У полоні болю. Повість
(ВЦ «Академія»)

80,00 грн.

Алевтіна Шавлач

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2018
Обсяг – 160 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Вона вродлива,
успішна і сповнена мрій
про яскраві відкриття
і враження, кар’єру і подорожі.
Та одна-єдина зустріч змінює геть усе.
Привітний молодий лікар зачарував усмішкою,
а приязним поглядом викликав довіру.
Ніщо не віщувало біди.
Насправді ж його янгольська зовнішність
приховувала нещадне чудовисько,
спрагле чужих страждань.
І вона стає його заручницею.
Їй необхідно боротися за себе
на грані життя і смерті.
Але цілковита покора така манлива.
Чи витримає це? Чи вистачить сил
протистояти безжальному звіру,
подолати власні хворобливі потяги
і зважитись на рішучий крок?
А можливо, втративши себе колишню,
вона знайде шанс на інше життя…
У полоні болю і з присмаком
дивної насолоди.

Уривок повісті Алевтіни Шавлач “У полоні болю”

Тирани ув’язнюють людину
і в її власному серці
Станіслав Єжи Лєц

Можу з цілковитою впевненістю сказати, що враження він справив гарне. Такі люди завжди справляють гарне враження. Лагідний тембр голосу, теплі дотики рук, привітний погляд… Ніщо не віщувало біди. Ніщо. Він обережно нахилився й турботливо запитав, чи зі мною коли-небудь траплялося щось подібне.
— Ні, — відповіла я.
Але голос мій пролунав дещо невпевнено.
— У цьому немає нічого поганого. Ви марно страхаєтеся, пані, — ласкаво озвався він і опустив руку на моє плече.
Вимова була м’яка та пестлива. Зазвичай до людини з такою вимовою мимоволі виникає довіра, і я врешті всміхнулася.
— Отак уже набагато краще, — у шпаринці між його вустами заблищав білосніжний рядок рівненьких зубів.
Він узяв мою руку, просунув її крізь манжету тонометра і почав вимірювати тиск. Зі стетоскопом викликав ще більшу довіру. Я аж принишкла, спостерігаючи, як зосереджено він виконував свою роботу.
— Ну? — байдуже протягнув його напарник.
— Усе гаразд, — він знову приязно всміхнувся. — Мабуть, панянка просто перенервувала.
Його напарник в’яло позіхнув. Вочевидь, йому кортіло якомога швидше спекатися мене.
— Добре, — озвалася я. — У такому разі — дякую. І вибачте, що потурбувала намарне.
— Та що ви таке кажете! — щиро обурився лікар. — Здоров’я — це найважливіше, що є в людини. Тож ви вчинили правильно. Будь-яке, навіть найнезначніше, нездужання не має залишатися поза увагою.
Напарник лікаря закотив свої запалі очі.
— Якщо я тут більше не потрібний, то…
— Так-так. Дякую, друже, — не дав йому закінчити лікар, а тоді знову взяв мою руку і, проникливо заглянувши в очі, додав: — Вам треба більше відпочивати.
Я зашарілася. Чому? Важко сказати. Особливої симпатії до нього не відчула, проте заперечувати, що лікар — надзвичайно вродливий молодик, було безглуздо. Він немов щойно зійшов з обкладинки глянсу: показний, статний, гінкий. Більшість жінок мліє від чоловіків такого типажу. Навіть повірити важко, що цей красень здатний когось образити. Можливо, саме тому я й потрапила на гачок…
Уже пізніше часто згадувала ту зустріч. Намагалася видобути з пам’яті найдрібніші деталі того дня. Безупинно аналізувала свої дії, слова, поведінку. Однак не було нічого, що могло б видати в тім милім лікареві людину, яка веде подвійне життя.
Чи була в усьому тому моя провина? Що саме я зробила не так? Де схибила? Певний час силувалася знайти причину в собі, але згодом до мене дійшло, що все це — лише трагічний збіг обставин. Як-то кажуть, опинилася не в тому місці і не в той час. І по всьому.
— Якщо ви не впевнені, можемо пройти до мого кабінету і я дам вам легке заспокійливе, — якось між іншим промовив лікар, складаючи медичну валізку.
Я завагалася. Ні, не тому, що з’явилася підозра. Завагалася, бо справді трохи непокоїлася через це раптове запаморочення. За свої неповні двадцять сім років я майже не хворіла. «Здорова, як кобилиця!» — сміючись, повторював черговий медик, коли я приходила на щорічний профілактичний огляд.
— Гадаю, так мені буде спокійніше, — винувато всміхнулася, і красень у білому халаті провів мене до свого закапелку.
— Тут у мене невеличкий гармидер, тож перепрошую. Гостей не чекав, — тихо промовив, відчинивши переді мною важкі двері.
Він вказав на чорний шкіряний диван під стіною, і я покірно сіла. Кабінет був невеличкий, але затишний. Навпроти дивана стояв громіздкий робочий стіл із шухлядами по обидва боки, над яким висіла велика репродукція невідомого експресіоніста. Праворуч бундючилася старовинна шафа зі скляними дверцятами, а ліворуч поблискувало маленьке віконечко.
— Лікарю… — тихо почала.
— Називайте мене Дем’єн! — озвався він, на хвильку полишивши копирсання в шухляді. — Тут усі називають мене на ім’я. А ви ж тепер теж частина нашої корпорації.
Я скептично всміхнулася. Можна було б сказати йому, що незабаром поїду і частиною цієї корпорації ставати зовсім не збираюся. Хай би навіть мені золотих гір наобіцяли, навряд чи затримаюся тут надовго. І річ не в тім, що адміністративні та житлові корпуси розташовані далеко від міста, в глушині, серед лісів та пагорбів. Радше навпаки — природа тут зачаровувала і водночас відлякувала, бо така відірваність від решти світу мені ніколи не імпонувала. Я навіть відверто дивувалася спеціалістам, які жили тут десятиліттями. Вони одружувалися, народжували дітей, влаштовували свята. Існували як одна велика родина. Мабуть, комусь такий устрій був би до смаку: безпека, стабільність, злагоджена атмосфера. Але себе серед цих людей уявити не могла. Уже й рота розтулила, аби все те промовити вголос, та змовчала. «Дурниці, — подумала. — Кому це цікаво?»
Однак дещо таки здалося мені дивним. Лише на мить. Незначну мить. Він не спитав мого імені. Своє назвав, хоч у цьому й не було особливої потреби,
а мого не спитав. Уже навіть хотіла сама назватися, але він нарешті знайшов те, що шукав — якісь ліки.
— Ось, тримайте, — простяг мені склянку з каламутною рідиною.
Я трохи зам’ялася. Він, помітивши це, знову широко розтяг вуста:
— Пийте, пийте! Не бійтеся. Це вас приведе у порядок. Тут незначна доза заспокійливого.
— Так, — недоладно погодилась я і піднесла склянку до рота.
Наступні кілька хвилин лікар (або ж просто Дем’єн) знову щось замислено вишукував у своєму столі, а я сиділа на шкіряному дивані. Тоді не розуміла, чому не йду геть, чому й досі без жодної потреби стирчу в цій кімнаті. А потім думки почали тьмаритися та важчати… Відчула дивну знемогу. Немов душі раптом заманулося покинути тіло. Повіки обважніли, дихання сповільнилося, ноги зм’якли.
— Що це? — прошепотіла. — Що це зі мною?
— Усе гаразд, — з тією ж приязною усмішкою відказав він, а тоді наблизився до дверей, і я почула, як клацнув замок.
— Що… що ви мені дали? — слова грузли в роті, наче там була в’язка патока.
Але він більше не відповідав. Ніжна, ласкава усмішка не сходила з його вуст, а погляд і далі яснів приязню та зацікавленістю. Він повільно підійшов і сів поруч. Пам’ятаю, як спробувала відсунутися, бо сів надто близько, проте власне тіло мене не слухалося. Пригадую калейдоскопічні уривки: ось його білий халат на підлозі, ось вродливе обличчя на відстані кількох сантиметрів від мого, а ось мене опалило важким та гарячим жаром чоловічої пристрасті…
Я прийшла до тями в тій самій кімнаті, на тому самому шкіряному дивані. Дем’єн сидів за своїм столом. Щось зосереджено передивлявся у товстій картці. Протерла очі, спробувала підвестися, але в голові спалахнув біль і я похитнулася, неначе піді мною була не підлога, а старенький ненадійний місток.
— Головний біль швидко мине. Про це не хвилюйся, — промовив він, не відводячи погляду від картки.
Я не до кінця розуміла, що сталося, а тут ще й він звернувся до мене на «ти». Та раптом мене неначе струмом вразило. Моя сорочка! Вона валялася на підлозі. Рефлекторно підхопилася, аби прикрити оголені груди, однак відчула, що моя ліва рука прикута до ніжки дивана… В очах враз почорніло. Я нажахано заклякла.
Дем’єн нарешті відірвався від паперів і глянув на мене. Його очі й тепер сяяли теплом, привітно променіла усмішка. Я навіть подумала, що то ліки, які він мені дав напередодні, якось незвично на мене подіяли. Може, я повелася недоречно? Може, кричала, кидалася? Може, й одіж сама з себе зірвала, а він, аби нічого не накоїла, мене прикував? Задля моєї ж безпеки. Адже він таки лікар. Ось сидить переді мною. Чемний, люб’язний, ввічливий. І білий халат на ньому.
Не зім’ятий, чистий, накрохмалений.
— Що… — озвалася, не витримавши його пильного погляду, але затнулася на півслові.
Мене вдарило змішане відчуття сорому та провини. Навіть вибачитися закортіло, але жах знову пройняв свідомість. Огидний і нездоланний жах. Такий, що все всередині догори дриґом перевертає. Я незграбно смикнулася, та з місця зрушити не змогла.
— Спробуй ще, — підвівся Дем’єн.
Я спантеличено завмерла.
— Що спробувати?
— Смикнутися, — він встав із-за столу і зупинився навпроти мене, склавши на грудях руки.
Чого він хоче? Що в біса відбувається? «Дзень!» — легенько відізвався ланц, який мене утримував.
— Та ні, — поблажливо всміхнувся Дем’єн. — Дужче.
Не знаю навіщо, але я знову смикнула рукою: «Дзень! Дзень!»
— Дужче! — вже голосніше озвався лікар. — Давай, давай! Дужче! Ну ж бо! Ще дужче!
— Не можу! — не витримала я. — Мені боляче!
— О! Боляче, — вдоволено посміхнувся. — Боїшся навіть такого незначного болю… А я таки не помилився стосовно тебе.
Його оксамитова шкіра ледь-ледь зайнялася рум’янцем. Він пригладив своє чисто виголене підборіддя і вп’явся в мене поглядом.
— Що сталося? — обережно запитала. — Чому я прикута до дивана? Я щось накоїла?
— Ні, — якось безбарвно відповів Дем’єн і знову замовк.
Якийсь час я розгублено мовчала, а тоді знову заговорила:
— Як ні, то навіщо ви прикували мене?
Він мовчав. Продовжував погладжувати своє усміхнене обличчя і мовчав.
— Не розумію! — розсердилася я. — Ви знущаєтеся? Гей! Я до вас звертаюся!
— Цс-с… — пригрозив мені пальцем.
— Ні! — навіть не впізнала власного голосу.
Раптом чарівливий погляд Дем’єна змінився — на якусь хвилю блиснув ледь вловимим вогником люті чи, може, невдоволення. Це мене так обурило, що я голосно й несамовито заволала:
— Та що ви собі дозволяєте?! Негайно мене звільніть! Звільніть! Звільніть зараз же!
Він повагом підійшов до мене, і я інстинктивно зіщулилася. Райдужка його очей нагадувала бурштин: цятки вигадливих форм неначе застигли в жовтуватій тверді. Він посміхався, і я мимоволі теж недоладно скривила губи. А наступної миті зненацька заніс наді мною руку і щосили хльоснув по обличчю. Не встигла оговтатись, як він знову огрів мене. А тоді знову. І знову. Врешті я таки опинилася на підлозі. Перед очима танцювали незрозумілі довгасті капки — мов хтось невідомий розцяцьковане стрічками гільце під ніс пхнув. Не пам’ятаю, скільки разів він мене вдарив. Пам’ятаю тільки, що спочатку то були ковзкі ляпаси, а потім — сильніші, ще сильніші… Я не зімліла, але в голові геть потьмарилося.
Після того, як Дем’єн припинив мене бити, ще якийсь час лежала. Кров цебеніла носом, щоки та губи горіли вогнем. Дивно, та сліз не було. Замість них на світлий паркет падали рясні червоні краплі. Голови я не підводила й нишком зиркнула на Дем’єна аж тоді, коли той наблизився до стола. Його обличчя було стриманим і спокійним. Я все ще нічого не могла второпати. Він вдумливо гортав сторінки якоїсь книги, а потім узяв до рук невеличку кавову чашечку і почав, не поспішаючи, щось із неї сьорбати. Вираз його обличчя був якийсь… окрилений і натхненний. А гарні довгі пальці — геть усі закривавлені. Від того ситуація здавалася ще страшнішою.
— За що ви так зі мною? — наважилася знову подати голос.
Дем’єн повільно перевів погляд з чашки на мене й усміхнувся. Дивна то була усмішка — зичлива й водночас поблажлива. Така, немовби усе, що сталося, мені примарилося або що… І я знову грішним ділом подумала, що таки в чомусь завинила. Бо як же молодик із такою прихильною усмішкою міг просто так жорстоко побити беззахисну дівчину? Та з іншого боку… Що таке жахливе я могла вчинити, аби заслужити те нелюдське поводження? Я розгубилася.
— За що? — знову жалібно озвалася. — Що я зробила не так?
І тут чарівливий лікар Дем’єн засміявся. Не грубо й голосно зареготав, як притаманно більшості чоловіків — ні. Він засміявся якось схвально, наче підбадьорюючи. Наче саме такого запитання від мене чекав. Тож я знову повторила: «Що я зробила не так?»
— Не скорилася, — відповів він лагідно. — Не скорилася.
«Не скорилася? Що за безглуздя?!»
— Я ж наказав — «цс-с…»? Наказав, — спокійно пояснив він. — А ти — що у відповідь? Не скорилася.
Чи він псих? На вигляд ніби при здоровому глузді. Та хіба в психів на чолі написано, що з ними не все гаразд?
— Ну, — знову обізвався Дем’єн, — мені час.
Витер руки, глянув на годинник на зап’ястку й трохи театрально постукав вказівним пальцем по скляному циферблату. Я завмерла, не зводячи з нього очей. Відповідаючи на мій запитливий погляд, він кинув наче між іншим:
— За обличчя не турбуйся. Впевнений, що обійшлося без тріщин та переломів.
А тоді клацнув замок, і він зник за дверима. Щось всередині мене наче вкололо. Знайомий то був звук — клацання замка. Кілька секунд я продовжувала сидіти на підлозі, а тоді схаменулася, кинулася до дивана й підняла його так, аби ланц зісковзнув із металевої ніжки. Й досі не знаю, як мені стало сил зрушити таку вагу. Серце зайшлося. Тремтячи, спотикаючись, підхопила свою сорочку й поспіхом одягла. Руки не слухалися: пальці ледве впорались із ґудзиками. Смикнула двері. Та вони, як того варто було очікувати, не піддалися.
— От, лайно! — взялася оглядати лікарський стіл, сподіваючись знайти ключі.
На лакованій поверхні спочивали стоси різноманітних медичних видань та карток. Поряд — невигадлива підставка для усілякого канцелярського приладдя, кілька льодяників для пом’якшення горла, словник медичних термінів латиною. Я перевірила шухляди. Усі незамкнені. Всередині нічого підозрілого. Але таки дещо помітила. То була непоказна пляшечка. «Хлоральгідрат. Седативне. У великих дозах, близьких до токсичних, має наркотичні властивості. Зниження процесів збудження настає через 15—20 хвилин, триває 6—8 годин», — похапцем прочитала в інструкції. То он воно що! Лицемір замість заспокійливого підсунув мені цю погань, а після… А що ж було після? Білий халат на підлозі, приязні бурштинові очі близько-близько, жарке пристрасне дихання… Невже він мене зґвалтував? Дочекався, поки я знепритомнію, а тоді… Бр-р-р! Навіть уявити гидко. Та хіба він — цей доброзичливець — на таке здатний? Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю. У грудях стиснуло й до очей підступила волога. Доторкнулася до губ, а тоді глянула на пальці. На блідій шкірі була свіжа кров. «Недоумкувата, тікай!» — майнуло в голові, і я шугнула до вікна. На щастя, воно легко відчинилося.
Невиспане сонце знехотя світило над крислатими кронами товстелезних буків, висаджених уздовж високого паркану. Я вислизнула на піддашшя і перелізла на покручене віття старої горобини, що майже вросло у фасад із нерівного каменю. Незважаючи на переляк, тремтіння та страшенний головний біль, через який аж шлунок крутило, я досить легко подужала дерево, опинилася на землі й ступила на вистелену жорствою доріжку.
Але на півдорозі довелося пригальмувати. Куди я полетіла так, нібито справді була в чомусь винна? Може, все ж таки треба сповістити охорону про все? Ні. Внутрішній голос підказував, що цього ліпше не робити. Чому? Не знаю. Можливо, тут усі скопом… «Які дурниці!» — завагалася, але таки попрямувала назад до будівлі. Минула кілька грядок з квітками та декоративно вистрижені кущі, обійшла чималий контрфорс і знову зупинилася. У ранковому світлі центральний вхід виглядав урочисто. Величавості йому додавали чепурні колони та пілястри. Я важко зітхнула. На серці було неспокійно.
— Гуш! Гуш! — пролунало десь поміж заростей.
Мене пройняло крижаним потом. Згодом, згадуючи початок цього жахіття, я постійно картала себе за недовіру до власної інтуїції.
— Гуш! — знову вдарило за деревами.
Напевно, хтось із двірників відганяв вороння. Я ще трохи постояла і рушила до брами. Вирішила, що треба забиратися звідси. Негайно та якнайдалі. Дем’єн, цей харизматичний лікар із пестивим голосом і теплими очима, побив мене і, ймовірно, зґвалтував. І не могло бути ні крихти моєї провини в тому. Ніхто не має права гамселити й ув’язнювати мене. Навіть, якщо комусь видалося, що дала привід.
Коло брами було майже безлюдно. Лише двоє охоронців про щось в’яло балакали на посту. Я дістала з кишені носовичок, витерла ним, як змогла, обличчя і пішла до них. Один із чоловіків мене впізнав. Учора, при в’їзді, він перевіряв моє посвідчення. У нього було приємне вусате обличчя.
— Куди це ви так спозаранку, панянко? На пробіжку? — пожартував він.
— Саме так, на пробіжку, — відказала я тремтячим голосом, ховаючи руку, обвиту ланцом.
Інший охоронець — чолов’яга середнього віку — байдуже кивнув мені на знак привітання і прочинив браму. Я поспіхом прослизнула повз нього й подалася в бік міста. З кожним кроком моя хода пришвидшувалася, і врешті я побігла, мов причинна.
Так долетіла до автобусної зупинки. Напередодні ввечері я помітила її з вікна позашляховика, коли мене везли сюди. Це була стандартна металева конструкція з боковинами з тривкого скла, між якими стояла лавка. Сіла і втомлено схилила голову. Правду кажучи, бігала я нечасто, тому серце стукотіло, мов навіжене. Розкладу транспорту я, певна річ, не знала, проте була впевнена, що хоч щось мусить проїжджати цим шляхом. Хоча… Навіть не знаю, на що саме сподівалася. Речі залишила. Не повернулася ні за грошима, ні за документами, ні за посвідченням. Просто хотіла забратися звідси чимскоріше, звернутися до поліції та написати позов. Так-так, позиватися треба було обов’язково! Це віддалене від цивілізованого світу крихітне містечко, де жили кілька сотень людей, що працювали на відділення корпорації, має пройти детальну перевірку. Цілком імовірно, що лікар Дем’єн — не єдиний такий. Можливо, тривала ізольованість якось згубно діє на психіку — хтозна?
У пам’яті знову спливла його постать: приязне обличчя, рівна мова, світлий погляд. Я затремтіла. Що за чортівня?! Захитала головою, ніби силуючись відігнати від себе пережите. Було страшно, боляче, соромно. Заплющила очі. Закинула голову. Сонячне проміння ніжно пестило шкіру. Ще ніколи воно не видавалося таким утішливим і любим. Я ледь усміхнулась, аж тут почула, що наближається автівка. Розплющила очі саме в ту мить, коли вона зупинилася просто біля мене. Це була елітна чорна «Рівла» — модель екстракласу. Зазвичай такими забезпечують спеціалістів компаній закритого типу.
Тоноване скло повільно сповзло, і я задерев’яніла. За кермом сидів Дем’єн… Замість лікарського халату на ньому була простенька сорочка.
— Привіт, — усміхнувся і почав виходити з машини.
Я підскочила й заметалася, наче в клітці. Що робити? Тікати! Куди?

Уривок повісті Алевтіни Шавлач “У полоні болю” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити повість Алевтіни Шавлач “У полоні болю” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Алевтіни Шавлач “У полоні болю”можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.