Волоцюги. Повість
(ВЦ «Академія»)

70,00 грн.

Оксана Сайко

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2018
Обсяг – 128 стор.
Формат – 145×200 мм (60х84/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

 

Поділитися:   

Опис

Колись він мав
роботу, житло й дружину.
У якийсь момент розмірене життя
раптово поламалося, і він опинився на дні.
Просто неба.
Серед тих, кого уникають і зневажають.
Самотній і приречений.
У біді й поневіряннях людині важливо знати,
що вона не одинока, що їй допоможуть,
чи й самій стати комусь опорою,
аби не втратити себе зовсім.
Несподівано, мов промінь
світла в безпросвітності,
в його житті з’являється вона.
Така ж, як і він, — неприкаяна.
Вона блукає,
шукаючи чогось,
і ніяк не може спинитися.
Довго споглядає знайдену картину,
на якій жінка з дитям.
Світ волоцюг — непевність і невідомість.
У ньому немає майбутнього,
а є лише сьогодні й тепер.
Малі втіхи часто
перетворюються на драми й трагедії.
Але й тут люди змушені жити
і знаходити,
здавалося, назавжди втрачений сенс.

Уривок із повісті Оксани Сайко “Волоцюги”

Щотижня зі сходом сонця Назар поволі простував до старої колії. Вона тяглася далеко за містом, немов соромилася перетинати своїми незугарними рейками чепурні вулички, боялася зіпсувати усталену гармонію затишку і спокою. Мабуть, більшість мешканців міста, зачувши віддалені, важкі, приглушено-ритмічні й тужні звуки потяга, ніби далеке рокотання грому, здивовано стенали плечима або здіймали брови, не тямлячи, що це. Далеко не всім спадало на думку, що так стукотять колеса потяга. Та й мало хто пам’ятав про те, що за містом є залізниця. Справді, стара колія, яка з’явилася невідомо коли (цього вже ніхто не міг достеменно пригадати), видавалася безглуздям — товарняк проходив повз цю малесеньку станцію лише раз на тиждень. Невдоволено гуркотів, тяжко зітхав і сопів, марно намагаючись збагнути, чого раптом машиністові заманулося гнати його в цю глушину, де навіть немає нормального пристанку.
Назар приходив завчасно. Запалював міцну цигарку, смачно й глибоко затягуючись, і сідав на поламану лавку. Зачувши звук потяга, схоплювався з місця. Полегшено випустивши пару, той на хвилю спинявся, приймаючи якийсь вантаж, а відтак, тужно зітхнувши, поступово набирав швидкість. Назар непорушно стояв, пильно вдивляючись у сліпі, однаковісінькі товарні вагони, які миготіли все швидше і швидше, проводжав їх доти, доки губився десь у сірій далекості їхній слід. Ще трохи постоявши, озирався навсібіч, наче все-таки виглядаючи когось, усе ще намагаючись когось побачити, і помалу вертав у місто.
Він знав, що сьогодні його знову зустрінуть добрі знайомі, хоча він й уникатиме їх. А таки підійдуть і запитають те, про що запитували останні кілька місяців. Він укотре мовчатиме, не бажаючи провадити жодних розмов, прагнучи тільки сумних, самотніх думок. Та вони на це зовсім не зважатимуть. Помітивши їх, можна підхопитися з лавки й втекти. Але це було б безглуздо. Та й, зрештою, хіба можна втекти від подібних до себе?
Так вийшло й сьогодні. Він сидів на лавці у сквері, вони натрапили на нього самі, немов навмисне шукали. А може, мали на нього нюх? Отак просто вміли виловити в повітрі його запах? Кульгавий Стас, від якого постійно тхнуло горілкою, Микола-Філософ, що любив порозмірковувати про життя, і Любка, ворог усіх двірників, з якими вона завжди сварилася. Тільки вони й переймалися його клопотами, цікавилися мізерними подіями в його житті, якщо можна було так назвати якісь зміни чи нові обставини.
— Ну і як там? Зустрів? — нетерпляче спитав його кульгавий Стас ще здалеку.
— А ти хіба не бачиш, що ні? — озвалася замість нього Любка, яка тримала Стаса під руку. — Він же й далі сам… Нікого не зустрів.
Стас почухав потилицю і, витягнувши з кишені пом’яті цигарки, пригостив Назара.
— А може, нема чого тобі, Назаре, туди ходити без кінця? Чого дурити себе? — знову заговорив. —
І мучитися так. Щось собі вигадувати… Так ще гірше. Краще кінчай це глупство, воно й відпустить. Ти ж не дитина. Забудь про все.
— Багато ти знаєш, — похмуро озвався Микола-Філософ. — Може, то в нього єдина втіха. Коли є таке в людини, не можна її цього позбавляти. Ось у тебе, Стасе, який смисл життя? Знайти де спати, щоб було сухо й тепло, заробити якусь копійчину на горілку. Ну, може, Любку полюбити, якщо чутимешся в силі. А в нього той смисл — щось добре, щось від серця. Тільки ти своїми пропитими мізками цього не зрозумієш. То ж краще стули пельку й не лізь.
По тих словах Микола-Філософ простягнув Назарові руку, міцно стиснув його долоню і, не зронивши більше жодного слова, подався геть. Любка захихотіла й поплескала Стаса по плечах.
— Йду позбирати трохи пляшок. Ти зі мною?
— Я хотів як краще… — пробурмотів Стас, махнувши рукою. — А нехай собі робить, що хоче. Його справа. Як подобається так, то нехай…
Обернувшись, він закульгав за Любкою. За хвилю вона рвучко спинилася, наче щось пригадавши, і підбігла до Назара, що продовжував сидіти на лавці, із сумною байдужістю споглядаючи довкола себе світ.
— А знаєш, певно, Філософ сказав правду. Ти чекай її. Може, вона й справді повернеться? І я б хотіла, щоби на мене хтось чекав. Та нема кому… А може, й мене колись хтось полюбить? Як думаєш? Коли хтось любить, так і цікавіше жити, і легше… Стас мене не любить, він тільки горілку любить. Йому нема різниці, з ким бути — зі мною чи з тією дурепою Мариною. А ти чекай, може, вона справді повернеться, якщо жива… Ти чекай, добре?
— Добре, — нарешті озвався Назар і усміхнувся їй так, ніби побачив уперше. Бо й справді, вона йому видавалася зовсім іншою. Не такою Любкою, якою була досі, — зі сплутаним, давно нечесаним волоссям, із кривуватою губою через вибитий колись зуб і в одязі з чужого плеча, який завжди був їй завеликий. У ту мить вона вже не була тією Любкою, що сварилася з двірниками й тягала з місця на місце свої картонні коробки з пожитками. Ніби вперше він помітив, що Любка ще молода і в карих виразних очах її є щось не так жіноче, як дівоцько-відчайдушне й запальне. У відповідь на його усмішку вона засміялася й, озираючись, підбігла до Стаса, який чекав на неї, щосили чухаючи під теплим пальтом своє тіло.
Ранок розгортався, визирнуло сонце, обіцяючи теплий, погідний день. Назар струсив із себе залишки думок і поволі попростував уздовж вулиці. У кав’ярні на розі завжди можна було заробити трохи грошей. Позамітати, винести відра з помиями та сміттям… Цього заробітку вистачить на горня кави, на цигарки й на пачку тої вермішелі, що можна зготувати, заливши окропом. Одна молода й гарненька кельнерка завжди була до нього прихильна. Він нагадував їй покійного батька. Тому, коли була на зміні, віддавала йому порожні пляшки й залишки їжі. Але сьогодні він носитиме каміння біля крамниці, яку господарі надумали відремонтувати й добудувати. За це йому пообіцяли не тільки заплатити, а й безкоштовно нагодувати обідом. Знали, що він не цурається ніякої роботи, навіть якщо платили за неї копійки. Зрештою, так воно переважно й було. Тому його частенько зупиняли на вулицях, пропонуючи заробити, і він ніколи не відмовлявся. А часом, тільки-но побачивши його вранці, двірник гукав:
— Назаре! Чув я, що Данило Воропай, той, що має пекарню, надумав паркан фарбувати. То піди, підсоби, може, щось трохи заробиш.
Він чемно дякував і простував до пекарні Данила Воропая. Тоді день набував якогось змісту і збігав швидше — Назар міг щось робити і щось заробити. А бувало й так, що він нікому не був потрібним. Тоді перебивався тим, що визбирував пляшки, шукав у сміттєвих баках папір, тинявся вулицями.
— Як так сталося, що ти скотився до такого життя? — питали його іноді до всього цікаві жінки. — Ти ж начебто нормальний чоловік. Не п’яниця, не злодій… Кажуть, у тебе навіть жінка була? Як це сталося, що тепер ти без даху над головою, обідраний, спиш де попало? То все через неї?
— Жінка? Вона й зараз є. Але що вам до того, як я живу? Живу як живеться.
Ото й усе, що міг зронити. Він ніколи ні з ким не говорив про себе. Тільки Іванці міг щось розповісти. Коли вона слухала його, то нагадувала маленьку дівчинку. Такі чисті в неї були очі, ніби ще не пізнали життя. Блакитні-блакитні. Більше ні в кого він не бачив таких.
Надто далеко залишилося все. Так далеко, що він і не згадував. Бувало, присниться у сні. Здивується: «Невже це було зі мною?». Що таке насправді минуле? Те, чого вже нема, чого вже не повториш, не повернеш. Навіщо про це згадувати? Нічого, крім марних емоцій, воно не викликає. Жаль, образа, докори сумління, каяття… Нащо це? Спогади ускладнюють життя, роблять людину безпорадною і вразливою. Йому важко було навчитися не мучитися спогадами. Але потроху почало виходити. Тоді, коли нарешті навчився жити тим, що є тепер. І тоді минуле набуло примарних обрисів, стало привидом, в існування якого вірилося дедалі важче.
Колишнє життя асоціювалося в нього із запахом парфумів дружини — гостро-солодкавим, квітковим ароматом, але ті квіткові ноти ніяк не складалися в гармонійну композицію. Подумки називав їх «бездарними». Яким же справді бездарним мусив бути той парфумер, що створив їх. Назар часто пригадував той запах, а ще — квітчасті сукні, від яких рябіло в очах, нестримний верескливий жіночий сміх, що скидався на якусь істеричну мелодію… Це так давно було, і він був зовсім іншим. Тепер дивився на себе тодішнього збоку і бачив чужу, незнайому людину. Тоді був певний себе й безтурботний. А потім завод, де непогано заробляв, закрили… Там усе поросло лободою, у вікнах повибивали скло, на стінах з’явилися непристойні малюнки й написи, а високу загорожу розібрали, розікрали по цеглинах.
Так Назар став нікому не потрібний. І той солодкаво-гострий запах парфумів був для нього особливо нестерпним, в’їдливим, як отрута, як кислота, що потроху щось розчиняла, роз’їдала в ньому, поки зруйнувала дощенту. І він став зовсім вільним. Уже не мав нічого.
Помешкання дружина продала за кілька тижнів, як виставила його валізу за двері. Відтоді Назар її не бачив. Напевно, її забрав до себе той заїжджий телепень із дорогим авто. Мав намір тут купити й облаштувати якусь крамницю, а звабив його дружину. Як його звали, він уже не пам’ятав. Та й неважливо. До біса.

Уривок повісті Оксани Сайко “Волоцюги” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити повість Оксани Сайко “Волоцюги” здійсніть реєстрацію. Купити книгу Оксани Сайко “Волоцюги” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.