Віраж. Повість
(ВЦ «Академія»)

60,00 грн.

Сергій Гридін

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2018
Обсяг – 128 стор.
Формат – 130×200 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Вони живуть
у паралельних світах.
В Олександра — молода дружина
і маленька донечка,
робота, яка цілком влаштовує,
й відлагоджене повсякдення.
Тарик, син багатія,
намагається ненастанно загрібати
всі «радощі життя» —
алкоголь і наркотики, відпадні «тьолки»,
«круті тачки», сумнівні розваги.
Після однієї з чумних гулянок
під колесами автомобіля, за кермом якого
опинився очманілий Тарик,
гине Олександрова донечка.
Після цієї неймовірної трагедії
йому дає сили жити
тільки жага помсти негідникові,
якого прикриває грошовитий батько.
Дістати зброю було складно.
Ще важче — вистрелити,
дивлячись в очі «зеленому мажорові»,
душу якого нарешті почало
бентежити щось людське.
На віражі неймовірних випробувань
вихід він усе-таки
знайшов.

Уривок із повісті Сергія Гридіна “Віраж”

— Тату-у-у-у! — протягнула Маринка. — Я хочу погуляти-и-и-и! Ну що ми будемо вдома робити?
Дивись, яка пого-о-о-да гарна! — закопилила губки.
У голубеньких джинсах і тоненькій рожевій курточці, з кучерявим, світлим, м’яким навіть на вигляд волоссям дівчинка нагадувала ангелятко, яким його малюють на листівках. Її великі карі очі дивилися на мене так, що наверталися сльози щастя. У мене є донька!
Ми одружилися зі Світланою більше десяти років тому. Познайомилися банально. Мій товариш щось святкував і зібрав своїх приятелів, серед яких і була Світлинка (так я її тоді назвав). Підігріті алкоголем, пізно ввечері ми опинилися в міському парку і незчулися, як уже цілувалися на лавці під крислатою липою. Був серпень. У голові бушувало шампанське, а манливе дівоче стегно, обтягнуте короткою спідничкою, було поруч. Я не розповідатиму про те, чим усе закінчилося, але за місяць ми разом знімали невеличку квартирку в старій «хрущовці» майже в центрі. Батьки наші жили неподалік міста в різних селищах, тож бачились ми зрідка, на свята, і життя вони нам не псували, що так важливо для молодої пари.
По закінчення інституту я влаштувався економістом у будівельну фірму. Складати кошториси, калькуляції та перекладати купи паперів було нудно, але це приносило непоганий дохід, і я міг купити своїй половинці якийсь неочікуваний подарунок або поїхати з нею у вихідні на відпочинок. Щоправда, після того доводилося два тижні їсти тільки макарони з дешевими сосисками, але поїздка була того варта.
Моя Світлинка теж закінчувала наш виш і весь час віддавала навчанню. Вчилася на стаціонарі, бо ввечері я вимагав уваги для себе. І ми йшли в кіно, потім, обнявшись, гуляли містом. Мені здавалося, що можу перевернути весь світ.
Єдине, що мене засмучувало, — вона не хотіла дитину.
— Сашуню, Санечко, — лащилася недільного ранку, знаходячи для мене найпестливіші імена, хоча, як і більшість друзів, частенько називала Алексом. — Ну навіщо нам зараз ті проблеми? Ти тільки-но на роботу влаштувався, я ще навчаюся, а тут почнеться… Памперси, хвороби, плач ночами. Невже тобі зі мною погано? — кидала вона на мене такий погляд, що я зразу забував про все і бачив тільки її стрункі ноги, ледь-ледь прикриті коротеньким халатиком.
Дружина приймала якісь пігулки, тож надія на те, що невдовзі я триматиму на руках маленького нащадка родини Дозірко (саме таке прізвище мені дісталося від батьків), ставала дедалі меншою.
А мені так хотілося! Я не боявся безсонних ночей і можливих проблем. Просто уявляв, що ввечері, перед сном, біля мене вмощується маленький, теплий клубочок і просить, смішно вимовляючи звуки: «Татьку, рожкажи мені кажочку». І татко, себто я (аж мурашки по тілу), починає вигадувати щось дивне, заплутане і не зовсім зрозуміле. А моя кровиночка зачудовано
посапує, міцно стуляючи повіки у страшних епізодах, і пригортається до мене сильніше… Але мрії залишалися тільки мріями.
Так минуло шість років. Ми жили добре, іноді сварилися, потім гаряче мирилися в сімейному ліжку. Усе було як в усіх відносно щасливих сім’ях. Туман кохання (радше пристрасті), коли нічого іншого навколо себе не помічаєш, розвіявся, але я звик до сімейного затишку, мене тягнуло з роботи додому, іноді навіть хотілося купити квіти і зробити якийсь сюрприз. На той час я вже був серйозною людиною — начальником відділу, керував десятком фахівців. Світлана стала бухгалтером на приватній фірмі, працювала за гнучким графіком і мала час займатися господарством. А воно в нас таки з’явилося. Складно назвати справжнім «господарством» нову трикімнатну квартиру, яку ми купили з допомогою батьків та трохи вклепавшись в іпотеку, але за порядком у ній таки треба стежити, що і робила моя дружина.
Одного дня я повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Виникли проблеми з постачальниками матеріалів, потрібно було терміново «розрулювати» ситуацію, чим ми всім відділом і займалися цілий день. Настрій був такий собі. Шеф незрозуміло за що нагримав, зробивши мене винним за нібито прострочений платіж, а біля будинку я ще втрапив у калюжу, замочивши туфлі та забруднивши одяг.
— Прийшов? — якось вороже зустріла мене в передпокої дружина. — Іди їсти, — кинула і попрямувала до кімнати.
Я швидко роззувся, повісив пальто і, нічого не розуміючи, пішов за нею. Жінка лежала на дивані, підмостивши під голову вишиту подушку, і порожніми очима дивилася в екран телевізора.
— Що сталося? — обережно присів я на краєчок. — Неприємності на роботі? Твоєму придурку знову щось не сподобалося? — поклав руку на плече.
«Придурком» усі співробітники Світланиної фірми називали свого фінансового директора, який весь час був чимось невдоволений і ходив із перекошеною пикою. Позаочі над ним приколювалися, але таки боялися, тому що був він людиною жорсткою, а іноді й жорстокою.
А взагалі я сформував своєрідну «теорію заступника». Кожному начальнику не подобається, коли «зам» розумніший за нього, тому зазвичай на такі посади підбирають не дуже компетентних і професійних працівників, аби на їх фоні вигідно виглядати. Потім шеф іде на підвищення, заступник стає директором і знову бере на своє колишнє місце дурнішого за себе. Ви уявляєте, хто потрапляє до Верховної Ради чи місцевих органів влади?
Саме такий «фрукт» і керував фінансами на приватному підприємстві, де працювала моя дружина. Через нього вона вже кілька разів поверталася додому в сльозах і навіть хотіла шукати іншу роботу. Але приходив ранок, образи трохи влягалися і все залишалося як було. Людина — істота ледача. Їй завжди важко щось кардинально змінювати. Простіше змиритися й далі пливти за течією.
— Відчепися від мене! — грубо відштовхнула мою руку Світлана. — Ти вже своє зробив, — гнівно крикнула і несподівано розплакалася. Сльози бігли по щоках, а вона і не думала їх витирати.
— Що зробив? — не зрозумів я, прокручуючи в голові можливі причини влаштованої сцени. Так, ангелом я не був. І деякі грішки за собою знав, тож зараз гарячково намагався зрозуміти, які чутки дійшли до моєї коханої.
— Та все ти зробив, — схлипувала вона. — І роботі тепер капець, та й мені вже такою не бути.
Я ошелешено дивився на її заплакане обличчя і, чесно кажучи, трохи навіть злякався.
— Що дивишся? Догрався? — істерично вигукнула. — Вагітна я! — знову впала обличчям у подушку і голосно заридала.
Серце мало не вискочило з грудей від несподіваних радощів. Нарешті! Дякую тобі, Боже, що ти таки почув моє прохання.
— Тю, дурна. То чого плачеш? Радіти треба. У нас буде маленький! — скочив я на ноги. Хотілося висунутися з вікна і на все місто оголосити, що я нарешті буду татом!
— Чого плачу? А чому тут радіти? — почала ніби спокійно. — Через півроку буду бегемотом, який соромиться навіть з квартири вийти. Із запухлою пикою, величезним черевом і ногами-стовпами, наче у слона, — знову зірвалася на крик.
— Ти вже визначся — слон чи бегемот, — намагався пожартувати. Її реакція була неадекватною.
— Відійди від мене, кобелисько! Вам, чоловікам,
що? Всунув-вийняв — і вільний. Нам ходи дев’ять місяців, а потім ще годувати, доглядати, — заверещала Світлана.
Я з відразою подивився на її заслинені губи, примружені очі й несподівано піймав себе на думці: «От зараз як дам! Може, тоді заткнеться». Опустив погляд, наче хтось міг прочитати мої думки, і мовчки вийшов із кімнати. Пішов на кухню, вмостився за столом, налив чаю та, розганяючи думки, що стривоженим роєм снували в голові, почав вдивлятися в темряву за вікном.
— Санечко, — несподівано почулось за спиною. — Сонечко моє, вибач мені, будь ласка, — Світлана обняла мене за плечі, притиснулася щокою до мого розпашілого вуха. — Сама не знаю, що кажу. Ти ж так дитинку хотів, — прошепотіла.
— У вагітних різко змінюється гормональний фон. Іноді в них бувають непередбачувані зміни настрою, — пробурмотів, відчуваючи, як образа відступає. За мить підхопив свою Світлинку на руки й потягнув у спальню…
Через якийсь час, втомлені, але щасливі, ми мовчки відпочивали.
— А ти будеш мене любити товстою і негарною? — несподівано спитала.
— Я буду тебе любити навіть стрункою і симпатичною, а вже товстенькою — удвічі більше, — пообіцяв я.
— А чому товстою більше? — підвелася зацікавлено на лікоть Світлинка.
— Тому що взимку під твоїм кругленьким бочком можна буде зігрітися. Вимкнуть опалення, а в мене власна грубка є, — серйозним тоном промовив я.
— Ач який ти! Тільки про вигоду й думаєш, — почала лоскотати мене дружина.
Пручаючись, я схопив її в обійми. Вона затихла, притулилася до мене і через кілька хвилин тихенько засопіла. Я ще довго не міг заснути, подумки вибираючи ім’я своєму нащадку. Чомусь не сумнівався, що буде хлопчик.

Вісім місяців після того дня здавалися роками. Тижнями в нашій квартирі було тихо і затишно. Зазвичай Світлана, яка поверталася раніше, накривала вечерю і, щебечучи, розповідала про свій день. Зі сміхом — про подругу, яка вийшла від директора без спідниці. Зі злістю — про «придурка», якому знову не сподобався квартальний звіт, і тому майже всі залишилися без премії. І, що найбільше тішило мене, про те, як поводиться Дмитро Олександрович у материнському лоні. Ось він перший раз поворухнувся, а сьогодні йому не сподобалося те, що спожила на обід його мама, і їй довелося чимдуж бігти до туалету, бо наш Дмитрик «вичавлював геть усе».
Деколи я заставав удома безлад, незаправлений салат на столі, черствий хліб у пакеті, брудний одяг під холодильником і Світлинку, що лежала біля телевізора й навіть не реагувала на мій прихід. Мовчки мив посуд, прибирав речі, вкривав пледом дружину, яка дрімала, сподіваючись, що завтра буде інакше. І справді, все змінювалося наче за помахом чарівної палички. Зранку мене чекали запашна кава, бутерброди із смачненькою ковбаскою й усміхнена Світлана, так не схожа на ту сердиту жінку, яка зустрічала мене вчора з роботи.
Вона змінювалася щодня. Груди збільшилися, стали соковитими, наче дві диньки. Обличчя покруглішало, але це тільки додавало шарму і аж ніяк не псувало Світлану. Не підтвердилися страхи про ноги-тумби і слоново-бегемотну фігуру. Тільки з’явився невеличкий кругленький животик. Зі спини вона й досі виглядала молоденькою дівчиною. На УЗД поки що не вдалося розгледіти стать дитини. Маля ніяк не могло догодити лікарям і поверталося весь час не тим боком, але я все одно був упевнений, що народиться син.
— Ох, як мені вже все набридло, — якось зустріла мене на порозі дружина.
До пологів залишалося небагато часу. На роботу вона майже не ходила. Цілими днями видивлялася щось у телевізорі, забувши навіть про улюблені колись книжки. Тем для розмов ставало дедалі менше.
— Що знову? — пробурчав я, знімаючи пальто.
Настрій був нижче плінтуса. На роботі вилізли неприємності, перевірки йшли за перевірками. Перевіряючі теж хотіли їсти, причому добре і кілька разів на день. А ще вони хотіли відпочивати не на Азовському морі й жити не в «хрущобах».
— Як я вже хочу позбутися всього цього, Алексе, — зітхнула, вказуючи рукою на живіт, — і стати нормальною людиною. Якби ти був обережніший, то я б зараз не сиділа тут сама в чотирьох стінах.
— Ти знову починаєш? Скільки можна переливати з пустого в порожнє? Твоє скиглення вже ось тут, — провів долонею по шиї. — Якби я міг виносити дитину, то зробив би це і не слухав щоденно твоє ниття. Але я не Арнольд Шварценеггер з того фільму і, на жаль, цього зробити не можу.
Світлана оторопіло вирячилася на мене. Вона звикла, що на її закиди я реагую жартами і намагаюсь пом’якшити ситуацію, а тут такий вибух.
— От і викрилася твоя суть! Дебіл і придурок. Тільки про себе думаєш! — видала з істеричними нотками в голосі.
— Та якби я тільки про себе думав, то за останні місяці наша квартира перетворилася б на смітник, — не витримав я. — Ти тільки й умієш, що скандали влаштовувати і на дивані валятися, — шарпнув з вішалки своє пальто.
Що мені казали далі, я вже слухав, збігаючи по сходах. Унизу знервовано вдарив кулаком по поштових скриньках, які смирно висіли на стіні. Тонке залізо загриміло, наповнивши луною чи не весь будинок.
Гострий біль у руці привів мене до тями. Облизавши розбиті кісточки пальців, вийшов надвір.
Куди йти — не знав. Після важкого дня хотілося додому, поніжитися у ванні, перехопити щось смачненьке, випити теплого чайку і завалитися перед теликом. Але я на вулиці… Раптом уявив, як моя Світлинка зараз плаче, здригаючись усім тілом, і мене пронизали ніжність та відчуття провини. Але відразу сплило в пам’яті: «Дебіл! Придурок!». І знову охопила злість. Швидше побігла по венах кров, стиснулися кулаки. Я озирнувся навколо в пошуках якихось «гопників», що іноді збиралися випити дешевого пійла на лавках у дворі й чіплялися до перехожих. Адреналін потребував виходу. З яким задоволенням я б зараз начистив пику цим типам!
Проте, як на зло, у дворі було тихо й безлюдно. Накрапав холодний дощ, усі порозбігалися по теплих квартирах, і лише я стояв на пронизливому вітрі самотній та розгублений. У кишенях було пусто. Гаманець із кредиткою вже встиг викласти. Але в піджаку таки знайшлася якась сотня. Я попрямував до найближчого кафе з наміром трохи випити та розслабитись, а якщо пощастить, то й дати вихід своїй негативній енергії.
Кафе було напівпорожнім. За столиками сиділи переважно парочки. Я вмостився на стілець біля барної стійки і замовив горілки. Узяв карафку, налив у склянку, випив і навіть не відчув гострого смаку.
Минула година. Життя трохи налагодилося, а в голові снував густий туман. Усе, що трапилося сьогодні, здавалося безглуздим і дрібним. Уже зібрався йти додому, як хтось торкнувся мого плеча. «Уже якомусь диваку хочеться з’ясувати стосунки зі мною» — майнула думка. Обернувся. Переді мною стояла молода жінка з уміло підведеними губами та затіненими очима.
— Скучаєте? — блиснула на мене очима.
— Відчепіться від мене! — різко відповів і відвернувся. Жінки, які чіпляються до чоловіків, поваги в мене не викликали.
— О-о-о, Дозірко! Я бачу — ти вже допився. Нікого не впізнаєш. Не боїшся, що скоро до тебе прийде їжачок? — насмішкувато спитала.
— Чому їжачок? — автоматично відреагував я. — Чому не білочка?
— Тому що на вас, алкоголіків, білочок уже не вистачає. От і доводиться залучати інших тваринок, — засміялася жінка. — Так і не впізнав? Це я так змінилася за кілька годин чи в тебе провали в пам’яті? — спитала.
Я придивився, намагаючись зосередитися. Обличчя було знайоме, але затуманені алкоголем мізки відмовлялися здійснити «фейс-контроль».
— Шановний, що сталося? Я вас таким не бачила, відколи працюю під вашим керівництвом, — пускала очима бісики незнайомка. Схоже, що ситуація її неабияк веселила.
— Марина Л-л-еонідіф-в-н-н-а? — нарешті почав упізнавати я. — Це ж треба так допитися!
Ще кілька годин тому ми разом розгрібали фінансові «завали», а тепер навіть ідентифікувати її не можу. Єдиним виправданням було те, що Марина Тивонюк у мій відділ влилася десь із місяць тому, до мене в кабінет заходила зрідка (не той у неї рівень поки що) і нічим серед інших не вирізнялася.

Уривок із повісті Сергія Гридіна “Віраж” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити повість Сергія Гридіна “Віраж” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Сергія Гридіна “Віраж” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.