Відчайдушні.
Повість-детектив для підлітків
(ВЦ «Академія»)

65,00 грн.

Сергій Гридін

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 128 стор.
Формат – 145×200 мм (60х84/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Дмитро Прокопчук, до якого
приклеїлося прізвисько Олівець, може, і не пережив
би стільки тривог, якби перед канікулами
не натрапив на книжку про Шерлока Холмса.
Прочитавши її, і сам захотів стати детективом,
щоб розслідувати кримінальні
історії, розшукувати і затримувати злочинців.
Канікули виштовхнули Дмитра з дому, і він,
як і кожного літа, їде в село Озерне до бабусі.
Внукові вона зраділа, але несподівано для нього
стривожилася. З’ясувалося, що в селі зникають діти,
і бабуся переживає, щоб з Дмитром якої біди
не сталося. Їй спокійніше було б, якби
він повернувся додому.
Дмитро, вмовивши бабусю, все-таки залишився в селі.
Разом із друзяками — Андрієм, Павлом і
навдивовижу сміливою Катрін — поринає
в розслідування тих загадкових зникнень і наражається
на круті небезпеки, які змушують гамувати страх
і знаходити в собі сміливість.
До останньої сторінки повісті невідомо,
чому так сталося в Озерному і чим закінчаться
відчайдушні кроки юних детективів.
Випробування загострили й почуття, але хлопці
довго не знають, хто з них подобається Катрін.
Розвиток подій і це прояснив…

Уривок повісті Сергія Гридіна “Відчайдушні”

У передостанній день перед закінченням навчального року Дмитро Прокопчук зірвався з ліжка набагато раніше, ніж зазвичай. Навіть будильник на мобільному ще не встиг потурбувати його! Підхопився і, бадьоро наспівуючи, майже влетів на кухню, здивувавши маму, яка не звикла до того, що «дитинка» приходить до столу сама і її не треба довго будити.
Останнім часом Дмитро, заходячи в будь-які двері, про всяк випадок нагинав голову. Йому здавалося, що в іншому разі він ризикував розжитися на ґулю від удару об одвірок. Довгий на зріст, худий, з тонкими руками і ногами, він був подібний на незграбного молодого жирафа. Хтось з учителів, одного разу розсердившись, коли він вертівся на уроці, назвав Прокопчука «Олівцем». Прізвисько прижилося. Усі з часом і забули, звідки отой «Олівець» узявся.
Того дня до школи Дмитро прийшов раніше. Народу ще було мало. Дехто, викинувши з голови навчання, як страшний сон, завдяки турботливим батькам уже «грів кості» на теплих пляжах. Інші просто «забули», що до кінця навчального року ще залишався час. Оцінки в табелях уже виставлені, екзаменів у цьому році не було, тож повальна «розслабуха» косила школярів. Учителі теж уже жили канікулами, тому навіть класний журнал на уроки не брали і «енок» за пропуски не ставили.
— О, Дімон, привіт! — радісно просалютував Прокопчуку його друг Олексій Касташ. — Ти чого так рано? З дому вигнали!? — вітаючись, потиснув руку.
— Не розумієш ти, Лесику, тонкої душі поета, — кивнув Дмитро. — Сьогодні! Майже! Канікули!!! — видав, акцентуючи кожне слово.
— Ги-ги! — відреагував Олексій. — Це ти поет чи що? Ти ж прозою бавишся!
— Село ти без газу — це я образно. «Поет» якось гарніше звучить, — ляснув товариша по плечу Прокопчук.
Він справді «бавився» писанням. А почав несподівано навіть для себе. Перед Новим роком в інтернеті натрапив на оголошення про конкурс, переможцеві якого обіцяли крутий планшет-трансформер. Потрібно було лише написати оповідання про роль нових інформаційних технологій.
Потайки від чужих очей накатав кілька сторінок тексту, надіслав і з нетерпінням став чекати результатів. Головного призу він не отримав, але роботу його помітили, і за кілька тижнів листоноша вручив Олівцю невеличку коробку з бездротовою мишкою. Після цього довелося «зливати» інформацію батькам про участь у конкурсі. Ну й похвалитися, хоч і невеликою, але перемогою, дуже хотілося.
Ніби випадково Дмитро приніс приз до школи. «Скромно» опустивши очі, повідав, звідки той узявся. І після того став гордістю однокласників, а хлопці почали його вважати експертом з літератури. Ще через якийсь час він настрочив кілька оповідань зі шкільного життя, але показувати їх не поспішав, побоюючись кпинів. Хоча одне виставив у соціальних мережах під іншим ніком. На свій подив, отримав позитивні відгуки, після чого закупив кілька пачок паперу і вже друкував написане на принтері (подарунок батьків на день народження) та складав у таємну течку, яку надійно ховав у своїй шафі.
— Ей! — відірвав Дмитра від думок Олексій. — Я тебе питаю, що будеш на канікулах робити? — поклацав пучками пальців перед обличчям друга, як гіпнотизер після завершення сеансу.
— Точно не знаю. Батьки хочуть до бабусі відправити. Свіже повітря, молоко. Думають, що на тих харчах трохи вагу наберу, — провів рукою по своєму пласкому животу Дмитро. — Та я і вдома нівроку топчу. Куди воно все дівається?
— Обмін речовин гарний, — заспокоїв товариш. — Аби кості були, а м’ясо наросте!
— Що-що, а кості в мене — будь здоров! — тикнув пальцем під власні ребра Дмитро.
— А може, тут залишишся? Поганяємо у футбол, погуляємо разом! Що в тому селі робити? Корів пасти?
— Жартуєш! Мені не довіряють. Після того як бабусина Туська під моїм наглядом знищила половину сусідського городу, мене до корови ближче ніж на три метри не підпускають, — усміхнувся.
— Спеціально так зробив?
— А то! — підтвердив Дмитро. — Не на одній ми з нею хвилі, з твариною рогатою, — підморгнув. — Але про це я бабусі навіть під загрозою голодної смерті не розповім. Та й корову продали.
За розмовою час збіг непомітно. Шкільні коридори наповнили школярі, їх гомін був сповнений передчуття свободи і незалежності. Дзвінок покликав усіх до класів.
Уроки, якщо їх так можна назвати, промайнули «наче короткий сон у літню ніч». Це Дмитро так висловився, вже прощаючись із друзями на шкільному подвір’ї.
Завтра останній дзвоник, потім практика (кілька днів парти мити та двір замітати), а потім — безмежна СВОБОДА!!!
Тиждень пролетів стрімкою ластівкою. Виявляється, до школи приємно ходити, коли не потрібно вчити уроки. А коли у класі голосно лунає ритмічна музика, навіть парти мити весело.
— Ти завтра за підручниками на наступний рік ідеш? — прощаючись, запитав Олексій.
— Скоріш за все, ні, — зморщив носа Дмитро. — Настрій уже зовсім канікулярний.
— Тоді до зустрічі. Удачі тобі! Закінчиш сільське життя — дзвони, десь потусуємо! — потиснув руку на прощання.
Дмитро, наче на крилах, мчав додому. Злетів сходами на свій поверх, дістав ключ. Несподівано замок квартири клацнув, на порозі з’явилася мама.
— О! — зраділа. — Як передостанній день?
— Останній! — усміхнувся син. — З усіма роботами справилися, клас до ремонту приготували, а підручники сказали забрати у серпні.
— Тоді це варто відсвяткувати. Я до магазину збиралася, щось візьму солоденьке. Відгул у мене сьогодні, — пояснила і радісно потерла руки. — Батько з роботи повернеться — погуляємо, — натиснула кнопку виклику ліфта. — Я тобі там перекусити залишила.
— То є файно! — згадав чуте в сімейних подорожах по Закарпаттю Дмитро. — Мамо, — не втримався. Совість, яка проявляла себе не надто часто, несподівано нагадала про себе, — я тут трішки тебе… надурив. Завтра ще… підручники треба забрати, — видав зніяковіло.
— Нарешті. А я вже думала, що посваримося перед канікулами, — зітхнула полегшено мама. — Класну твою зустріла на вулиці, відпросила тебе на завтра. Бабуся тебе вже чекає, а батько збирається у відрядження післязавтра, тижнів на три, от і хоче завезти тебе раніше.
— Фух! — видихнув Дмитро. Життя потроху налагоджувалося. — А давай я поки що у квартирі приберу, — запропонував, дивуючись своїм словам.
Як усі нормальні хлопці, наводити порядок він не любив і будь-якими способами намагався цього уникнути.
— Відпрацьовуєш? — хитро примружила очі мама. — Давай, я швидко, — і зникла в кабіні ліфта.
Дмитро переступив поріг квартири, зачинив за собою двері. Кинув під ліжко вже не потрібний до осені рюкзак, увімкнув музичний центр, налаштований на улюблену програму. На хвилину зайшов до кухні, взяв теплу відбивну, із задоволенням з’їв.
Треба хоч пилюку витерти та вологою ганчіркою підлогу пошурувати. Ех! Для чого мамі нагородив про ті книжки? Просто пояснив би. А тепер кращі хвилини свого життя втрачати на таку непотрібну справу, як прибирання…
Несподівано в задній кишені джинсів завібрував мобільник. Телефонував товариш Павло:
— Привіт, малий!
— Я вже набагато вищий за тебе, — радісно заперечив Дмитро.
Познайомилися вони в Озерному, в селі, де жила бабуся Дмитра. Історія знайомства ще й дотепер викликає в нього усмішку.
Малий Дмитрик приїздив провідати бабусю з батьками. Але одного року тата терміново викликали на роботу, мама поїхала додому ще раніше, і вони залишилися з бабусею удвох. Друзів в Озерному тоді ще в нього не було, бабуся, зайнята своїми справами, часу для нього багато не мала, тож хлопець за деякий час знудився і вирішив сам сходити на риболовлю до великого озера під лісом.
Зібравши вудки і накопавши за старим сараєм хробаків, малий неквапом чимчикував польовою дорогою, здіймаючи напівпрозору куряву, яка всідалася на широке листя подорожника.
Повертаючи до зарослого рогозом берега, побачив трьох хлопчаків, які розпалили багаття та зручно влаштувалися на тому місці, де вони з батьком завжди ловили рибу. Дмитро мовчки наблизився до берега і став розмотувати вудки, намагаючись виглядати незворушно.
— Чуєш, гарадской! — відірвав його від справ незнайомий голос. — Ти чого тут розсівся!? Ану ласти в руки та поплив звідси! — пригрозив рудий нахаба, наблизившись майже впритул.
— Твій берег? — спокійно, намагаючись уникнути конфлікту, спитав Дмитро. Руки зрадницьки затремтіли.
— О! Хлопака сміливий? — задиристо вишкірився чубатий напарник нахаби. — Серього! Навчи його з людьми говорити! — запропонував товаришеві. Той чвиркнув крізь зуби і несподівано вдарив Дмитрика в ніс. В очах спочатку потемніло, потім різнокольорові іскри заповнили простір навколо. Сльози самі покотилися по щоках.
— Ах ти ж падлюка! Ти чого малого б’єш!? — зарепетував хтось за спиною, з тріском пробираючись крізь прибережні зарослі.
— Шухер, пацани! Це Паша-Каратист, — підхопився з трави «блондин», який першим розгледів загрозу. — Тікаємо! — Рудий злякано озирнувся, інші двоє швидко позадкували, і за мить усі троє здиміли в невідомому напрямку.
Відтоді вони з Павлом на канікулах були завжди разом. І хоча жили в різних містах, про поїздку до Озерного домовлялися заздалегідь. Прокопчук давно вже вимахав значно вищим за однолітка Пашку, але все одно залишався для того «малим».
— Як ся маєш, чуваче? — поцікавився Пашка.
— Все гут! — відповів Дмитро. — Завтра до Озерного їду, батько має завезти.
— О, класно. Я теж там завтра буду — побачимося, — зрадів Павло. — Бувай! — кинув коротко і відімкнувся.
«Ех, як би було добре, якби всі наші зібралися цього року!» — подумав Дмитро, витираючи ганчіркою пил з письмового столу.
«Нашими» стали ще в ті давні роки Андрій з Києва та смішна цибата дівчинка Катруся, яка до Озерного приїздила з Рівного. Дмитро тоді випадково познайомився з Андрюхою. Малого послали за хлібом, він уже повертався додому, але натрапив на серйозну перешкоду: посеред вулиці, в пилюці, розлігся великий собака з незрозумілими для хлопця намірами. Дмитрик з Андрійком, відкупившись від пса половиною буханця та кількома цукерками, щасливо минули «кордон» і після того заприятелювали.
Катрусю до компанії долучив Пашка. Вона була його далекою родичкою, і хлопець приглядав, аби та не втрапила в якусь халепу. Пашка вирішив, що краще тримати непосидючу Катрін, як іноді він її жартома називав, у полі зору, і вона повноцінно увійшла в команду.
— Блін, це що за фігня? — здивовано вигукнув, витягаючи шваброю з-під ліжка якусь книжку в пилюці. Музейний експонат якийсь, — здмухнув пил. — «Записки Шерлока Холмса».
Про Шерлока він знав усе. Книжку, звичайно, не читав. Кому воно треба — стільки покритих пилюкою слів. А от фільм бачив (суперський!), можливостям Холмса дивувався, а дар його поважав. Пробіг поглядом перші рядки якогось оповідання. Нестямився, як прочитав кілька абзаців. Такої історії у фільмі не було, та й головні герої описані зовсім не так, як виглядали в кіно.
Дмитро, забувши про прибирання, заглибився в читання. На якийсь час це заняття перервали мама з батьком, які принесли ще теплу піццу із сусіднього кафе та дві коробки томатного соку. Свято «останнього дзвоника» і проводи шкільного року в родині Прокопчуків розпочалися.

Уривок повісті Сергія Гридіна “Відчайдушні” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити повість для підлітків Сергія Гридіна “Відчайдушні” здійсніть реєстрацію. Купити підліткову книгу Сергія Гридіна “Відчайдушні” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.