Опис

Томаш
хотів бути звичайним хлопцем,
але життя ввергло
його в нестерпні випробування,
які змусили інакше побачити світ і людей.
Знущання над ним у родині,
каторжні переживання
і втеча з дому,
самотність і страхітливі марення —
куди вже гірше.
Виснажливий головний біль,
жахливі видіння
переслідують його вдень і вночі.
У якийсь момент Томаш збагнув, що це
не душевний розлад,
а прояв рідкісної здатності впливати на людей.
Прийняти себе таким
означає для нього
зустрітися зі страшною правдою
про своє минуле.
А усвідомлення власної сили
спокушає Томаша помститися кривдникам.
Та чи здатен він
захистити себе й близьких,
якщо для цього доведеться
розправитися з фатальними помилками
свого минулого…

Уривок із повісті Нати Гриценко “Тінь на порозі”

Які б жахіття не вражали душу,
які б страхи не нівечили розум,
яка бридота б не труїла серце,
відповідь завжди одна:
«Яка ж прекрасна ця Пригода!»
Алістер Кроулі, «Книга Тота»

I

По п’ятницях у «Тунелі» відкривався філіал пекла. Ця темна і просмалена ригалівка, що окупувала кілька років тому обідрану будівлю колишнього кінотеатру, стала улюбленим прихистком тутешніх маргіналів: жодної плати за вхід, колеса для настрою й абсолютно ідіотська музика. З буденної сірості окраїн старого міста сюди стягалися вгашені й спраглі до пригод дівчата в чорному, прищаві юнаки з яскравим волоссям та інші шукачі халяви, тусовщики й меломани, торчки з відсутніми поглядами, неформали, збоченці та ще чортзна-хто. Саме та публіка, на яку я заслуговував.
Того вечора їх напхалося під зав’язку. Годі було й проштовхнутися крізь щільну масу спітнілих тіл, що цмулили з пластикової тари розбавлену сечу із запахом пива, закидалися чим перепаде, конвульсивно здригалися під музику та подекуди били одне одному пики. Такі були розваги в цьому районі міста, що його в народі називали Розломом. П’яне, вторчане й несамовите збіговисько тхнуло такою концентрованою сумішшю диму, алкогольних випарів та поту, що, здавалося, ще трохи — і запах почне скрапувати зі стелі. Словом, у тій дірі був нечуваний аншлаг.
Я стирчав на сцені вже години з півтори і майже валився з ніг від утоми. Задуха була нестерпною, волога струменіла спиною, і футболка змокла вщент, хоч викручуй. Відчуття шалено загострилися, сморід дратував, а перед очима пропливали кольорові кола. І руки — вони здавалися чужими, ніби я спостерігав крізь тьмяне скло акваріума, як хтось інший швидкими, вправними, майже автоматичними рухами змінює диски, натискає потрібні клавіші та ворожить над ефекторами.
Постійне й надокучливе безсоння перетворювало все навколо на абсурдне видиво. Зосередитися на роботі було дедалі важче, лише досвід допомагав не розклеїтися остаточно. Звісно, якщо тобі й без того кепсько, запивати подвійні дози пігулок розбавленим пивом — то не наймудріше рішення. Шкода, що типове для такого невдахи, як я.
Я ненавидів п’ятниці, але потай чекав на них. Над ліжком у мене був наліплений календар, у якому я старанно, мов в’язень у камері, відмічав кожен пережитий день, вів ретельний графік вживання ліків («одна-дві таблетки за раз, перерви між прийомами — принаймні чотири години, максимальна кількість — шість на добу»), а до обведених чорним маркером п’ятничних колонок додав напис: «Музика та гроші, заткнися і працюй». Колись допомагало, але після того, як зазначені шість пігулок перетворювалися на вісім, десять і більше, а я плутався у днях і тижнях, усе почало втрачати сенс. Лишалася розпачлива думка: «Але ж я просто не можу без музики. Насправді більше нічого й не вмію, тож якщо передумаю, яка з мене користь?».
Того разу я вже знав, що все от-от розсиплеться. Грав виснажливо, із гострим відчуттям того, що має щось зламатися. Грав шалено й відверто, як востаннє. З мене виривалося на волю чисте й непідробне божевілля, хаотичний вир переплетених звукових уламків. Судомні ритми й рвані мотиви. Пружний монотонний хребет, на який напластовувалася безліч уривків, фрагментів і деталей. Музика нескінченного коловороту образів і видінь, коротких хворобливих снів та понівеченої реальності, музика сигарет, пігулок, нападів і напівпритомності, повільного й болісного очікування чогось незрозумілого, але невідворотного. Невпинні хвилі скреготу, шуму та свисту, крізь які проривалися зловісні удари, мов із того боку хтось бив у гігантський шаманський бубон.
Для всіх присутніх це було безглуздим, але качовим місивом. Для мене — стрункою й зрозумілою системою, в якій кожен, навіть найнепомітніший елемент мав визначене місце. Мій головний спосіб комунікації зі всесвітом. Моя мука. Моя історія, хай би якою невеселою вона була. Чи ж міг тоді уявити, що її почують — і зрозуміють навіть краще, ніж я сам?
— Оце ти роздаєш сьогодні! — переді мною вигулькнула склянка з пивом, а це значить, що на сцену видерся Адась — мій сусіда та єдиний товариш. — Ти б бачив, вони там усі подуріли в залі. Колеса з руками відривають — я вже майже півтора пакета штовхнув. Ні хріна не розуміють, але кажуть, що дуже круто. Шимон у захваті, нагріб виручки як за півмісяця, обіцяв на радощах дати тобі ще й вихідні, аби лиш продовжувало стільки народу набігати, — кричав він мені майже в саме вухо.
— Та він же глухий як пень, йому що я, що пральна машина, аби касу робили! — мені довелося так само горланити у відповідь. — Та ти глянь на них, вони ж від цього пруться тільки тому, що геть навалені. Чорт забирай, та я сам навалений, а ти мені ще пиво тягнеш!
— Малий, аби ти так щоразу лупашив, я б тебе тверезим на сцену взагалі не пускав. Ми сьогодні з тобою на пару нормально розмутимо! — Адась схвально ляснув мене по спині, аж я захитався. — Не сци, ти молодець! Давай у тому ж дусі ще хоча б півгодинки, я добарижу рештки, й тоді змиємося. До речі, там про тебе якась дівчина питала, оно стоїть, зліва. Гарнюня, не забудь узяти телефончик! — весело підморгнув, махнув рукою і зник, лишивши мене переварювати почуте.
Як же мене бісило, коли він так робив. Хоча б півгодинки! От же ж хитрий …
Я сердито вдарив по клавішах і крутонув низькі частоти на максимум, аж стіни довкола загули. Якісь укурки в залі радісно завищали. У мене сильно запульсувало в скронях. Я точно знав, що це означає. Знав ще з дитинства — коли з’являється це відчуття, наступні кілька днів обіцяють бути нестерпними. Пігулки можна буде викидати, то все до одного місця. Пограти на вихідних? Та не факт, що я завтра з ліжка встану.
Авжеж, Шимон, хазяїн цього неподобства, буде задоволений. Якщо в нього розкупатимуть оте …, що він мутить у місцевих бариг, а про це Адась та інші хлопці подбають, я тут можу хоч один-єдиний диск поставити й урочисто врізати дуба прямо за пультом, ніхто й не помітить.
Заткнися й працюй? Атож, так і живемо. Не скигли.
Не жалійся. Не дивися новин. Поменше балакай. Поменше світися. Уважно стеж за прийомом ліків. Принаймні в останньому я вже успішно проштрафився.
Що я за непорозуміння таке? Хирлява, невпевнена в собі ходяча помилка. Мені мало скоро виповнитися двадцять два, а я не мав друзів, родини, дівчини, документів, здоров’я та спокою. Четвертий рік намагався будь-що залягти на дно, але поки шукав спосіб заробляти чесно, лишаючись непомітним, життя наді мною відверто кепкувало. Хай і за добрі гроші, та перспектива товктися тричі на тиждень перед кількома сотнями душ непомітності аж ніяк не гарантувала.
Зітхнувши, я позирнув туди, куди показував Адась, і чомусь одразу збагнув, про кого він говорив. Посеред рухливої людської маси виднівся єдиний острівець спокою — тендітна дівоча фігурка, що застигла на місці, так, ніби те, що відбувалося довкола, її геть не обходило. Дівчина уважно роздивлялася щось у своїх руках, а потім, наче відчувши мою цікавість, підняла голову і глянула просто мені у вічі.
Тієї миті тьмяні кольорові лампи в залі блимнули й затріщали. На пульті всі індикатори поповзли вгору, повітря наповнилося оглушливим писком і вереском. Кинувся прикручувати звук, але техніка ніби сказилася й перестала мене слухатися. Жодна ручка не працювала, все скрипіло й стогнало, а головний вимикач, щойно я насмілився простягнути до нього руку, боляче довбонув мене струмом.
Жахливий шум вивів слухачів із трансу. Мабуть, вони подумали, що то я зовсім ошизів наприкінці виступу, бо навіть через звукову лавину пробивалися невдоволені голоси. Я відскочив від стола, заплутавшись у проводах і дмухаючи на пальці, що тремтіли від розряду. Знову пошукав очима дівчину — вона й досі була на місці, проте дивилася тепер убік, у натовп, і вираз її обличчя красномовно свідчив про якусь халепу.
Глянув у напрямку її погляду, і моє серце, здається, випало з грудей. Із глибини зали, впевнено розсікаючи юрбу, до сцени рухалися дві темні постаті. У тьмяному освітленні я не міг їх як слід роздивитися, але від них війнуло таким холодом, аж зимний вітер пройшовся моєю мокрою спиною. А тоді за тими непевними фігурами простір розколовся навпіл, і з розлому на волю вирвалося щось.
«…справжній космос, бурхливі хвилі викривленого часу, непередавана вакханалія кольорів. Я одночасно бачив усі їх переливи і відтінки, відчував багатомірність матерії, що безперервно змішувалася й розділялася, народжувалася й тієї ж миті помирала…»
Усе зупинилося. Я випав з реальності, все зникло: зала, люди, гамір натовпу закрутилися в суцільному вихорі й щезли. Лишилися два силуети, що повільно, але невмолимо прямували залою. Відстань між нами зменшувалася, відчуття, що наближається небезпека, переростало у впевненість.
«…десь у центрі того вихору утворювався щільний згусток, чорна діра, що всмоктувала в себе світло — чи навпаки, сонце, яке сіяло темряву? Мене щосили потягнуло до того дивного порталу, до іншого світу, а може — додому…»
Вони були вже біля сцени й дивилися на мене світлими, порожніми, ніби скляними очима. Я сповна відчував той холод, ту безжалісну пустку, яку вони несли в наш теплий світ. У голові пульсувала одна наполег-
лива думка — розвернутися й тікати, проте тіло геть заціпеніло й відмовлялося коритися моїй волі.
«…така тиша, ніби не лишилося у світі звуку, все завмерло, розчинилося, розтануло в обіймах великого ніщо, лише каламутний контур ледь помітно коливався в порожнечі, обрис чогось важливого, знайомого й незнайомого одночасно, схожого на кремезне покручене дерево, що простягало до мене руки-гілки й подумки шепотіло: “Послухай, занурся, згадай…”»
— Не дивися!
Сильний удар під дих моментально розвіяв гіпноз. Я приходив до тями, а та дівчина вже щосили тягнула мене зі сцени до виходу за куліси.
— Що? Що тут… — я нічого не розумів.
— Ніколи пояснювати, треба драпати, бо зараз почнеться.
— Почнеться? Що?!
Тут світло остаточно згасло, і запанувала непроглядна темрява. У мене мурашки пробігли шкірою, бо я все ще відчував, що десь тут, зовсім поряд, причаїлося щось незрозуміле, вороже і геть чуже. З’ясовувати подробиці було ніколи. Ми рвонули до дверей і наштовхнулися на Адася з крихітним ліхтариком.
— Якась дурня з електрикою, зараз підсвічу. Е-е, ти куди це?
— Бігом! — дівчина відчайдушно намагалася випхнути нас зі сцени. В неї за спиною апаратура зашипіла і виплюнула цілий фонтан іскор.
— Та що за …? — Адась був геть спантеличений. — Малий, що коїться?
— Не знаю, але перевіряти не хочу! — тепер уже я потягнув його до виходу. — Давай, ходу!
Оце б я назвав ефектним завершенням чудового виступу.
Крізь розгублений і переляканий натовп ми ледве проштовхувалися, слабкий ліхтарик давав зовсім мало світла. Хтось сварився, хтось обурювався, хтось питав у нас, що сталося. Врешті ми майже навпомацки викотилися через задній службовий вихід у безлюдний провулок за клубом. На диво, ліхтар над дверима горів.
— То що за гадство? — Адась починав злитися. — З місця не зійду, доки не почую хоч якихось пояснень. Що там такого страшного?
Дівчина повернулася до нього і вже хотіла щось сказати, аж тут пролунав вибух. На дах клубу, звідки ми щойно вибігли, вирвалася велика вогняна квітка. Гаряча хвиля відкинула мене від виходу, а поруч, на щастя, не влучивши, зі свистом приземлилися обпалені уламки та фрагменти покрівлі.
Адась вичавив із себе щось дуже нецензурне.
Сказати, що ми були приголомшені, — це нічого не сказати. Стовбичили й отетеріло витріщалися на пожежу.
Та сюрпризи ще не скінчилися. Замиготів і вибухнув останній ліхтар над дверима, посипалися на землю малесенькі шматочки скла, війнув крижаний вітер, закручуючи у вихорі сміття. Я глянув у той бік, звідки несло холодом, і закляк.
Ігноруючи всі фізичні закони, щільна й рівна стіна пилу перегородила кінець провулка. Хтось або радше щось утримувало незліченні маленькі частинки, будуючи з них подобу екрану. На ньому пульсував той самий дивний темний контур, який я бачив лише кілька хвилин тому.
Видиво зачарувало, і я забув геть про все. Щось живе зверталося до мене звідти, простягало свої мацаки, навіть промовляло:
«Темний місяць веде до коріння. На тебе чекають».
Це божевілля було останнім, що я запам’ятав. Повітря в легенях раптово скінчилося, навколо закружляли яскраві спалахи. Земля втекла з-під ніг, і я почав стрімко падати в морок. Далі — глухий удар у скроню і холодна порожнеча.

Уривок повісті Нати Гриценко “Тінь на порозі” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити повість Нати Гриценко “Тінь на порозі” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Нати Гриценко “Тінь на порозі” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.