Я закохалася. Повість для підлітків
(ВЦ «Академія»)

85,00 грн.

Марія Морозенко

Автор про себе

Тип видання – літературно-художнє видання
Рік видання – 2017
Обсяг – 128 стор.
Формат – 145×200 мм (60х84/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Та осінь невпізнанно змінила їх,
давши несподівані переживання.
Їхній гімназійний клас такий самий,
як і в усіх гімназіях, а вони — звичайні гімназисти.
Ростуть, роблять кроки у світ і борються за територію
свого «Я». Як уміють — дружать. І помиляються, як усі.
Хто вже відкрито, а хто потайки закохується, сподівається
на кохання і шукає його. Дехто зважується на те, про що інші лише думають. І мучиться через свої незрозумілі
навіть собі сексуальні спроби.
Вони здобувають погляд на життя і людей.
Безкомпромісні й голодні на справедливість.
Рішучі, якщо треба захистити
безпідставно звинуваченого однокласника.
І горе тим, хто нечесний з ними.
Вони — клас! Вони — класні!
Є серед них хлопець, у якому дехто з його ровесників
упізнає себе. Він уже втратив маму і страждає
від того, що батько топить себе в чарці. У нього є душа.
Він чуйний. Несміливо закохується і ще не знає,
як дати волю своїй любові.
Не старається здаватися кращим, ніж є насправді.
Має характер і гідність. На таких, як він,
часто звалюється чужа підступність.
Через те мало не розпрощався з життям.
У подіях повісті, прожитих бентежним серцем
дівчинки, є і її особиста драма.
Її закоханість, сльози
і проблиск чогось справжнього.

Уривок із повісті Марії Морозенко “Я закохалася”

Я не знаю, що відбувається зі мною. Виросла за літо, але якось дивно: засмаглі на сонці руки видаються задовгими, а подряпані ноги — занадто тонкими. Просто гидке каченя. А ще… у мене почалися місячні. Хоч я багато про це чула від дівчат і читала, все одно трохи злякалася. Коли приїхала мама, я їй усе розповіла. Ми пішли з нею на річку і довго говорили про всілякі дівчачі таємниці. Щоправда, не про все наважилася розповісти, але ця розмова зробила нас ближчими. І на душі полегшало, коли мама запевнила, що всі дівчата колись перестають бути незграбними і стають привабливими. «Але коли це ще буде», — думала я, згадавши своє відображення в дзеркалі.
А мені так хочеться бути схожою на маму! Вона в мене добра і дуже симпатична. Навіть моя найкраща подружка Мирося каже, що мама — просто красуня. Такі ж гарні були її батьки — мої дідусь і бабуся. Але я їх ніколи не бачила. Тільки на фото. Коли ще мама була маленькою, вони загинули в автокатастрофі. Виростила маму бабусина сестра Лариса. Мама зве її Мамцею, а вона маму — донечкою. Зараз Мамця живе в Австралії, доглядає хворого кузена.
Щоразу, згадуючи батьків, мама хвилюється і плаче:
— Коли не стало тата і мами, я була ще зовсім дитиною. Але все-таки трагедія вплинула на мій характер. У твоєму віці я була «колючим їжачком». Моя поведінка лякала Мамцю. Вона не знала часом, як упоратися зі мною. А я тоді казала: «Ви мені не мама». Уяви собі, якого болю завдавала їй. Знаєш, байдужих до нас людей важко зачепити за живе. А от кого ми любимо… — у маминих очах блиснули сльози.
Я ніжно пригорнулася до неї:
— Давай ще поговоримо. Але не про сумне.
— А друге ім’я моєї доні, мабуть, Ласочка. Умієш ти лагідністю досягти свого. То про що ти хочеш говорити зі мною?
Я знизала плечима. Та про що завгодно! Можна й мовчати, лиш би бути разом. Часом це так потрібно, як напитися в спеку холодної води, черпаючи її широким лопухом із джерела в долині. Мама, здається, зрозуміла все по-своєму.
— Коли так скучила за мною, може, поїдеш додому вже тепер?
— Ні! Побуду до кінця літа в бабусі.
— Літо минає так швидко! — усміхнувшись, промовила мама. — Ти відчуваєш, Вірочко, як кінець серпня пахне осінню? А восени і мріється вільніше, і думається легше. Та й узагалі час плине так стрімко, як хвилі нашої річки Неглибокої. Поглянь, щойно сколихнулася хвилька і враз пропала. Ще трохи — і ти сумуватимеш за своїм безжурним дитинством, жалкуватимеш, що так скоро виросла, та й зрозумієш нарешті, що дитинство — справді золота пора.
А мені здається, що цього ніколи не буде. Ну за чим жалкувати? «Зроби ось так. Туди он піди. Ось так поводься». Ох, скоріше б уже вирости. То лише мамин час рухається так швидко. А мій — човгає, як бабусин сусід дід Панас. Навіть це літо… Раніше жодне літо не видавалося мені таким довгим. І чому так?

Дуже люблю вранці посидіти біля річки. Щоб нікого не було поруч. Тоді гарно мріється. Цікаво, як там мої однокласники? Спілкувалася влітку по телефону лише з Миросею, а бачила тільки Ваську. Але він мене так дістав за літо! Куди не ступить — усе якісь збитки робить. То пса бригадира Мусія салом прикормить і з ланцюга спустить, то злющого індика баби Ксені лозиною ганяє — і так, що забіяка-індик тепер людей жахається і втікає від них. Або до жаднючого «базарного дядька» в сад на черешню залізе, а той застане його на дереві та й божиться «руки-ноги клятому крадію поламати».
Хто-хто, а я добре знаю — краще триматися від Васьки якнайдалі. Але поки що мені це ніяк не вдається, хоча й зарікаюся в сто перший раз. Це ж через нього дід Панас назвав і мене «шкодою». Про цього діда моя бабуся часом жартує: «Один парубок на весь куток». Насправді його поважає все село. Він робить дерев’яні граблі, лопати і віники, а ще тютюн висіває для самокруток. А чути їх хтозна-куди! Колись ми з Ваською заблудилися в лісі, а зачувши різкий дим самокруток, вийшли до діда Панаса, який неподалік траву косив.
А була й не дуже приємна ситуація, коли дід нас на збиткові застукав. Якось я пасла Калинку біля колишнього колгоспного саду, а Васька — свою Лиску. Але як там пас? Згорнувся калачиком на траві та й дрімав. Коли ж я будити його взялася, пробурмотів невдоволено:
— Відчепися! Я не виспався, баба розбудила на світанку.
— Цікаво, а хто за тебе Лиску пастиме? — ображено запитала.
— Хто-хто? — передражнив мене Васька. — Не ти, ясне діло, а Рябко. Хай він пасе, нічого сало дурно їсти, а я… посплю собі, — пробурмотівши ще щось собі під ніс, стиха засопів.
Поспавши трохи, Васька раптом зірвався і помчав кудись стрімголов. Десь через півгодини, розпашілий і розхристаний, здалеку гукає:
— Диви-но, які суперові яблука в старому садку! Я наївся від пуза й тобі приніс.
— Ти що, здурів? А якщо хтось побачить?!
— Тю, — присвиснув Васька. — Так це ж усіхнє.
— Як це «усіхнє»?
— Ну, колись було колгоспне, а не стало колгоспів, садок став усіхній, — поважно пояснив Васька.
Здається, цим і переконав мене. Яблука й справді були соковитими і солодкими.
— Нудне це діло — корів пасти, — постукуючи батіжком по траві, зітхнув і несподівано запропонував: — А давай-но принесемо яблук Калинці та Лисці. Їм сподобається.
— А хіба їм можна?
— Тю, смішна! Ти ж їси? А корови чим гірші? — засміявся Васька. — Яблука їсти всім корисно. Яблука в нас що? Справжні вітаміни! Ото й молоко буде вітамінне від таких добрезних яблук. Давай поженемо корів у садок, я залізу на яблуню, натрушу яблук, а корови нехай самі збирають ті, які схочуть.
Мені не дуже сподобалася Васьчина затія. Особливо обтрушування «всіхніх» яблук. Однак його слова про вітамінне молоко переконали мене.
І от корови захрумкотіли «всіхніми» яблуками. Та зовсім скоро вони жалібно замукали.
— Ой, що це з ними?!
— А холєра їх знає, — словами баби Ксені вилаявся Васька. — Може, норму свою переїли, ото й реакція в них така на яблука.
— Та яка там реакція, нечестивцю малий, — почулося за нашими спинами. Це був дід Панас. Він стривожено кричав у мобільник, кликав ветеринара. А корів поздувало, рознесло. Ледве врятували.

Познайомилися ми з Ваською давно — як переїхали на Осокорки. Подружилися швидко і весело проводили разом час. Але коли померла його мама, він дуже змінився — з нього ніби вивітрилася безтурботність — став мовчазним і понурим. А якось запитав:
— А батько тебе б’є?
Васька запитав це так, ніби про щось звичне. Приміром, чи тато купує для мене книжки і цукерки. І мені стало його так жаль. Васька не такий, як усі діти у дворі. Хоч не забіяка, але часто ходить із синцями — то заступається за менших, а то бездомних котів рятує від розбишак. Коли хворіла його мама, він завжди поспішав, щоб купити хліб і молоко додому. Ні на що інше грошей у них, мабуть, не було. Це я розумію тепер.
Васька живе з батьком, який часом п’є і б’є його. Якось Васька навіть заночував під грибком-дощовиком на дитячому майданчику. Та й влітку Васьчин тато
жодного разу не провідав його в селі, у своєї мами — баби Ксені. Тому мої батьки жаліють його і мають
за свого.
Але для мене ніякий він не свій. Тільки й того, що живемо поряд, ходимо в одну гімназію і в один клас, та ще й мої батьки в селі, де живе баба Ксеня, хату купили. Там тепер і моя бабуся живе. Тобто від Васьки мені ніяк не відкараскатися.

— Стережись!
Я відразу зрозуміла, що мій чудовий ранок зіпсовано. Хіба Васька дасть спокійно посидіти біля річки, помріяти, пофантазувати?
— Стережись! — вигукнув Васька вдруге і… в’їхав у річку. Він оббризкав мене з ніг до голови, заледве втримуючись у сідлі, прокрутив кілька разів педалі та бухнувся у воду. Стримуючи в собі «три в одному» — подив, сміх і роздратування, кинулася йому на допомогу, подумки тішачись тим, що наша річка Неглибока такою є насправді.
— Ти що, здурів?! Хто так їздить?! — сердито накинулася на Ваську. Але, здається, йому було не до мене. Він розчаровано розглядав колесо.
— Що, проткнув камеру? — спитала обережно.
— От придурок! — спересердя вигукнув Васька, і подумки я з ним погодилася.
— Кажи вже, що зробив цього разу? Від кого дав драла?
— Та нічого я не робив! Просто… моя баба збісилася. Диви он, як пожалила кропивою! — і простяг руки.
Кинувши оком на засмаглі Васьчині руки, й справді густо всіяні пухирцями та червоними плямами від кропиви, не стрималась і жалісливо скрикнула:
— За що вона тебе так?
— Та ні за що ні про що, — якось непевно відповів Васька, зосереджено шпортаючи в піску босими ногами, нібито це найважливіше, що може бути на світі.
— Знаєш що, — не стрималась я, — забирай свій зламаний велосипед, іди з мого місця, комусь іншому жалійся на свою бабцю.
— Яке це «твоє місце»?
— Я сюди першою зранку прийшла, це моє місце.
— Подумаєш «прийшла зранку». Ну й що з того? А я, може, купаюсь тут щоночі, але не кажу, що це моє місце. І ніяке воно не твоє, а нічийне. Он я схочу, загоратиму тут як на пляжі, а схочу… схочу — сяду на «твоєму місці» і моркву їстиму.
Знявши з руля торбину, Васька й справді дістав морквину.
— Ти що, приїхав на річку моркву мити? Ха-ха-ха! Невже в криниці баби Ксені вода закінчилася?
— Ех ти… А я ще хотів довірити тобі свою таємницю. А тепер не скажу.
— То навіщо було починати?
— Ну гаразд, але спершу поклянись, що нікому нічого не розкажеш.
— Знаєш що, Васька? Можеш нічого не розповідати мені. Твої таємниці знати нецікаво. Не-ці-ка-во.
Здається, Васька не сподівався такої байдужості. Зітхнувши, все-таки поблажливо махнув рукою:
— Гаразд… Угадай, кому я привіз моркву?
— Звідки мені знати?
— А ну ж бо, відгадай загадку: «Пухнастий, вухастий, без моркви ніяк. Боїться лисиць, вовків і собак». Я сам її щойно придумав! Відгадуй!
— І що там відгадувати? Заєць.
— Майже вгадала. Але не заєць, а кролик.
— І де той кролик?
— Не «той кролик», а Чорновух. Іди, покажу тобі, він у землянці схований.
Навчив на свою голову дід Панас Ваську землянки вимудровувати. Ну, з дідом Панасом усе зрозуміло. Коли він був хлопчиком, ішла війна, і він ховався в землянках від куль і снарядів. Васька пересиджував тут гнів баби Ксені. Не одну таку землянку вона поруйнувала. Цю ж він «законспірував».
Ми відгортаємо протиканий пластиковими пляшками з вирізаним дном трав’яний настил (щоб дихати було чим під землею), а там і справді сидить кролик. Я беру його на руки, злегка гладжу, і приручений за літо Чорновух тулиться до мене.
— Я ще на світанку завіз його сюди, — гордо вихваляється Васька.
— Украв у своєї бабці?
— Що?! Що ти сказала?! — Васька запалився гні-
вом. — Я ніколи… чуєш, ніколи й нізащо не візьму чуже. Знаєш, що казала мама: «Найгірше в житті — зрада, брехня і злодюжництво». І я дав мамі слово,
що ніколи не робитиму найгіршого. Пообіцяв їй, чуєш?! А ти…
— Вибач, — після Васьчиних слів мені стало соромно.
— Сьогодні я порятував Чорновуха, — як завше, викричавши гнів, Васька далі говорив спокійно. — Баба Ксеня хотіла віднести його на базар і продати, щоб купити мені штани. Та я зароблю собі сам на штани, на току он працював, трохи заробив уже. Чорновуха продати не дам. Мусив сьогодні встати раненько і принести його сюди. А коли повернувся додому, інших кролів повипускав із кліток.
— Нащо?!
— Щоб замести сліди, — вдоволено зізнався Васька. — Нехай баба думає, що Чорновух загубився. Інші кролики нікуди не подінуться, до обіду всіх позбираємо. Зараз поїду назад, тільки Чорновуху моркву залишу.
— А що буде з ним, коли до Києва поїдеш? Віднеси його назад, де взяв!
— І не подумаю.
Махнувши рукою, я подалася додому.
— Тільки бабі моїй не кажи, де я, — загукав услід розгублений Васька.
Але міг би цього й не казати.

Уривок повісті Марії Морозенко “Я закохалася” надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвом заборонено.

Щоб замовити підліткову повість Марії Морозенко “Я закохалася” здійсніть реєстрацію. Купити книгу для підлітків Марії Морозенко “Я закохалася” можна й у наших партнерів.

Пропонуємо ознайомитися з художньою підлітковою літературою сучасних українських авторів серії “Про і для підлітків”, яка буде цікава хлопцям і дівчатам та іншими книгами серії “Ім’я”.

Дякуємо, що завітали до нашого сайту.