсу? — визеленилася Майря й підбігла до матері.
Старенька миттю сховала сокиру за спину й почала боронитись.
— Мамо, дайте сюди балту! — наблизилася Майря.
— Не дам! — рішуче запротестувала Слабинька. — Убий ня на місці, айбо не дам! Я не потятко, авби літала з вулиці на городець за фийсов.
— Мамо, дайте, бо вас розтрясу, як міх полови!
— Авбись’ня, як мак по землі, розсіяла, і так не дам!
Тримаючи позад себе сокиру, повільно позадкувала і притиснулася до воріт. Усе в ній говорило про те, що цього разу своє боронитиме до останку.
— Мамко, дайте сюди фийсу, бо інак розтоплюся із нервів на сьому місці, — рішуче рубанула долонею в повітрі Майря і, трохи не розрахувавши, вдарила матір по носі.
У цю ж мить біля обійстя різко загальмував новенький яскраво-оранжевий «Мерседес» — гальма скреготнули так навіжено, що Настя зо страху схопилася за серце.
Клацнули дверцята, і з мотора вийшов Симко, за родинним прізвиськом Пірат. Воно прилипло до нього ще в юності, коли під час чергової бійки на чиємусь весіллі йому виделкою викололи око. З того часу він ходив із чорною пов’язкою і в кримінальному світі його теж знали як Пірата. Симко там сидів, певне, не на останньому стільці. Про це красномовно свідчили і два бикоподібних фатьови, що витяглись за своїм «біровим» із автомобіля. Стали по обидва боки мотора, схрестили на грудях руки й ремигали жуйку, підозріло косуючи довкола — певне, охоронці.
— Што за шум, а дракі нєту! — гаркнув весело Симко, одразу схопив матір і закружляв із нею.
Настя, знаючи натуру Симка, одразу позадкувала й тихенько шмигнула в хату.
Майря ж, передчуваючи царську випивку, — Симко ніколи не з’являвся додому впорожні, — весело сплеснула в долоні й механічно вторила: «Приїхав братик мамку поздоровляти… Приїхав братик мамку поздоровляти…» Василь теж вельми поривався до Симка, але боявся відірватись від перил.
— Дай лем мені покій, Симочку, — мовила, насилу вирвавшись із лещат сина, Слабинька. — Але Бог послав’ми на родний день буковий кльоц, а мої діточки переживають, авби’м ся не надірвала, — для певності підняла вгору фийсу.
Симочко люто блиснув єдиним оком, перехопив від матері сокиру й кілька разів зважив правицею.
— Майрьо, гонив би тя цісарь турецький, та ви мамці позволили взяти в руки такий тягар.
— Симочку, най’ми на сідниці терня виросте, кедь якраз тепер не б’юся, би від них це забрати. Але не дають! — звела догори страдницькі очі.
— А ти, Василю, кому свої пульки продаєш — хіба не видиш, ож яким громом мамка у свої вісімдесят п’ять дрова рубають! — звернувся Симко до Василя.
Той хотів щось відповісти дотепно, але алкоголь геть скаламутив голову, то тільки й цоркнув зубами: «Наші мамка — велика хамка». І, передчуваючи грозу, відірвався від перил і полетів у сіни.
— А-а-а, свічки би тя зелені побили! — заволав Симко й кинувся за Василем.
Настя весь цей час тихенько пантрувала за всім через вікно. Побачивши, що Симко кинувся до хати за Василем, верескнула й стрімголов полізла на горище, вийняла кілька черепиць, висунула пелеханю й почала несамовито кричати:
— Гойте, люди, вбивають! Гойте, люди! Пірат нас ріже! Ко має Бога в серці, спасайте!
Бикоподібні охоронці хапалися од сміху за животи. Слабинька хрестилася й посинілими від страху губами молила: «Симочку, дорогий, не вбивай. Спадь на Бога…»
Майря, ображено закопиливши губи, взявшись у боки, і собі вторила: «Так їм, п’яницям, і треба, так їм і треба».
Тим часом у сінях почулося гупання, вовтузіння, а далі вийшов Симко, який ніс Василя, як сказного мацура, до дровітні. Поставив на землю, відкрив дверцята й рішуче наказав: «Йди й винеси». Василь пірнув у дровітню, там поскиглив, але по короткому часі вийшов із новенькою сокирою — невеличкою, зручною, до сліпучого лиску вигостреною.
— Осе так! — Симко прицмокнув і кілька разів віртуозно повертів сокирою в повітрі. — Пожалів, песій син.
Відтак, переповнений щастям, підійшов до Слабиньки і врочисто подав їй експропрійовану сокиру.
— Се, мамко, вам буде найліпший подарок, — сказав радісно. — А се чудо, — вирвав із рук приголомшеної Слабиньки стару фийсу, — се чудо… — якусь мить роззирався, а далі щосили кинув її через Василеву хату в потік.
— Та дякую, Симочку, — мовила знічено Слабинька.
— Чого, мамко, дякувати? Ви це вже давно заслужили. Сокирчина мала, легка, гостра — раз-два порубаєте цей проклятий кльоц, — копнув ногою оцупок. — А тепер усі до хати! Хлопці, ану, давайте, — понукнув на своїх цімборів.
Бикоподібні неспішно підняли багажник, навантажились ящиками зі всілякими пійлами й поплелися до хижі.
— Ідіть, діточки, ідіть — там усе вже на столі, — гостинно припрошувала Слабинька.
Двічі їм повторювати не треба було: першою сіла до столу Майря, за нею — Симко, відтак, шукаючи в повітрі носом опори, сів Василь. Притьмом злетіла з горища Настя і, трясучи дебелими боками, майнула повз розгублену Слабиньку. Незабаром в оселі дзенькотіли келихи, бряжчали виделки, ложки. Приголомшена Жофія розглядала новеньку сокиру й не знала, радіти їй чи плакати. Сіла з того невідання на злощасний кльоц і почала роздумовувати.
Що б там мудрі не говорили, а світ таки йде до кончини: люди мруть, як осінні мухи, дзвони не встигнуть відплакати одного, а вже йойкають за другим. Тепер уже людям вдивовижу, коли дзвони на день-два вмовкають. Гірко, що йдуть до содухів праведних люди молоді, здорові, яким би топтати й топтати ряст зелений. А таких, як Слабинька, навіть Смерті нетрібно. І тут…
— Бабо, здоровенькі були! — почувся звідкілясь знайомий голос.
Різко повернулася — пустка навколо.
— Я туйки, туйки, — заспокоїв голос, — не переживайте.
Із-за Симкового автомобіля виглянула давня знайома — Смерть. Щоправда, одягнена вже не по-літньому: в шапці шкури якоїсь мачки чи то пса, в парадній шубі, на шиї барвистий шальок. І вся розмальована, напахчена такими смачними парфумами, аж у голові запаморочилося.
— О, слава тобі, добра жіночко, — спохватилася Слабинька.
— Ідіть ви, бабо, до мари, — пихнула роздратовано довгою й тонкою цигаркою Смерть. — Надоїли ви мені: казала вам — часу не маю. Ви мені ліпше скажіть: оті троє із сьої машини, вони довго туйки будуть?
— А відки я знаю? — знизала плечима баба.
— Но, та я їх десь там почекаю, — махнула рукою вдалину.
І раптом Слабинька, придивившись пильніше, впізнала у тій парадній пані Янкову Маню — молоду сільську відьму, яка загинула в автокатастрофі.
— Маньо, щезли би сьте, се ви? — запитала, тремтячи зо страху. — А я вас тогди, перший раз, і не взнала.
— Може, се я, може, і не я, — відказала та й зникла.
«Який блудний світ — така і смерть», — подумала з гіркотою Слабинька.
А колись… Колись і смерть була таїнством. Коли, приміром, у селі мала відійти в потойбічний світ людина, вранці, перед сходом сонця, з-під гори Зелениці спливав величезний корабель-привид. Його корпус був весь із срібла, величезні вітрила, зшиті з рожевих шовків, розвіювалися по небу, як могутні крила казкових птахів. Корабель, знявшись над горою, мовчазно застигав і сяяв так яскраво, що його видко було в незвідані далечини.
І люди, побачивши на світанні в небесах Святу шіфу, хрестилися і вже знали — прийшов посланець Бога за душею, аби її перевезти через ріку Вічності. І направду, коли дзвони сповіщали про чиюсь кончину, на сяючому в небесах кораблі відчинялися двері й кожен міг побачити, як туди по хмарах відходить ледь-ледь помітна, мов місячна тінь, душа. Її там зустрічали радісні Ангели, врочисто брали під руки й піднімали обережно на корабель. Затим чути було труби, і корабель у промінні сонця на очах танув, як перший сніг.
Давним-давно це було. Це було тоді, коли челядь боялася не смерті, а гріха.
І тут Слабинька й сама незчулася, як похмурий осінній день почав поволі наповнюватися м’яким, лагідним сяйвом. Глянула вгору — й душа її, як черешня в маю, засвітилася білою радістю. Над Зеленицею почали розквітати осінні хмари, а згодом у синьому небесному вікні велично сплив Святий корабель. Плавно змахуючи шовковими крилами, Свята шіфа пливла все ближче і ближче, доки не застигла над вершком гори.
Ось долинув звук архангельських труб, і Слабинька раптом відчула, як її радісна душа рвонула назустріч тій прекрасній мелодії великої Вічності. Не спам’яталася, як знялася із землі й легко, щасливо, немов пелюстка квітучого дерева, попливла назустріч Небесному кораблю. І подумалося їй: «О, ніт! Не треба грішити: Богонько ще любить людей. Бо ще є люди, які бояться не смерті, а гріха».

Уривок із книги Дмитра Кешелі “Терен зацвів” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити книгу Дмитра Кешелі “Терен зацвів” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Дмитра Кешелі “Терен зацвів” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.